Дипломная работа: Використання творів українського народного мистецтва на уроках малювання в початкових класах
У XVI—XVII ст. на основі ремесел і домашніх промислів зародилася нова, більш висока форма виробництва — мануфактура. Капіталістичне підприємство грунтувалося на ремісничій техніці й поділі праці. Ця стадія розвитку промисловості історично передувала великій машинній індустрії. Відбувався процес звуження ремісничих спеціальностей [28, 243]. Дещо полегшувались трудомісткі роботи, удосконалювались інструменти тощо. Шляхи виникнення мануфактур були різними. Дрібні промисли (майстерні) зміцнювались, розширювались, поступово переростали у більші виробничі заклади з поділом праці.
Наявність місцевої сировини, людей, які опанували традиційні навички праці, виготовляючи певні вироби, давала змогу розширювати виробництво, впроваджувати деякі нові технологічні методи, полегшувати ручну працю за допомогою машин. Отже, закономірно, в історичній послідовності тривав розвиток народного мистецтва у таких формах, як домашнє й організоване виробництво: у цехах, мануфактурах [6, 15].
У різні історичні епохи, залежно від зміни соціальних формацій, зазнавало змін і народне декоративне мистецтво. Однак завжди його визначальними рисами залишалися колективний характер творчості, спадковість багатовікових традицій. Постійно діяв метод навчання: вчитись працювати, як усі майстри, але при цьому зробити вироби краще від інших. Таким чином зберігалася висока якість та індивідуальна своєрідність виробів.
1.2 Характеристика основних видів і жанрів народного мистецтва
Як виділення окремих видів мистецтва, так і їхня взаємодія — надзвичайно важливі фактори на всіх рівнях художнього життя народу. Виникнувши внаслідок трудової діяльності, мистецтво, нерозривно пов'язане з життям народу, було тільки народним. Демократизм народного мистецтва як особливого засобу пізнання, відображення та творення дійсності, виховання й гуртування людей мав важливе значення для майбутнього розвитку художньої культури. Зараз, у складних умовах глобалізації та полікультурності народне мистецтво не переривається, воно живе, зазнаючи в певні періоди піднесення та спадів, сміливо втілюючи волелюбні ідеї, оберігаючи набуту спадщину народної культури. У всі епохи народне мистецтво було фундаментом художньої культури.
Тривалий і складний «процес формування окремих видів, родів і жанрів образно уявляється таким чином: мистецтво — могутній стовбур вічно живого дерева, від якого починають відгалужуватись гілки, на них відростають дрібніші пагінці, галузочки з квітами, листям, пуп'янками і т. ін. Наприклад, родами літератури є епос, лірика, драма; жанрами епосу — епопея, повість, роман, нарис, байка; лірики — ода, елегія, сонет, гімн, поема, ліричні вірші тощо» [6, 21-22].
Багатство змісту творів кожного виду мистецтва не дає змоги проводити класифікацію за якоюсь однією ознакою. Дослідники [18] опрацювали принципи, критерії класифікації мистецтв. При цьому за основу береться морфологічний аналіз, тобто характеристика мистецьких творів за видами.
Вид мистецтва — це певна його галузь, що характеризується тим, які сторони життя і як вона пізнає, відображає. Він виділяється специфікою функціонального призначення, образності, матеріалом, засобами творчості тощо [9]. За цими ознаками (або частиною їх) у межах кожного виду відгалужуються родові, жанрові і типові різновидності [62]. Види мистецтва не ізольовані, доповнюють один одного, широко розкриваючи людське життя. Хоч окремі види мистецтв і мають схильність до об'єднання, навіть злиття, однак важливе значення має розвиток специфічних особливостей кожного з них, бо кожен вид зокрема вносить дещо своє, нове, оригінальне до світової художньої культури.
Кожен вид народних промислів і ремесел як різновиду народної творчості має власну історію, художні виражальні засоби: матеріал, мову, способи передачі відомого, знайденого. Передача історичного матеріалу, набутого досвіду, звичаїв — це традиція. У народній художній творчості діє закон єдності колективного та індивідуального, традицій і новаторства.
