Дипломная работа: Волонтерство
В США починає з 1993 року, при Президенті Б.Клінтону, волонтерських рух досяг найбільших розмахів. Оскільки Президент фінансував волонтерські служби, до 1996 року волонтерів стало уже 35 тис.
В Парижі 14 вересня 1990 року на XIВсесвітній конференції Міжнародної Асоціації добровільних зусиль була прийнята Загальна декларація волонтерів. В ній визначають цілі, значення, принципи руху. Сьогодні волонтерські організації існують у 80 країнах світу.
Волонтерська діяльність з давніх-давен була притаманна українському народу. Адже у словнику української мови поданий ряд слів-синонімів (доброчинність, доброчинство, добродійство, добродіяння, благодіяння...), які мають однакове тлумачення: „надавати допомогу, сприяти кому-небудь у чомусь”.
Історія доброчинства в Україні та Росії, налічує більше ніж 100 років. На Русі завжди були люди, які безкоштовно давали допомогу хворим та нужденним.
Перші вітчизняні добровольці – Червоний Хрест, організований добровільний запис в сестри милосердя для шпиталю і лікарень для хворих. Перед Першою Світовою Війною Велика княгиня Єлизавети Федорівна на свої кошти створила Марфо-Маріїнський притулок в Москві. Не тільки під час війни, а й в період революції сестри підбирали на вулицях поранених і лікували їх, кормили голодних.
В Україні поняття „волонтер” до 90-х XXне існувало. Людей, що займалися суспільно-корисною справою називали доброчинцями, благодійниками, альтруїстами, громадськими діячами, меценатами (Князь Володимир, Ярослав Мудрий, Гетьман Петро Сагайдачний, Мазепа), приватні благодійники Терещенки, Семеренти, Броцькі.
В період Радянського Союзу, коли благо держави ставилось вище блага окремої людини, поняття доброволець мало яскраво виражене ідейно-патріотичне забарвлення: так називалася людина, яка добровільно визнавалася служити інтересам не окремих громадян, а партії, комуністичній ідеї, соціалістичній державі. В цей час поняття радянської людини, як громадянина передбачало наявність у неї суспільного навантаження: зокрема, це стосувалося пенсіонерів, комсомольців та комуністів, яке здійснювалося у формах шефства над дітьми, школами, ветеранами; наставництва над важковиховуваними, участі в суботниках, членстві у тимурівських загонах, добровільних народних дружинах. [16, c.82]
У 90-х роках з розвитком мережі центрів ССМ і браком професійних кадрів виникає необхідність у залученні соціально активних добровольців до соціальної роботи.
Український народ після активного волевиявлення у 1991 році свого прагнення жити у незалежній, самостійній державі одержав унікальну можливість утвердити себе серед розвинутих цивілізованих країн світу. Сьогодні в Україні зароджується демократичне суспільство, яке має базуватися на принципах свободи, творчості та гуманізму. Формальні державні структури не в змозі реагувати на всі запити суспільства, тому особливої ваги набуває громадський рух. Про те, що цей процес розпочався і триває, не дивлячись на труднощі, свідчить поява сучасних недержавних організацій, кількість яких сягнула понад 20 тисяч. Однак, лише незначна частина цих організацій працює з волонтерами.
У травні 1998 року Україна серед інших країн Центральної та Східної Європи, а також кількох країн Азії розпочала реалізацію регіональної програми, „Ініціативи по роботі на добровільних засадах”. Ідея програми належить Нью Йорському Інституту Відкритого Суспільства (більш відомого як Фонд Сороса), і впроваджується вона через мережу національних відділень. Головною метою програми є відновлення руху волонтерів у згаданих країнах, як запоруки громадського суспільства та незворотності демократичних перетворень, збільшення частки добровільної праці громадян, спрямованої на розв’язання конкретних проблем. [26, c.93]
До своїх цілення і завдань в Україні програма передусім відносить: активізацію громадською діяльності в України шляхом розвитку руху волонтерів, спрямованого на якнайширше залучення населення до суспільно корисної праці на добровільних засадах у громадських організаціях, службах соціального захисту та медичній сфері для допомоги у розв’язанні проблем суспільства. У межах цієї програми був створений Центр волонтеріату „Добро воля”, який почав залучати волонтерів і спрямовувати їх у громадські організації. З 1998 року тренінг з волонтерського менеджменту пройшли представники більше ніж сорок організацій. Для популяризації волонтерського руху було видано книжку „Доброчинність в Україні: минуле, сучасність, майбутнє”, п’ять бюлетенів „Добра воля” та підручник „Управління діяльністю волонтерів. Як залучити громадськість до вирішення проблем суспільства”.
