Дипломная работа: Тема "втраченого покоління" у творчості Ремарка
Малюючи різні долі своїх героїв, Ремарк накреслює риси розпаду фронтової співдружності, що не витримує натиску соціальних сил. Більшу частину героїв осягає гірка доля. Рахе й Людвіг закінчують життя самогубством, Гізекке божеволіє, Троске попадає у в’язницю і т.д. Де ж порятунок і вихід до повноцінної корисної діяльності для колишніх солдатів першої світової війни? Ремарк, власне кажучи, на це відповіді не дає, роблячи лише кілька неспроможних спроб. Ставши учителем солдатів Віллі вирішує прищепити дітям нове, з його погляду щире розуміння батьківщини– любові до її природи, землі, – сприйняття, з яким не зв’язуються ніякі подання про соціальні протиріччя. Ідеал Біркхольца, від імені якого йде оповідання, теж досить абстрактний. Після довгих скитань і пошуків він знаходить спокій у радості самого буття, відчутті життя й природи, самовдосконаленні й завзятій кропіткій праці. Людвіг же закінчує свій пристрасний монолог проти призвідників війни словами, що також містять досить розпливчасту мету: „Є тільки один вид боротьби: це боротьба проти неправди, половинчастості, компромісів, пережитків”.
Герої Ремарка повертаються із фронту в 1918 році, коли в Німеччині відбувалася листопадова революція, що скинула останнього Гогенцоллерна. Революція сколихнула всі демократичні сили німецького суспільства, надихнула їх на боротьбу з кайзерівською Німеччиною, хоча в результаті слабкої організованості не змогла досягти бажаних результатів.
І проте революція проходить повз героїв Ремарка. Тут і виявляється принципова різниця між ним і Бределем. І не тому, що Ремарк не намалював збройну боротьбу робітників Гамбургу й моряків Кіля, а тому, що він не побачив у цій боротьбі єдино вірного шляху для своїх бентежних героїв. Ця „сліпота” Ремарка залишиться до кінця його творчого шляху, хоча в збагненні законів соціальної дійсності він піде далеко вперед у порівнянні з раннім етапом [32, 12].
В романі „Повернення” як і в першій книзі про війну, немає перспективи. Гіркі думки, що гнітять, розчарування, невміння знайти місце в житті, глибокий особистий крах, – все це також обумовлює трагічний лейтмотив роману, як і лиховісні образи війни спочатку й болісні спогади про неї, що втримуються звичайно у внутрішніх монологах колишніх фронтовиків. Однак символічна кінцівка роману вносила інший настрій – що насторожує, тривожне, виявляючи безсумнівну прозорливість письменника: вона містила в собі попередження проти нової світової війни. Під час прогулянки друзі натрапляють на спортивний загін молодиків, що досить завзято тренуються у військовому мистецтві. У відповідь на спробу їх зупинити один з молодиків кидає убік друзів злісну фразу: „Із цими більшовиками треба покінчити, інакше Німеччини не бачити волі”. Пригноблені колишні солдати передчувають у цьому підготовку нових кривавих подій.
Немов підбиваючи підсумок антивоєнній літературі того часу, Б. Сучков писав: „Представники так званого „втраченого покоління” – Ремарк, Олдінгтон, Хемінгуей – з неухильною прямотою й різкістю розвіяли міф про „велику війну білих людей”, знявши ореол героїки з імперіалістичної війни, що зжерла мільйони людських життів, зобразили війну як пряме породження суспільної системи, ворожої справжнім інтересам і запитам особистості” [46, 87].
Обидві книги Ремарка продиктовані гострою й глибокою усвідомленою ненавистю до імперіалістичних воєн. У цьому об’єктивне позитивне значення романів, незважаючи на їхній песимізм і безвихідність, що пролунали особливо в „Поверненні”. Обоє творів утворять початковий етап у творчості Ремарка, пов’язаний з безпосереднім зображенням подій першої імперіалістичної війни і її прямих трагічних наслідків.
1.3 Роман „Три товариші”
Після захоплення влади гітлерівцями, в 1933 році, Ремарку довелося покинути батьківщину. Якийсь час він жив у Швейцарії, потім у Франції, потім переїхав у США, де й залишився жити. Нацистські пропагандисти скажено труїли його, обвинувачуючи насамперед в “підриві військового духу”, у дискредитації німецької солдатчини. Однак він продовжує творити і наступний свій роман публікує 1938 року. Це „Три товариші”.