Декоративно-прикладне мистецтво безпосередньо входить у сферу матеріальної і духовної культури народу. У цьому плані становлять інтерес думки дослідників про аспекти умовного розмежування матеріальної і духовної культури, спеціальне виділення художньої культури на тій основі, що в останній відбувається процес злиття матеріальної, реальної форми і духовного змісту. Килими, кераміка, одяг, тканини, вишивка і т.д. є результатом як духовної, так і практичної діяльності людей [44, 21].
Світ людини включає в себе численні види художньої практики. Це плетіння і ткання, розпис і вишивка, різьблення і виточування тощо. Одні види — кераміка, обробка кістки і каменю, плетіння — виникли на зорі людської цивілізації, інші — молоді: мереживо гобелен, вироби із бісеру витинання з паперу. Їм заледве налічується кілька століть [43, 83]. Ще й досі слово «ремісник» за звичкою має негативний, зневажливий відтінок на противагу творчому підходу до праці.
Життя підтверджує, що на сучасному етапі декоративно-прикладне мистецтво збагачується новим аспектами, його змістовна краса потрібна людині, в наш час зростає його художньо-культурна цінність.
Українське народне декоративне мистецтво — унікальне явище національної культури. Воно «завжди правдиво показувало світові життя нації, її духовне багатство, рівень культури, творчі сили і здібності енергію, виступало як феномен незнищенності» [62, 13-14].
У житті українського народу — праці, побуту, моралі, психології та ін. — народне декоративне мистецтво виступає як унікальне явище, яке засвідчує невмирущі, життєствердні сили. Народне декоративне мистецтво — це багатий, справедливий гармонійний світ, що доніс до нас національні риси орнаментальної, графічної, живописної, пластичної композиційної культури. У ній відбиті віковічні надбання, художній геній нації.
Західна Україна, особливо Прикарпаття, географічні межі якого окреслюють переважно територію сучасної Івано-Франківської області та ряд районів Чернівецької і Львівської областей, — край розвинутого народного мистецтва [4; 9; 24; 62; 64]. Протягом століть тут склалася самобутня художня культура, в основі якої лежать глибокі традиції мистецтва жителів гір та низинних районів. Природні особливості краю визначали характер господарської діяльності населення і сприяли розвитку різноманітних промислів та ремесел. Великі лісові масиви давали чудовий будівельний та виробничий матеріал, вівчарство — вовну, овчину і шкіру. З глини робили посуд, кахлі для облицювання печей.
Не випадково найбільш поширеними видами народного мистецтва стали у Прикарпатті художня обробка дерева і шкіри, ткацтво. килимарство та гончарство [4]. Велична природа Карпат розвивала у горян тонке відчуття краси і ритму, заохочувала до створення яскравих речей. Це знайшло відображення і в національному костюмі прикарпатців — прекрасному, гармонійному ансамблі, в якому репрезентовані практично всі види традиційної народної творчості даного регіону — ткацтво, вишивка, художня обробка шкіри. металу. Територіально віддалені жителі Карпат вели натуральне господарство. Кожен був майстром на всі руки.
В середині ХІХ ст. у гірських районах уже працювали численні династії майстрів-професіоналів: різьбярів, гончарів, мосяжників. Пізніше на виготовлення одного чи кількох видів виробів стали спеціалізуватися цілі села. В Річці, Яворові, Космачі переважала художня обробка дерева. Пистинь, Коломия, Кути, і Косів стали центрами гончарного виробництва. В гірських районах було розвинуто також мосяжництво — мистецтво виготовляти з різних сплавів олова, міді, цинку і срібла прикрас та металевих накладок для одягу, збруї, рушниць, сумок, поясів, тощо.
Тут виникли спеціальні школи, де навчалися прийомам виготовлення традиційних виробів. Вироби традиційного народного мистецтва Прикар-паття, де втілено талант і високу майстерність їх творців, користуються надзвичайною популярністю. Вони широко експортуються, займають почесне місце в колекціях музеїв, приватних колекціях і зібраннях.
Таким чином, народне декоративно-прикладне мистецтво містить багато видів і жанрів залежно від матеріалу, техніки виготовлення та функціонального призначення виробу.
Проаналізуємо певні види народних промислів і ремесел у їх співвідношенні із програмою з образотворчого мистецтва для початкової школи. У зв’язку з підвищенням інтересу до народної творчості сюди включені вишивка, писанкарство, гончарство (ліплення), витинанки та декоративний розпис .
Вишивка – один з давніх найбільш розповсюджених видів декоративно-прикладного мистецтва. Вона виникла дуже давно і передавалася від покоління до покоління. Про масове побутування вишиваних виробів в Україні свідчать численні історичні, літературні, фольклорні та речові пам’ятки [31, 8]. З давніх часів паралельно з традиційним домашнім виготовленням вишивок побутувало виробництво вишиваних виробів у спеціалізованих цехах, майстернях.
Шиття золотом виникло на основі народного вишивання і було поширене переважно в середовищі великоможних міщанок, жінок княжого роду. Основна функція вишивки — оздоблення одягу і тканин для обладнання житла. наші предки вишивкою оздоблювали жіночі головні убори — перемітки, очіпки, хустки, стрічки, чоловічі шапки; плечовий одяг — жіночі та чоловічі сорочки; верхній одяг — кожухи, безрукавки, свити, спідниці. Серед інтер’єрних тканин найбільш уваги приділялося вишиванню рушників, скатертин, навичок і ін.
Матеріалом (основою для вишивання) здавна служила домоткана вовняна тканина, лляна, конопляна тканина. Згодом її замінили фабричного виготовлення матеріалом (перкаль, коленкор, батист, китайка, кумач, бамбак, сураж, муслін, плис, плюш, шовк) та шкіра. На них вишивали вручну пряденими лляними, конопляними, вовняними нитками. Пізніше стали застосовувати фабричну пряжу — заполоч, біль, кумач, волічку, гарус, зсукані вовняні металеві золоті та срібні нитки, корали, перли, коштовне каміння, бісер, металічні пластинки «лелітки», ґудзики, сап’янові шнурки тощо.
В українській народні вишивці поширені різноманітні техніки виконання. Відповідно до основних способів нанесення вишивальними нитками способів розрізняють двосторонню і односторонню вишивки. До двосторонніх належать техніки «перебору», «поза голкою» і «стебловий шов», «соснівки», «штапівка», «двостороння гладь», варіанти технік «виколювання», «вирізування», «мережання»,«рубцування» тощо. До односторонніх належать техніки, при яких вишивальні стібки, накладаються з виворітного або лицевого боку тканини. Це «низинка», «занизування», «поверхниця», «набирування»,«кафасер», «шпатівка», «верхоплут», «бігунець», «плетінка», «кіска», «ретязь», «хрестик», «ланцюжок-тамбур»,«кучерявий», «городоцький», та ін стібки [31]. Дивовижна винахідливість виявились в умінні українських майстринь поєднувати різні засоби для досягнення художньої виразності виробів.
На Поділлі, Буковині та Покутті характерні геометричні мотиви (ромби, трикутники, розетки) з найрізноманітнішою за формою контурами та внутрішньою розробкою. Вони щільно укладалися в горизонтальні або скісні смуги і заповнювали рухові сорочки. Поширеною в цих регіонах і вишивка білим по білому, суцільним червоним, вишневим або чорним кольором. Найбільш вживані техніки: «кучерявий стіб», «настилування», «штапівка», «качалочка», «хрестик».
Для Львівщини властиві рослини мотиви (плавно окреслені квіти, листки, галузки), укладені в стрічки (на сорочках, кабатах, запасках) та вільно розкладені на площині або вибудувані в шахматному порядку (на хустках, бавницях). Поширеними техніками є «гладь», «стебнівка», «гапт», «бавничковий», «городоцький» стіби.
На Гуцульщині вишивки відрізняються різноманітністю вирішення — геометричних, іноді орнаментальних мотивів та багатством колориту. Кольорова гама базується на поєднані яскравих контрастних барв – чорної, червоної, вишневої, оранжевої, синьої, голубої, фіолетової і ін. Найбільш вживаними техніками вишивки є «низинка», «кучерявий стіб», «хрестик», «стебнівка», «кіска», «поверхниця», «штапівка», «настилування», «обмітка».
На території Лемківщини поширені вишив