Дипломная работа: Українська календарна обрядовість літнього циклу у системі національного виховання сучасної поча
Українську систему виховання збагачували суспільно-політичні, наукові ідеї, високі моральні ідеали та інші цінності, які складали сутність діяльності соціальних інститутів, демократичних громадсько-культуних рухів, організацій. Подив і захоплення у всьому світі викликав республіканський лад Запорозької Січі—форпосту свободи і незалежності України (принципи організації і проведення козацьких Рад, виборність гетьманів, отаманів Січі, полковників та іншої козацької старшини). У козацько-гетьманські часи на Україні діяли демократичні традиції національного самоврядування судочинства. Конституція гетьмана П. Орлика (1710 р.) містить у собі такі ідеї, положення на захист прав людини, нації, суверенності держави, які були новим явищем в європейській і світовій політичній і правознавчій думці. Завдяки цьому в національній системі виховання утверджувалися ідеї народовладдя, гуманізму, самоврядування, відданості інтересам народу.
Козацько-гетьманська епоха, яка забезпечувала вільний і незалежний від інших країн розвиток національної педагогічної теорії і практики породила незвичайний феномен — козацьку педагогіку. Ґрунтуючись на ідеях козацького світогляду та ідеології, козацька педагогіка ввібрала в себе демократичні, гуманістичні основи навчання і виховання. Формувала особистість з яскраво вираженими національними ідеалами, піднесла на новий, вищий рівень українську педагогіку, за право народу, господаря своєї країни, землі. Козацька педагогіка і козацька система виховання, реалізовані в козацьких сім'ях, січових, козацьких і братських школах, соціальному середовищі, стали найвищим досягненням національної системи виховання.
З утратою політичної і державної незалежності України починала слабшати і занепадати українська система виховання в офіційних навчально-виховних закладах. Польські, російські і австро-угорські реакціонери, шовіністи, загарбавши українські території, прагнули знищити здавна існуючу систему виховання, щоб підрізати корені, які живили національну свідомість і самосвідомість українців, їхню самобутню державність, культуру. Закривалися українські школи, колегіуми, академії та ін., заборонялася рідна мова. Загарбники нав'язували українській молоді чужу мову, культуру, релігію, традиції і звичаї. Частина молоді денаціоналізувалася, переходила на чужу мову, віру, поповнювала ряди відступників від рідного народу, духовних яничарів, манкуртів.
У таких драматичних політичних умовах українська система виховання зазнавала удару за ударом, розвивалася суперечливо. Вона продовжувала функціонувати здебільшого в рамках сім'ї. Видатні сини і дочки народу (вчені, культурні і освітні діячі та ін.), національне свідомі українці берегли, як найдорожчу святиню, виховні народні традиції, духовність.
Джерела національної духовності продовжували струмувати в
життєдіяльності народу, його представників учених, письменників, педагогів і т. д. Геніальний український філософ, поет, педагог Г. С. Сковорода
підкреслював: «Кожен повинен пізнати свій народ і в народі пізнати себе».
Відстоюючи принцип природовідповідності виховання, необхідність відродження національної системи виховання, він зазначав: «Якщо ти українець, будь ним. Якщо ти поляк, то будь поляком. Ти німець? Будь німцем. Ти француз? Будь французом. Татарином. Все добре на своєму місці і своєю мірою, з все прекрасне, що чисте, природне, тобто непідробне».
За відродження національної системи виховання все життя боровся Великий Кобзар України Т. Г. Шевченко, в 1861 році він видав український буквар, наснаживши його ідеями і засобами народної педагогіки, народознавства. Т. Г.Шевченко мріяв написати також підручники з історії, географії, етнографії України, боровся за національні педагогічні кадри. Естафету боротьби за національну систему виховання дружно підхопили діячі науки, культури і освіти. Яскравим свідченням розвитку української системи виховання було розгортання досліджень Із гуманітарних і природничих наук (історії, філософії, математики, біології та ін.). У всьому світі шанують здобутки українських істориків — літописців Величка, Граб'янку, Самовидця, а також Д. Бантиш-Каменського, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського, М. Аркаса та ін. Світову етнографію збагатили видатні українські народознавці І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Колесса, П. Чубинський, Ф. Вовк, М. Кравченко та ін. Палку синівську любов до мови, рідного {народу пробуджують праці відомих мовознавців О. Бодянського, О. Потебні, її. Житецького, Б. Грінченка, А. Кримського і т. д.
В умовах жорстокої русифікаторської політики самодержавства, цілеспрямованої денаціоналізації українців, руйнування їхніх виховних традицій, діяли навчально-виховні заклади (колегіуми, ліцеї, гімназії тощо), в яких реалізовувалися певні ланки, елементи української системи виховання. Так, у колегії (інші назви—ліцей, коледж) імені Павла Ґалаґана, яка функціонувала в ,1871—1920 рр. в навчально-виховному процесі домінували народні духовні традиції. За рівнем науковості викладання, інтелігентності, вихованості випускників сучасників прирівнювали цей заклад до Царськосельського ліцею. Оксфордського і Кембріджського коледжів. Колегія імені Павла Ґалаґана виховала справжню плеяду вчених, діячів культури і освіти, серед них: президент АН України В. Липський, академіки Н. Котляревський, А. Кримський, В. Грабар, К. Костюк. М. Максимейко, письменники М. Драй-Хмара, П. Филипович та багато інших.
Незважаючи на всілякі перешкоди, на Україні виникали педагогічні товариства "Просвіта", "Рідна школа", "освітньо-виховні організації, молодіжні об'єднання "Пласт" (1912 р.). "Сокіл", "Січ", та ін., діяльність яких ґрунтувалася на вітчизняних культурно-історичних традиціях, в тому числі козацьких.
Яскраво виражені ознаки духовності українського народу має, наприклад, діяльність спортивно-громадської, молодіжно-виховної організації, "Пласт", яка була утворена на зразок скаутизму. Назва організації походить від слова "пластуни" (так називалися козацькі розвідники). Біля витоків цієї організації були П. Франко (син І. Я. Франка) та І. Чмола. Організаційно-ідейні основи "Пласту" розроби доктор О. Тисовський. Зміст, ідейно-моральні основи "Пласту" грунтуються на культурно-історичних традиціях, відповідають інтересам української нації. Творче відродження патріотичних дитячих і юнацьких організацій є нині вельми актуальним.
Становленню української школи та національної системи виховання в Галичині в кінці XIX — на початку XX ст. великою мірою сприяла подвижницька праця освітніх діячів і народних учителів. У. Кравченко, Н. Кобринської, О. Поповича, Л. Гарматія, А. Онищука та ін. На Буковинці, чинячи опір румунізації і онімеченню місцевого населення, підвалини української школи закладав Ю. Федькович, його послідовники.
Під час та після революції 1905—1907 рр. починалось поступове відродження української національної школи системи виховання. Після лютневої революції 1917 року розпочалося нове політичне, державне і національне піднесення України. У період революції 1917—1919 років, у добу УНР, гетьманату, директорії було дуже багато зроблено у справі демократизації і гуманізації навчально-виховних закладів розбудови національного виховання. Готувалися законопроекти, вступали в дію закони, які утверджували українську систему виховання Бурхливо відроджувалися культурно-національні виховні традиції, розвивалася українська педагогіка, готувалися національні педагогічні кадри. У перші роки більшовицького засилля, радянської влади на Україні освіта і виховання розвивалися суперечливо. Лід тиском наукових здобутків, громадської думки в 20—30 роках відбувалося дальше становлення української системи виховання тих народів, що жили на Україні. Так, у 1929—1930 навчальному році на Україні було російських шкіл 1261, єврейських—786, німецьких—628, польських — 381, молдавських—121, болгарських—73, чеських—15, татарських — 11 (не рахуючи кримських шкіл), вірменських—6, по одній шведській, ассірійській і грецькій. Державні і громадські організації, установи дбали, в тому числі і Міністерство освіти УРСР про відповідність кількості національних шкіл процентному складу населення. [17; 205]
Реалізувалася державна програма підготовки національних педагогічних кадрів. У Києві діяли польський педагогічний інститут, єврейський педагогічний Інститут, у Житомирі — єврейський педагогічний технікум тощо. Українські школи і педагогічні навчально-виховні заклади відкривалися за межами України в місцях компактного проживання наших земляків—на Кубані, і у Зеленому Клину на Далекому Сході та ін.
Однак перші багатообіцяючі пагони національної системи виховання були штучно загальмовані і багато в чому знищені, в період тоталітарного режиму в СРСР. В часи культу особи і застою панували лженаукові, антигуманні ідеї, теорії "злиття націй", "старшого брата", "безнаціонального комунізму" та ін., які привели до глибокої кризи адміністративно-чиновницької системи навчання і виховання.
У нову добу розбудови (з 1985 р.) суспільного життя представники інтелігенції, зокрема педагоги України, поглиблюють і вдосконалюють національну систему виховання.
Визначною подією в суспільному житті е відродження козацьких культурно-історичних, у тому числі виховних традицій і звичаїв у формі Українського Козацтва (1991 р.). Глибоке і всебічне знання про Країну Козаків, Козацьку Україну, Козацьку Республіку (так нерідко називали Україну)—це невичерпне джерело ідейно-моральної та емоційно-естетичної енергії, снаги, практично перетворюючої дії. По всій Україні створюються молодіжні первинні козацькі осередки ("Січ", "Чайка", "Козацьке братство" та ін.).
Учні оволодівають тими ідейно-моральними традиціями, цінностями, які були притаманні козацькому характерництву, братству, побратимству, товариству та ін. Дослідження і впровадження в теорію і практику виховання такого феномена, як козацька педагогіка, сприятиме поглибленню національної системи виховання.
Зроблені перші кроки у відродженні української системи виховання у житті родини, школи, впроваджуються ідеї народної духовності, засоби етнопедагогіки, українознавства, створюються концепції розвитку національних) навчально-виховних закладів від дитсадка до вузу.
Сучасна українська національна система виховання ґрунтується як на досягненнях рідного народу, його культурно-історичних традиціях, так і на кращих здобутках інших народів світу, ідеях і положеннях міжнародних документів Декларації прав людини (1947 р.). Конвенції про права дитини (1989 р.). Декларації про державний суверенітет України та ін.
Всі компоненти духовності українського народу, як і його матеріальної культури, становлять національні цінності, які є серцевиною освіти і, виховання. Матеріальні та духовні надбання пізнаються, шануються і примножуються працею рук, зусиллями мозку і енергією серця, теплотою і багатством душі кожного вихованця — господаря своєї долі, всієї країни, діяча історії і культури рідного народу. Рідна народна і професійна культура, наука, духовність та кращі здобутки культур інших народів становлять основний національний та загальнолюдський зміст освіти і виховання підростаючих поколінь.
Протягом віків діти виховувались в національному середовищі, зміст та форми функціонування, якого відображають культурно-історичний досвід рідного народу. З молоком матері діти вбирають у себе той національний дух, який формує з них типових представників свого, а не іншого народу. Національне виховання, яке гармонійно вписується в життєдіяльність рідного народу, поступово формує в підростаючих поколінь всі компоненти духовності, яка передається дітям від батьків, дідів і прадідів і поглиблюється, збагачується в умовах сучасного буття нації.
У процесі реалізації національного виховання формується така система основних компонентів духовного світу особистості:
Національна психологія. Самобутність української національної психології обумовлена матеріальними чинниками, культурно-історичними обставинами (особливостями природи, території, економіки, культури тощо), природними особливостями українців (анатомічними, фізіологічними, генетичними та ін.). Психічні процеси (мислення, почуття, воля тощо) українця росіянина, білоруса мають як спільні, так і відмінні ознаки. Батьки, вчителі, вихователі мають помічати і розвивати в кожній дитині національно-психологічні особливості. Недооцінка, нехтування усім багатством і розмаїтістю якостей, відтінків національної психології (темпом і способом мислення, перебігом емоцій і почуттів, особливостей мовлення (тощо) збіднює психічне життя дитини, звужує світосприймання, стирає оригінальність світобачення.
Психологія українця — це психологія працьовитого господаря, умілого хлібороба, захисника прав особистості і державної незалежності Батьківщини— України. Це психологія людини, яка вічно захищала сама себе, свою матеріальну і духовну спадщину, падала в нерівному бою, підіймалася, перемагала, і в години політичної незалежності України сягала вершин людської цивілізації.
За останні десятиріччя українська національна психологія з відомих причин не досліджувалась. Історично відповідальна місія батьків, педагогів, громадськості — знати національну психологію і формувати її в кожній дитині.
Національний характер і темперамент. Вони формувалися протягом віків. Усім ладом і способом життя, своїми культурно-історичними традиціями, які мають поєднатися з минулим досвідом. Народ виховує в дітей самобутній національний характер і темперамент. Вічне правдошукання, гостинність і щедрість, ласкавість і доброзичливість, пісенність і музичність, працьовитість і талановитість, ніжність і глибокий ліризм, свободолюбність і душевне багатство — лише деякі типові якості відомого в цивілізованому світі українського національного характеру.
У навчально-виховній роботі педагог враховує, що національний характер і темперамент багатьох українців мають деякі нашарування, які історично не притаманні їм і виникли під впливом чужорідних факторів, політичних віянь і установок, ідеологічних догм, привнесених зовні. Такими нашаруваннями (тимчасовими в історії розвитку народу) у частини українців є: неповага до рідної мови, відчуття національної неповноцінності, недостатнє відчуття єдності людей і своєї нації, соборності всіх українських земель, примиренність і довготерпеливість до явищ, які порушують цілісність, згуртованість народу, принижують його духовні, культурні цінності.
Вчителі, .вихователі, батьки беруть до уваги соціальні і політичні фактори, які впливають на національний характер, можуть його як зміцнювати і поглиблювати так і послабляти та гальмувати. Історична місія батьків, педагогів, усієї громадськості - сприяти створенню таких суспільно-політичних умов і виробляти в учнів таку громадянську позицію, які б не руйнували національний характер, а всіляко його підтримували, зберігали і розвивали.
Національний спосіб мислення. Українська система виховання спрямована на те, щоб підростаючі покоління оволодівали усім багатством і різноманітністю засобів та прийомів мислення народу. Національна психологія, характер, свідомість і самосвідомість та інші складники духовності народу, трансформуючись у мисленні юнака чи дівчини, визначають їх самобутність, неповторність. У виховній роботі педагог бере до уваги, що український народ, як Інші народи, пізнає дійсність під кутом зору, який обумовлений як природою самих українців (їх анатомо-фізіологічними особливостями та ін.),так і природою, економікою, видами господарської діяльності на тій території, де споконвіку живуть представники українського, народу. Завдяки цьому специфічному "куту зору", способу мислення, творче бачення світу українським народом значною мірою відмінне від творчого осмислення дійсності іншим народом. Вихователь враховує, що спосіб мислення дітей має і національні, і загальнолюдські особливості, і спосіб мислення українців має багато спільного з способом мислення (Білорусів, росіян. поляків, інших слов'ян. Однак він має самобутню істотність, завдяки чому із століття в століття відтворюється і розвивається самобутність української культури, духовності.
Глибоко оволодіваючи результатами мислительної діяльності своїх батьків, дідів і прадідів, українські діти поступово опановують тим способом мислення, який матеріалізований у цих результатах (пам'ятках історії та культури, виробах мистецтва, художніх творах тощо). Національний спосіб мислення українських дітей успішно формується засобами етнопедагогіки рідного народу, в тому числі народної дидактики, математики, біології, астрономії, метеорології та інших галузей народних знань.