Дипломная работа: Твори українського народного мистецтва як чинник формування національно-культурної свідомості молодших школярів
Вірогідністьрезультатів та висновків дослідження забезпечується теоретичним обґрунтуванням вихідних положень; використанням комплексу взаємодоповнюючих методів, що відповідають суті визначеної проблеми, меті та завданням дослідження; проведенням дослідно-експериментальної роботи у природних умовах навчально-виховного процесу початкових класів загальноосвітнього навчального закладу.
Наукова новизнататеоретичне значенняодержаних результатів полягає у тому, що:
· уточнено поняття "народне декоративне мистецтво", розкрито його зміст, композиційні правила і прийоми зображення;
· вперше обґрунтовано положення про можливість формування національно-культурної свідомості молодших школярів засобами народного декоративного мистецтва;
· визначено педагогічні умови, які забезпечують ефективність формування досліджуваної якості;
· розроблено методику формування національно-культурної свідомості учнів початкових класів у процесі включення їх у різні види творчої діяльності по опануванню народним декоративним мистецтвом.
Практичне значення одержаних результатівполягає у розробці та впровадженні у навчально-виховний процес початкової школи методичних рекомендацій з формування національно-культурної свідомості учнів молодшого шкільного віку засобами народного декоративного мистецтва. Матеріали дослідження можуть бути використані при розробці програм, посібників з теорії та методики навчання образотворчого мистецтва.
Структурата обсяг дослідження. Дипломна робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.
Розділ 1. Народне мистецтво як засіб формування національно-культурної свідомості школярів
1.1 Сутність народного декоративного мистецтва
Народне декоративно-прикладне мистецтво — одна із форм суспільної свідомості і суспільної діяльності. Воно „зародилось у первісному суспільстві, коли людина жила в умовах родового ладу, а засоби для існування добувала примітивними знаряддями” [38, 17]. Тоді вся діяльність могла бути тільки колективною. Відсутність складних трудових операцій призводила до того, що всі члени колективу мали одні й ті ж обов'язки, опановували одні й ті ж трудові навички.
Розподіл праці проходив таким чином: праця чоловіків (мисливство) і праця жінок (приготування їжі, виготовлення одягу, ведення домашнього господарства). Спільна праця зумовлена спільною власністю на знаряддя праці, землю, продукти колективного виробництва. Майнової нерівності ще не було. Народне мистецтво створювалось у сфері колективного матеріального домашнього виробництва. У ньому відбивалися риси первісної свідомості людини, міфологічний характер спілкування з природою. Знаряддя праці, зброя, одяг, житло повинні були передусім бути зручними, магічними, щоб ніщо, ніякі ворожі сили не перешкоджали людині жити і працювати.
Народне декоративне мистецтво України розвивалось у двох основних формах — домашнє художнє ремесло й організовані художні промисли, пов'язані з ринком [63, 19]. Ці форми йшли паралельно, тісно переплітаючись між собою і взаємозбагачуючись, кожна історична епоха вносила свої зміни. Природні багатства України, вигідне географічне і торговельне положення сприяли розвиткові домашніх ремесел та організованих художніх промислів. Як уже зазначалося, перехід від мануфактур до капіталістичних фабрик, промислового виробництва у XIX ст. негативно позначився на дальшому розвиткові художніх промислів, основа яких – традиційна художня рукотворність.
Типологія декоративно-прикладного мистецтва ґрунтується на різних принципах класифікації: за матеріалом — камінь, дерево, метал, скло та ін.; за технологічними особливостями — ткацтво, вишивка, плетіння, в'язання, розпис тощо; рідше за функціональними ознаками — меблі, посуд, прикраси, одяг, іграшки. У декоративно-прикладному мистецтві застосовується близько 20 матеріалів та ще більше різновидів. Крім цього, існує понад 100 головних технік і технологій художньої обробки [69]. Усе це дає вагомі підстави стверджувати, що художні ремесла і промисли є найбільшою і найбагатшою галуззю художньої творчості. Для її повноцінного морфологічного аналізу ніяк не обійтися без диференціації на види, роди і жанри.
Декоративне мистецтво (естетичне освоєння життєвого середовища) складається із монументально-декоративного, театрально-декораційного, оформлювального, декоративно-прикладного і художнього конструювання [39]. Як бачимо, сусідами декоративних видів є також види архітектури і види образотворчого мистецтва. Вони певною мірою визначають межі декоративно-прикладного мистецтва. З одного боку, в його прикладній галузі виступають об'ємно-площинні принципи побудови форми, аналогічно художньому конструюванню й архітектурі, а з другого — у декоративній області мають місце зображальні принципи. У тематичних, фігуративних творах вони близькі до образотворчих видів.
До прикладної галузі декоративно-прикладного мистецтва відносимо ужиткові твори об'ємно-просторової форми, виготовлені переважно з твердих і тривких матеріалів, в яких доцільність і виразність конструкції поєднані з декором: дерево, камінь, кістка і ріг. Їх обробляють технікою різьблення, точіння та ін. [57].