Місце дії книги – Берлін. Про це ми судимо по окремих прикметах міста, таким, наприклад, як знаменита клініка „Шаріте”, а той, хто читає роман в оригіналі, – відповідно виражень на берлінському діалекті, які автор вкладає у вуста деяких персонажів. Що ж стосується часу дії, те це 1928 рік. Час позначений зовсім точно, тому що воно є важливим об’єктом художнього дослідження, проведеного автором роману [2, 14].
Хоча з того моменту, як пролунали останні постріли, пройшло знов-таки десять років, життя була ще просякнуте пам’яттю про війну, наслідки якої позначалися на кожному кроці. Не даремно адже вони, ці спогади, і самого автора привели до створення його знаменитого і антивоєнного роману і роману „втраченого покоління”.
Пам’ять про фронтове життя міцно входить у нинішнє існування трьох головних героїв роману, Роберта Локампа, Отто Кестера й Готтфріда Ленца, як би триває в ньому. Це відчувається на кожному кроці – не тільки у великому, але й у малому, у незліченних деталях їхнього побуту, їхнього поводження, їхніх розмов. Навіть асфальтні казани нагадують їм похідні польові кухні, фари автомобіля – прожектор, який чіпляється за літак під час його нічного польоту, а кімнати одного з пацієнтів туберкульозного санаторію, до якого прийшли в гості його товариші на нещастя.
Війна наклала незгладимий відбиток на спосіб мислення трьох товаришів. „Як не дивно, – зауважує, наприклад, Роберт, відчувши, що з кухні доноситься аромат тільки що завареної кави, – але від запаху кави я повеселів. Ще із часів війни я знав: щось важливе, не може заспокоїти нас... Утішає завжди дріб’язок, дрібниця”. І якщо він говорить: „Наше минуле навчило нас не заглядати далеко вперед”, – то ми розуміємо, що під „минулим” тут теж маються на увазі військові роки [32, 17].
Постійні спогади героїв про їхню фронтову юність не мають нічого загального з героїзацією і романтизацією війни. Навпроти, і цей роман Ремарка про мирне життя є таким же антивоєнним твором, як і два попередніх. „Занадто багато крові було пролито на цій землі, щоб можна було зберегти віру в Небесного Батька!” – до такого висновку приходить Локамп після бесіди зі священиком у церковному саду.
Але думки про війну ставляться не тільки до минулого: вони породжують і страх перед майбутнім, і Роберт Локамп, дивлячись на дитину із притулку, гірко іронізує: „Хотів би я знати, що це буде за війна, на яку він поспіє”. Ці слова Ремарк вклав у вуста героя-оповідача за рік до початку другої світової війни.
В „Трьох товаришах„ Ремарк показав себе прекрасним майстром індивідуальних характеристик. Кожний із трьох головних героїв має свою особу й діє в повній відповідності із внутрішньою логікою своєї натури. На самому початку вони виступають як якийсь триєдиний персонаж, але дуже незабаром читач починає кожного з них відразу ж дізнаватися по поводженню, по мові, по манерах, навіть по жестах. Трохи пізніше двох своїх товаришів „розкривається” Отто Кестер, і це виявляється закономірним, виправданим, – адже чи стриманість не головна властивість цієї натури. Але в міру того як ми знайомимо з Кестером, ми усе більше переконуємося в силі його волі, у його цілеспрямованості, умінні швидко орієнтуватися у важкій обстановці, приймати й виконувати єдино можливе рішення, іноді навіть іти ва-банк, особливо коли мова йде про друга. І як несхожий на нього зі своєю веснянкуватою особою, блакитними очами й рудим чубом, те по-хлоп’ячому бешкетний, то по-гарному сентиментальний Готтфрід Ленц, якого він сам і його друзі не даремно прозвали „останнім романтиком!” [32, 17].
Найменше „пізнаваний”, мабуть, Роберт Локамп. Це пояснюється тим, що оповідання в романі ведеться від його особи, і, замість об’єктивних суджень про персонажа, читачеві підносить глибинна автохарактеристика, у якій йому доводиться розбиратися „самотужки”. Але фігура Роберта становить особливий інтерес: вона більше всіх інших ідентична самому авторові й дуже часто використається їм для передачі його власних думок. Не випадково, очевидно, саме цього героя Ремарк змусив багато в чому повто?