Дипломная работа: Творчість М. Старицького

Письменник вводить у твір і правильно змальовує образ Богдана Хмельницького, який виступає мудрим державним діячем, талановитим полководцем і вірним захисником народних інтересів. Вже з перших рядків твору Богдан мріє про козаччину і прекрасну кар'єру і йому це обіцяють: "Правда, синку, - посміхнувся старий козак, - будеш добре вчитися, на зло всім гордим панам?.. Я тебе ще після бурси і в Ярославль віддам Галицький, в вищу школу, і в Варшаву повезу, знай наших!"( І,19 ).

Старицький змальовує і прекрасний край, де народився Богдан Хмельницький: "Недалеко від Чигирина, не більше ніж в шести верствах, мальовничо розкинулося на березі Тесмини селенце Суботів" ( І, 64 ). Письменник неперевершений у змалюванні природи. Він "відчуває усю цю красу пером", кожен дотик його пера малює нові обрії, небосхили. Змальовуючи княжі алеї, Старицький порівнює їх із Садами Семіраміди, які беруть свій початок ще з античності і належать до семи чудес світу: "В давноьгрецькій міфології Семіраміда була дочкою сірійської богині Деркето... насправді Висячі сади були збудовані тільки в VI столітті до н. е. Вавілонським царем Навуходоносором ІІ, після трьох століть від початкового варіанту". Це свідчить, що письменник високо освічена людина, що для написання своїх творів він черпав матеріал не тільки з історичних джерел, а осмисливши життєво важливі питання ( свободи, людяності, віри, чеснот людини ) Старицький вводить у твір ряд героїв, кожен з яких яскраво втілює ті чи інші риси. Умовно їх можна поділити на позитивні і негативні. До другої групи належать представники католицизму та уній, які іноді й губляться у вирішенні життєво важливих проблем. Вони стараються пристосовуватись до тих законів, які диктує їм влада в особі королів, князів, панів.

А з іншої сторони виступає посполитий нарід. У своїй статті Н. Левчук пише: "Однак, якщо в інших творах Старицького на історичну тему суспільне життя, життя народу служило тлом для життєпису історичних осіб, то в трилогії "Богдан Хмельницький" головний герой – народ, він є вершителем історії. Ця теза проголошується устами Б. Хмельницького, в цьому переконує художнє відтворення історичних подій. Ретельно виписані в романі десятки дійових осіб, авторські симпатії – на боці їх громадянських вчинків і гуманістичних устремлінь ( Богун, Кривоніс, Морозенко, Нечай, Чарнота, Золотаренко )".1

Тут ми бачимо поступове загострення ситуації. Пануюча верхівка обзиває народ бидлом. На нараді Ярема задумує розігнати Запорожжя: "Я розмету це чортове гніздо! – потягнувши стілець, синіючи і нервно дихаючи, крикнув Ярема... – На загибель бидло! – підтримав і князь Любомирський". ( І, 103 ). Між народом і католиками-уніатами постійно виникали сутички і ситуація поволі загострювалась і назрівала, вони не рахувались з правами посполитого народу, для них народ – це бидло, холопи, але не люди.

І не думають, що прийде колись і на них той час про який писав ще Котляревський:

"Панів за те там мордували

І жарили з усіх боків, Що людям льготи не давали І ставили їх за скотів".2

Але вже в другій книзі народ не витримає і зніметься "велика буря".

Народ, зібравшись біля церкви, не може допустити до того, щоб їх віру плюндрували: "Не віддамо дзвони! Не попустим! Церква наша! – роздались погрозливі крики і натовп присунувся ще ближче" ( І, 183 ). Добігаючи до натовпу Ганна кричала: " – Земля належить пану Дембовичу, але не дзвін, дзвін належить церкві, а теперішній пан Дембович – католик.

– Так, звичайно, плюнув на хлопську віру – підбочився пан економ, глянувши на Ганну наглими, призирними очима" ( І, 183 ). Але Ганна смілива, вона не боїться панських погроз. Після смерті матері Ганну забрала сім'я Хмельницьких: "Дівчину взяв далекий родич і товариш її батька Хмельницький" ( І, 179 ).

