- розглянути альтернативні системи оподаткування доходів фізичних осіб, та зробити аналіз можливих наслідків;

- вивчити проблеми ухилення від сплати податку на доходи фізичних осіб та втрати держави;

- проаналізувати зарубіжний досвід у сфері оподаткування доходів фізичних осіб;

- визначити вплив глобалізації економік країн світу на податкову політику держави;

- розглянути моделі основних податків країн світу;

- розглянути питання охорони праці в органах ДПС України.

Об’єктом дослідження є податкова політика держави у сфері оподаткування доходів фізичних осіб.

Предмет дослідження складають нормативно-правові акти, що регулюють порядок оподаткування доходів фізичних осіб в Україні, статистичні матеріали щодо оподаткування доходів фізичних осіб та зарубіжний досвід країн у цій сфері.

Теоретичну основу дослідження складають нормативно-правові документи України, такі як Конституція України, Закони України, Укази Президента, Постанови Верховної Ради та Уряду України, дані Міністерства фінансів, Державного комітету статистики, Державної податкової адміністрації та інших міністерств і відомств України, монографічна й періодична література.

Інформаційну базу дослідження складають звітні дані Міністерства фінансів України, Держкомстату України, Державної податкової адміністрації України.

У першому розділі роботи буде розглянуто межі державного регулювання економіки, принципи функціонування податкової системи ринкового типу та сучасні аспекти податкової політики України в сфері оподаткування доходів фізичних осіб.

Другий розділ роботи присвячено аналізу пропонованих раніше підходів до оподаткування доходів фізичних осіб, проведено оцінку майбутніх наслідків реформи оподаткування доходів фізичних осіб та розглянуто основні аспекти детінізації сфери оподаткування доходів фізичних осіб в Україні.

В третьому розділі буде розглянуто зарубіжний досвід з питань оподаткування доходів фізичних осіб, вплив глобалізації на стан податкової політики країни та моделі основних податків країн світу.

Розділ 1. Детермінанти податкової політики в Україні.

1.1. Необхідність державного регулювання економіки та межі державного втручання

Системоутворюючий вплив на процес еволюції податкової системи передусім мають відносини, які визначаються місцем та значенням ролі держави в суспільстві. Вони завжди були тим стрижнем, навколо якого розвивалися податкові відносини і формувалися податкові системи всіх країн.

Враховуючи те, що наше суспільство в цілому і держава зокрема переживають трансформаційний процес, який не мав аналогій у світовій практиці, важливо зрозуміти його сутність і, виходячи з існуючих закономірностей розвитку держави та, відповідно, її функцій у сучасних умовах, сформувати таку податкову систему, яка б відповідала потребам не тільки сьогодення, а й була здатна вирішувати проблеми, у першу чергу економіки, у перспективі.

Теоретичні концепції ролі держави в економіці мають багате історичне підґрунтя. Держава як реальна дійсність, як практична реалізованість розуму найбільш влучно: визначена Гегелем. Це сутність, влада якої перевершує все, що можна було б їй надати. Вона наділена волею; яку виявляє через державні дії (ухвали законодавчих актів, запровадження особистого стану) і завдяки яким змушує виконувати чи відміняє ті чи інші дії. Нарешті, вона має права та обов'язки щодо забезпечення нормальних умов життєдіяльності своїх громадян. Тобто Гегель розглядає державу не лише як засіб, але і як мету, її права потребують особливої поваги й шани, і до них треба підходити з тими без особистісними установками, які застосовуємо до явищ, що мають природу цілей у самих собі. Етатизм Гегеля, а саме: принцип суверенності держави і державних форм вияву, організації і дії, які визнаються еталоном, по суті, є необхідною умовою для будь-якої концепції і практика домінування правової держави.

Філософська економічна думка щодо ролі держави в регулюванні економіки вказує на пряме ставлення суспільної влади до функціонування суспільного господарства будь-якої розвиненої економічної системи. Питання про роль держави — це питання про фундаментальні складові суспільного господарства, тобто його цілі, структуру, функціональний механізм тощо. Історія людської цивілізації не дає прикладів економіки, вільної від держави, чи такої, що не потребує держави, хоча ступінь і зміст втручання були різними. Починаючи з меркантилізму і завершуючи сучасними теоріями економічної політики, можна прослідкувати еволюцію теоретичного обґрунтування та практичного інструментарію державної економічної політики. 1, разом з тим, за визнанням одного з найбільш відомих фахівців економіки державного сектора Джозефа Е. Стігліца, дебати продовжуються і сьогодні. У цілому зроблено значний внесок у розуміння економіки державного сектора, хоча залишається багато питань, на які зараз ще не існує однозначної відповіді і, крім того, постійно з'являються нові. Разом з тим, передбачити подальшу еволюцію такої ролі можна лише з урахуванням попереднього розвитку та сформованих історичних закономірностей.

Думка, що для найповнішого задоволення суспільних потреб необхідний сильний уряд, отримала найбільш широке визнання в XVII — XVIII столітніх у поглядах прихильників школи меркантилістів. Вони обстоювали необхідність активних дій уряду для розвитку промисловості й торгівлі. Заснована на теорії меркантилізму протекціоністська політика держави вперше використала елементи розподільчої системи (тарифи, мито) для обмеження ввезень у країну. Як зазначає М. Кондратьєв, "система меркантилістів, по суті, рівним чином була системою практичної політики, системою, яка в основному відповідала на питання, яким чином бути народному господарству і як повинна себе вести щодо нього державна влада". Активна участь держави у народному господарстві того періоду забезпечила багатьом європейським державам економічне процвітання.

Водночас наявність у світі держав, які мали сильний уряд, результати дій якого були неадекватними економічному стану держави, призвела до пошуків причин таких розбіжностей. Дати відповідь на це запитання зробив спробу Адам Сміт у своїй першій праці "Багатство націй" (1776). Тут обстоювалася думка, що ефективнішим способом виробництва є прагнення людей до задоволення власних потреб (мотив особистої вигоди) та конкуренція, які, врешті-решт, сприяють задоволенню суспільних потреб. На думку А. Сміта, до визначальних мотивів розвитку суспільного виробництва належить, передусім, зростання продуктивної сили праці, завдяки якій "усі предмети поступово ставали б більш дешевими і на їх виробництво необхідно було б витрачати все меншу кількість праці", тому що із зростанням продуктивної сили праці "при затратах меншої кількості праці виробляється більша кількість виробів". Разом з тим, він зазначав, що "кількість продукту, отриманого із землі, рудників, рибальства, передбачає їх природну продуктивність і залежить від розмірів та належного використання капіталів, застосованих до них. Тобто крім зростання продуктивної сили та інтенсивності праці не менш важливим фактором суспільного виробництва є накопичення капіталу - засобів виробництва у формі основних фондів та матеріально-технічних ресурсів. Обмеження, що накладалися кількістю засобів виробництва, потребували суспільної організації праці. Звідси повна свобода у ринкових відносинах, яку проголошував А. Сміт, у практичній площині вимагала введення певних обмежень. Така суперечність пов'язана з поєднанням А. Смітом у методологічному плані двох різних, по суті протилежних способів пізнання економічного життя: аналітичного та описового. Намагаючись заглибитися в анатомію та фізіологію капіталістичної системи виробництва і виявляючи, таким чином, її внутрішні закономірності, фактично було описано та класифіковано зовнішню оманливу видимість цих явищ і зафіксовано залежності, які виступають на поверхні. Ідеї А. Сміта мали значніший вплив на державу. Переважаючою, стала думка щодо обмеження ролі уряду. Економіка керується "невидимою рукою", що спрямовує її до виробництва необхідного найбільш якісного товару. Найвизначнішими економістами XIX століття (Джон Стюарт Міл та Наео-старший) була оприлюднена доктрина, відома як "дозволяйте робити (чого хочуть)", яка не визнавала втручання Уряду у справи приватного сектора. Вільна конкуренція вважалася найкращим засобом захисту інтересів суспільства.

Починаючи з 20-х років XX століття, розвиваються ідеї мінімалістської держави. Спираючись па традиційні положення неокласичної ринкової концепції, її представники (Л. Мізес, Ф. Хайєк, М. Фрідмеп) неухильно висловлювали думку про неефективність державної інтервенції в економіку.

Історія свідчить, що не всі мислителі того часу були прихильниками цих .поглядів. Реальність спонукала до появи інших теорій. Найефективніше ці спроби були реалізовані соціальними теоретиками (Карл Маркс, Сісмонді, Раберт Оуен). Вони захищали провідну роль держави в контролі над засобами виробництва. Згідно з теорією К. Маркса, на певному етапі суспільного розвитку в умовах подальшої концентрації капіталу його "монополія стає кайданами того способу виробництва, який виріс при ній та під нею. Централізація засобів виробництва та усуспільнення праці досягає такого пункту, коли вони стають несумісними з їх капіталістичною оболонкою. Вона вибухає, б'є година капіталістичної приватної власності. Експропріаторів експропріюють". Завдяки таким поглядам ще чіткіше була проілюстрована необхідність суттєвих обмежень повної свободи у ринкових відносинах. Ця доктрина, як відомо, була абсолютизована в СРСР і зазнала невдачі.

Особливо значних змій питання про вирішення проблем місця і ролі держави .в регулюванні соціально-економічного розвитку зазнало впродовж XX століття, яке дало багато прикладів неефективності ринкових важелів, зокрема, вільної конкуренції. Аналізуючи ринкові невдачі за період від Великої депресії (30-ті роки) до початку 60-х років, економісти та політики, як зазначає Дж. Е. Стігліц, стикнулися з тим, "що економіка вільного ринку, навіть найбагатшого у світі, виявилася неспроможною задовольнити деякі основні потреби суспільства. Така модель економіки завжди породжувала періоди безробіття, і деякі з них мали масовий характер. За часів Великої депресії рівень безробіття сягнув 25 %, а національний продукт, порівняно з піковим 1929 р., зменшився приблизно па ЗО %"7.

Уряд США, долаючи депресію 30-х років реалізував ряд програм, які отримали загальну назву "нового підходу". Саме в цій країні ліберальний реформізм пішов шляхом соціалізації ринкової системи, значною мірою підкоривши інтереси приватного підприємництва громадським і національним інтересам. Прийняті програми стосувалися як стабілізації рівня економічної діяльності, так і розв'язання конкретних соціально-економічних проблем (соціальне забезпечення, страхування від безробіття, федеральне страхування вкладників тощо). Ряд програм були розроблені та реалізовані впродовж 60-х років, коли президент Ліндрн Б. Джонсон оголосив "війну з бідністю". У результаті після Другої світової війни країна досягла небувалого рівня розвитку.

В Європі, що відзначалася глибокими традиціями соціал-демократичного руху та націоналізації приватної власності, розроблялися і втілювалися моделі, у яких різною мірою поєднувалися економічна свобода та громадський контроль, план і ринок, децентралізація і централізм, Найбільш відомі альтернативні концепції "соціального ринкового господарства" - Л, Ерхард, В. Оикеи, д. Коул, Е. Кросленд, Г. Мюрдаль.

Водночас уже у 70-х роках фінансова криза зумовила необхідність більш критичного аналізу здійснених кроків. Головні результати цього аналізу - виявлення обмежень урядової діяльності, що перешкоджають успішній державній економічній політиці. Серед них було названо: обмеженість інформації .уряду; обмежені можливості урядового контролю за окремими наслідками власної діяльності; обмеженість його впливу на бюрократію; обмеження, які накладаються політичними процесам. Проте це були саме обмеження, а не заперечення впливу держави в економіці. У країнах з розвиненою економікою вже майже чверть століття не виникає суперечок щодо важливості ролі держави в регулюванні економіки.

XX століття накопичило досвід практичного втілення авторитарної ролі держави у суспільно-економічному розвитку. Існування загальнодержавної форми власності створило умови та можливості такого гіпертрофованого впливу державі! на розвиток економіки, який здійснювався через вплив загальнодержавних інститутів влади на кожного окремого економічного суб'єкта та їх взаємодію. "За державного соціалізму в його чистій формі всі економічні рішення ухвалює держава. Де-факто існує лише один економічний агент - держава. Ступінь свободи для окремих підприємств нульовий: усі рішення щодо цін, кількості затрачених факторів виробництва та обсягу виробництва,фірм-постачальників і фірм-покупців уже ухвалено. Окремі підприємства є просто підрозділами національної економіки (частинами єдиної майстерні, як називали це Бухарін та Преображенський)"8.

У результаті практика взаємодії держави й економіки окреслила дьа типи теоретичних систем. Перший -- держава — "нічний сторож", вимушена необхідність, пов'язана з потребами підтримки сприятливих умов для розвитку приватної економіки і стабільності громадянського суспільства. Другий - держава - основа керованого розвитку системи вільного підприємництва, трансформатор системи "експропріаторів" у цивілізовану ринкову систему.

Зміну ролі держави і державного регулювання економіки впродовж XX століття яскраво ілюструє такий загальний показник, як питома вага державних витрат у ВВП. Якщо у промислове розвинених країнах Організації економічної співпраці та розвитку (ОЕСР) у 1870 році цей показник становив 8 % ВВП, то протягом наступних ста років зріс у 5,5 раза (у 1917 р. - 15 % ВВП; у 1980 р. -43-44 % ВВП; у 1995 р. -48-49 % ВВП). За період з 1950 до 1993 року частка державних витрат у ВВП зросла у США з 20 до 38 %, у Японії - з 20 до 38 %, у Великій Британії - з 36 до 50 %, у Франції — з 31 до 54 %. Зараз, як зазначається , у Звіті про світовий розвиток — 1997 "Держава у світі, що змінюється", підготовленого Світовим банком, державні витрати досягають майже половини ВВП у промислово розвинених країнах ОЕСР і майже одну чверть — у країнах, що розвиваються. Такі тенденції відбилися на динаміці питомої ваги податків у ВВП. При всіх умовностях оцінки ВВП, на початку XX століття видно, що від податкових стягнень у середньому 10 % ВВП до Першої світової війни країни підходили до 20 % в середині століття. Зараз ця частка коливається в межах від ЗО % до 50 % ВВП. Зокрема, у 1996 році вона становила у США — ЗО %, Японії — 31 %, Великій Британії - 37 %, Франції — 44 %. Лідерами є Данія, Швеція та Бельгія, де цей показник перевищував 50 %.

Наведені дані ілюструють різний ступінь втручання держави в економіку та його нерівномірність у розрізі окремих країн, однак жодною мірою не можуть свідчити про ефективність державного навантаження на економіку. Відповідь на таке питання є предметом активної дискусії та пошуків, у тому числі й цієї роботи. У даному випадку слідлише відзначити досить поширену думку про те, що багато країн у сучасних умовах фактично досягли межі перерозподілу частки ВВП через бюджет, особливо з огляду на цю проблему в соціально-політичному розрізі. Подальше зростання такої частки здатне викликати якісні зміни в економічній природі суспільства.