Декоративна галузь ужитково-прикладного мистецтва має значну перевагу художніх засад оздоблення над утилітарними і складається із видів-технік. Для зручності останні групуємо за домінуючими виражальними ознаками [64, 88].
1) Поліхромна група: ткацтво, килимарство, вишивка, батік, вибійка, бісер, писанкарство, емалі, розпис (дерево, кераміка, скло та ін.).
2) Монохромна група: інкрустація, випалювання, чернь, гравіювання.
3) Пластична: різьблення, тиснення, карбування, пластика малих форм.
4) Ажурно-силуетна група: кування і слюсарство, просічений метал, скань, мереживо, витинанки, ажурно-силуетна пластика.
Між групами немає чіткої межі. Тому твір-інкрустація, твір-вибійка можуть мати не лише монохромні, а й поліхромні особливості, твір-різьблення — монохромні, пластичні й ажурні, вишивка трапляється монохромна (біла по білому чи навпаки) й ажурна (мережка, вирізування, виколювання), а витинанки — барвисті і не ажурні. У загальній масі таких творів з відхиленням небагато і вони не спростовують групування видів.
Між прикладною і декоративною галузями є проміжна — декоративно-прикладна, що поєднує в собі ужиткові і функціональні якості об'ємно-просторової конструкції та художню експресію відповідного декору [14]. Вона підпорядковується аналогічним морфологічним концепціям.
Таким чином, декоративно-прикладне мистецтво з його багатством матеріалів, декоруючих технік, помножених на функціональні типи побутових предметів утворює надзвичайно розгалужену морфологічну систему, для аналізу якої необхідно насамперед скористатися низкою розроблених естетичних категорій: вид, рід, жанр, твір.
Види декоративно-прикладного мистецтва — головна структурна одиниця типології. Це — художнє деревообробництво, художня обробка каменю, художня обробка кістки й рогу, художня кераміка, художнє скло, художній метал, художня обробка шкіри, художнє плетіння, в'язання, художнє ткацтво, килимарство, вишивка, розпис, батік, писанкарство, фото-фільмодрук, вибійка, випалювання, гравіювання, різьблення, карбування, художнє ковальство, скань, просічний метал, витинанки, мереживо, виготовлення виробів з бісеру, емалі, а також меблів, посуду, хатніх прикрас, іграшок, одягу, ювелірних виробів. Усі вони відносяться до декоративно-прикладного мистецтва, як частина до цілого, мають відповідні спільні риси і своєрідні ознаки [2, 84-85]. Кожен з видів унікальний за специфікою матеріалів і технологічним процесом обробки, за художньо-композиційними закономірностями структури образів.
Одні види широко функціонують у сфері побуту і загалом у візуальній культурі, наприклад, художній метал, дерево, кераміка, ткацтво. Інші, такі, як мереживо, батік, вироби з бісеру, писанки, навпаки, мають порівняно вузьке функціональне середовище. Звідси морфологічна структура у першому випадку поширена, а в другому — звужена (або цілком відсутня). Поширення відбувається методом уведення додаткових, проміжних диференційних одиниць — підвид, підгрупа тощо. Так, підвиди в кераміці ґрунтуються на якісних характеристиках матеріалів (майоліка, фаянс, фарфор, кам'яна маса, шамот) та технологіях виготовлення; підвиди в обробці дерева — це техніки його обробки (різьбярство, столярство, токарство, бондарство). Інколи вони становлять значні самостійні галузі художньої творчості із своєрідними засобами виразності [14].
Художній твір (виріб) — особливий соціально-культурний предмет, який відбиває художньо-духовну концепцію та має утилітарну цінність [22, 48]. Якщо художня концепція відсутня або деформована, твір не належить до мистецтва.
Найпоширенішим видом народного декоративного мистецтва є художній розпис–це окремий вид декоративно-ужиткового мистецтва, технологічна та орнаментаційна система оздоблення будівель і їх частин, ужиткових речей і предметіврозмалюванням. Художній розпис як галузь наукових знань виділяється з початку ХХ ст. Виявлення художньої специфіки розпису порівняно з іншими видами народного та професійного мистецтва, а також історичних зв’язків із мистецтвом минулих часів започатковується вченими-мистецтвознавцями К. Щероцьким, К. Кржемін-ським, Л. Левитською, М. Щепотьєвою,А. Зарембським, Є. Берченком та ін.
Із початку 30-х і до середини 50-х рр. ХХ ст. спостерігається перерва в дослідженні народного розпису, спричинена тим, що радянською наукою цей вид мистецтва визнано небезпечним націоналістичним виявом з огляду на глибинну автентичну символіку його форм. Із сер. 50-х і до сер. 80-х рр. ХХ ст. „становлення науки про художній розпис як особливу систему знань відбувається в межах ґрунтовних розробок науковців з інших галузей декоративно-ужиткового мистецтва” [37, 115].
Лише наприкінці ХХ ст. засвідчено зростання наукової зацікавленості мистецтвом художнього розпису. Це виявляється передусім у дисертаційних розробках, що зумовлено наміром відкоригувати наукові принципи й методи, застосовувані для аналізу матеріалів розпису.