Народ володіє доблесними рисами, виборюючи церкву у бою. Тут, у цьому натовпі ми зустрічаємо Ахметка – джуру Богданового. І відразу ж видно, що це людина смілива, сильна, яка здатна боронити свою волю, права, віру: "Знову зарядив так економ пістолета, але Ахметка, який слідкував за ним, підкрався ззаду, і удар цього разу був вдалішим. Правда, тепла шапка вберегла череп пана, але він непритомний перекинувся в сідлі" ( І, 185 ). А на церковному подвір'ї й справді творились жахливі речі: " – Панове браття! – говорила Ганна, тремтячи від хвилювання і з жахом розглядаючи трупи, які лежали довкола неї". ( І, 185 ).

Але козацтво – народ вольний і не терпить наруги, вони повстануть і, як говорить прислів'я "Помирати – так з музикою". Тому й козаки не здаються без бою, краще йти на вірну смерть, але не падати і просити помилування. Запорозький степ не вміє виховувати рабів. Він сам понад усе цінує волю і тому це почуття прив'язав і запорожцям: " – А коли помирати то показати і палачам до пекла дорогу..." ( І, 203 ). Козаки розуміють, що ляхи стягують свої сили і тому вирішують повстати. Вони думають, що Хмельницький зробив це навмисне: " – Спеціально задумав, щоб ляхи, набравшись сміливості, і стягнули війська свої сюди та роздавили нас як мухів". ( І, 204 ). Але Пєшта виступає йому на захист: " – Що ви панове! – зупинив натовп Пєшта. – Хмель думав, як краще. Він же знається з ляхами, думав, що потрафить. Не його вина, що помилився." ( І, 204 ). Нечай пропунує вибрати Хмельницького отаманом. На його думку саме він зможе повести за собою народ на визвольну боротьбу проти гніту, тиранії і безладдя, яке роблять в Україні ляхи: " – Хмель іде! – крикнув Нечай, махаючи над головою шапкою. – ось кого обрати отаманом, от голова!" ( І, 208 ).

Автор, змальовуючи оточення Богдана, дещо перебільшив роль шляхтянки Олени у житті і діяльності Хмельницького, а також його симпатії до короля Владислава IV, який в трилогії ідеалізований. Елементи ідеалізації помітні і в образах коронного гетьмана Конецпольського, а також канцлера Оссалінського.

У романі бачимо спробу підняти ідею месіанства Богдана Хмельницького ( "божий вождь" ). Пізніше в романі "Останні орли" Старицький так і напише: " – Був тоді пане полковнику, і гетьман Богдан, котрий зумів поєднати весь народ...

– Так, був гетьман, богом даний..."1

Однак висвітлений Старицьким хід історичних подій, суспільних ситуацій свідчив, що рішення, вчинки Б. Хмельницького є результатом свідомого вибору, і вибір цей здійснювався відповідно до світоглядних, моральних норм героя сформованих історично.

Підкреслюється також вирішальне значення орієнтації Хмельницького на волевиявлення народу. Витоки цих світоглядних переконань започаткувала в романі ідея споконвічної рівності людей. Ганна Золотаренко висловлює її так: "Господь створив нас всіх вільними і рівними і не дозволяв одним людям перетворювати інших на рабів підневільних" – ( ІІІ, 154 ).

У змалюванні постаті Б. Хмельницького автор дотримується традицій змалювання цієї історичної постаті.

Постать гетьмана Хмельницького далека від ідеалізації. Роман приваблює саме спробою дати об'єктивну картину формування рушійних сил історії, показати місце і роль гетьмана в цих подіях. Підкреслюється гуманістичне спрямування політичної і громадянської діяльності Хмельницького, його сподівання шляхом спілки з православною Московською державою на правах територіальної і політичної автономії України припинити кровопролиття, врятувати націю від фізичного знищення, конфесійних чвар.