Варто також зазначити, що не лише громадські організації, а й державні теж намагаються розвивати волонтерський рух в України. Про це свідчить діяльність ССМ, де поряд з професійними соціальними працівниками працюють добровільні помічники. Волонтерські служби при ЦССМ поступово стали одним із напрямів державної молодіжної політики. У лютому-березні 1999 року Українським інститутом соціальних досліджень проведено соціологічне дослідження щодо участі громадських організацій в соціальній роботі з молоддю. В опитуванні взяли участь представники 183 громадських організацій з 8-ми регіонів України. Найбільш активно соціальну роботу з дітьми та молоддю проводять волонтери дитячих (19%), жіночих (12%), молодіжних (12%) організацій та організацій що займаються соціальною роботою з інвалідами (18%). Вся соціальна робота виконується на волонтерських засадах.
На ярмарку соціальних проектів та послуг, що відбувся у листопаді 1999 року в Київський міській державній адміністрації і був проведений Ресурсним центром „Гурт” разом із соціальною службою КМДА було опитано 75 організацій щодо потреб у волонтерській праці.
Генеральна Асамблея ООН проголосила 2001 рік міжнародним роком волонтерів. Основними цілями проведення якого були визначені: підвищення рівня визнання волонтерської діяльності, допомога та сприяння їй, популяризація, створення мережі поширення та обміну інформації про неї. Умова виконання поставлених завдань – співпраці таких секторів суспільства, як громадські організації, держава, приватні особи.
22 березня 2001 року Президент України підписав розпорядження про проведення в Україні Міжнародного року волонтерів. [21, c.8]
Отже, всі ці дані говорять про те, що попит на волонтерську працю зростає з кожним роком. З’явилося багато організацій в Україні, які займаються залученням та навчанням волонтерів, або тих, що спеціалізуються лише на розвитку волонтерства. Доречно зазначити, що на сьогодні існує, наприклад, в м. Києві, принаймні три фактори, які уможливлюють запровадження волонтерства в суспільне життя:
1. наявність користувачів соціальних послуг та поля для волонтерської діяльності які можуть запропонувати недержавні громадські організації;
2. наявність потенційних волонтерів, яких можна залучати організовувати, навчати;
3. Існування світових моделей волонтерства та методичних рекомендацій щодо роботи волонтерського сектора, які поступово впроваджуються методом тренінгових занять для підготовки тренерів.
Отже, можна зробити висновок, що в сучасних умовах все глибше потрібне усвідомлення громадськістю, державними органами важливість оптимізації різноманітних аспектів соціального розвитку. Соціальні проблеми мають неухильно розв’язуватись, успіх намічених змін залежатиме від кваліфікації працівників зайнятих соціальним обслуговуванням і захистом, що передбачає відповідну підготовку кадрів; вона стає завданням першочергової ваги у здійснені нової політики країни. Формування великого руху добровольців – є одним з важливих шляхів до продуктивної соціальної роботи в будь-якій державі.
1.3 Методи дослідження проблем волонтерської діяльності .
Метод у соціальній роботі виконує подвійну роль:
1. Виступає, як шлях пізнання і застосувань, що вироблені в науках прожиті діяльність людини.
2. Виступає, як конкретна дія якісній зміні існуючому об’єкту або суб’єкту.
Метод соціальної роботи – це спосіб організації соціальної роботи, зо призводить до досягнення оптимального результату і забезпечує позитивні зрушення в розвитку суб’єкта, або об’єкта соціальної діяльності.
Постійне накопичення знань і досвіду, пізнання навколишньої дійсності збагачують способи, методи проникнення людини у різні сфери суспільного життя. Існують різні класифікації методів залежно від ознак, що покладені в їх основу: ступінь загальності, поширеність, зміст і характер діяльності та ін. За першою ознакою виділяють всезагальні (філософські), загальнонаукові та спеціальні методи.
Всезагальний (філософський) метод становить єдність методологічної і світоглядної позиції суб'єкта у різних видах діяльності. Інакше кажучи, він вбирає у себе багатство загальнонаукових і конкретних методів подібно до того, як загальне вбирає у себе посутні елементи особливого й одиничного.
Ці методи вивчають у відповідних фундаментальних та прикладних науках. Коротко торкнемося їх суті.
Аналіз – це дослідження чогось, що ґрунтується на розкладанні (подумки) предмета, явища на складові, визначенні елементів цілого, розгляді їх властивостей.