Трилогії "Богдан Хмельницький" певною мірою шкодила авторська тенденція перебільшувати вплив подій інтимного життя історичних осіб на їхню суспільну, громадську діяльність ( Хмельницький – Марилька, Морозенко – Оксана, чорнота – Вікторія тощо ). Звідси – мелодраматизація сцен історичного життя. Створюється враження ніби герої ( зокрема Б. Хмельницький ) постійно перебувають у стані афекту засліплення пристрастю, коли "драма серця" притуплює голос розуму. Однак окремі недоліки роману не заступають його художньої вартості. Відтворюючи найважливіші моменти вітчизняної історії, Старицький має на меті не лише уславлення героїчного минулого, визначних історичних орачів волелюбності й героїзму українського народу. Роман пройнятий глибокою вірою в історичну перспективу державності України.

"Богдан, повернувшись з Чигирина, швидко почав збиратися в похід ..." ( ІІ, 63 ). Зібравшись, попрощався з сином Андрієм. У Хмеля передчуття погане, але таку справу відкладати не потрібно: "Ох, чує моя душа, що мене більше вже вам не бачити ..." ( ІІ, 65 ). Старицький, для опису козацького війська вибирає окремі барви: "По просіці між лісом Цибульним і Нерубаєм їдуть довгим, стройним ключем козаки ... Вперед їде ... молодий Конєцпольський; на ньому срібні лати, такий самий з загнутим золотим гребенем шльом. По ліву руку їде Чаплинський ... по праву руку їде в скромному дорожньому жупані на Білаші пан Хмельницький ..." ( ІІ, 69 ). Богдан Хмельницький вже добре вивчив татарську тактику: " – Бачите, ясновельможний пане, - поважно почав Богдан, - татари, коли виходять загоном в набіги, то, вибравши міцне місце, розкладають табір; тут в їхньому стані все добре, вози, кибітки з жінками і дітьми. Укріпившись, вони розділяються на чотири підрозділи і роз'їжджаються в протилежні сторони хрестом, а ці в свою чергу діляться ще на підрозділи. В такий спосіб загін за короткий час миттю розноситься по зазначеному для грабежів краю і нападає на беззахисних селян, несучи з собою смерть, насилля і грабіж ..." ( ІІ, 73 ). Завдяки татарину, якого козаки залякали до смерті вони добираються до табору і тут вже у самих словах Старицького відчувається наближення бою, разом з героями до бою готується і природа: "Ось хинулися хвилі, на обох річках; плескіт води, кінський храп і переможний клич роздався з двох сторін ..." ( ІІ, 75 ).

А в цей час ворог напав на Суботів і так як чисельність їх була більша то вони перемогли. " ... повисаючі хмари диму закрили над Суботовом сонячне світло, а відблиски бушуючого скрізь полум'я окреслювали їх темною кров'ю і відбивались у калюжах крові" ( ІІ, 87 ). Богдан, дізнавшись про це вирішив не гаяти ні хвилини, він одразу ж дізнався, що це справа рук ляхів. Він посилає виклик ляхам. Хмельницький зі своєю армією захоплювали місто за містом і визволяли їх від панського гніту.

Ляхи у розпачі тікали. Хмельницький з-під білої Церкви відійшов до Чигирина, покладаючись на польські запевнення, що тепер козацька справа буде налагоджена. "Польське військо, - писав Грушевський, - напало на нього під Пилявцями. Воно було велике, але невдале. В першій же серйозній битві поляки стільки потратили свого війська, що постановили відступати ... Польща знову зісталась без війська й оборони, але Хмельницький все ще хотів з нею не битися, а миритись – по доброму справу кінчити"1

У народній пісні згадується про цей період:

Гей не дивуйте, добрії люде,

Що на Вкраїні повстало –

Що за Дашевим, під Сорокою

Множество ляхів пропало.

І туту же, у цій пісні згадується славний Перебий ніс, один з полководців: