Мас-медіа — це взаємодія та співіснування великої кількості дискурсів, з-посеред яких найважливішим для їх функціонування є політичний дискурс[13].

Особливість сучасного політичного становища України, і відповідно політичного дискурсу засобів масової інформації у тому, що наша держава перебуває як у постколоніальній, так і посттоталітарній ситуації [14]. Зрозуміло, що посттоталітарний статус позначений 70-літнім виживанням України у лещатах радянської тоталітарної системи, а постколоніальний характер позначений становищем України як колонії Російської імперії у з кн. ХVІІ – до поч. ХХ ст.

Розрізняючи політичний дискурс ЗМІ – коли словом, жестом промовляє влада, у другому — ЗМІ, які є рупором влади. Політичний дискурс російських ЗМІ весь час відповідає рівневі суспільства і є репрезентацією дискурсу влади і її політики [15].

Журналістика як професія, що базується головним чином на комунікації – отриманні та передачі інформації про суспільний світ, – не може обминути питання етики. Адже комунікація відбувається як людська взаємодія, тому вона протікає в межах певних правил, що роблять можливим взаєморозуміння та адекватну реакцію адресата на сприйняту інформацію. Вага людського фактора в комунікативній взаємодії є причиною того, що комунікація потребує специфічного регулювання – не тільки законодавчого, а й морального.

Кожна держава у своїй зовнішньополітичній діяльності прагне досягти трьох основних цілей – репрезентація себе у необхідному світлі, встановлення свого впливу над якимись процесами чи суб’єктами міжнародних відносин і забезпечення гарантій стабільного і безпечного власного існування та розвитку.

З-поміж різноманітних шляхів досягнення цього, найоптимальнішим є саме інформаційний: інформація – ресурс нематеріальний, а завдяки розгалуженій і все більше глобалізованій мережі ЗМІ ще й всеохоплюючий, що дозволяє здійснювати різнорівневий вплив за різноманітними формами і каналами,але з єдиним смисловим навантаженням. Але найголовніше – здійснювати вплив опосередковано і ненав’язливо. Саме тому зараз поле боїв та відстоювання власних інтересів перемістилося у інформаційний простір і як показує досвід – дає досить плідні і цілком матеріальні результати. Водночас відбулася актуалізація такого нематеріального поняття як імідж країни, що є її репрезентацією і таким собі віртуальним образом, котрий формує уявлення людей про цю країну і уже несе в собі інформацію оціночного характеру.

Імідж країни є її стратегічним надбанням, адже, якщо прослідкувати риторику сучасних лідерів громадської думки – політиків, голів держав та урядів, голів міжнародних організацій, - саме він на сьогодні є показником оцінки світовою спільнотою та визначає рівень співпраці з іншими країнами. Але найчастіше вирішальну роль у конструюванні іміджу країни відіграють не її власні медіа ресурси, а інформація, що подається у ЗМІ великих держав та прикордонних сусідів. Оскільки імідж є структурою нематеріальною, можна сказати, віртуальною, то є дуже вразливим до будь-якої вхідної інформації, якщо ще не має своєї брендової опори. Адже імідж – це суто репрезентація об’єкта, те, чим він хоче або претендує бути чи те, чим його роблять [16].

Можна сказати, що імідж - образ, що живе в уявленнях людей. Якщо виходити з того, що імідж - це образ, то в перекладі на українську мову "образ" є "присутність відсутнього". Виходячи з цього, імідж і є той образ, те представлення про людину, що сформувався у свідомості людей. Цей образ може бути феноменальним, приголомшливим, а може бути огидним. У політику імідж визначає багато чого і, головним чином, перемогу на виборах, що є одним із найбільш серйозних актів набуття влади.

Систематизуються дослідження світових і вітчизняних наукових напрямків і шкіл щодо проблеми іміджу політиків та еліти. Під різними кутами зору це питання розглядали класики політичної думки Платон, Аристотель, Н. Макіавеллі, З. Фрейд, М. Вебер, Г. Лебон, Е. Вятр, М. Корз′є, Д. Істон, С. Хангтінтон.

В українському інформаційному просторі присутній ряд російських видань, що виходять з підзаголовком "... в Україні". Наше законодавство дозволяє їм існувати, по суті, на правах українських газет. Українські ж "вкладиші" мають там дуже скромний обсяг. Несумірний із впливом цих мас-медіа на нашу громадську думку.

Арсенал прийомів і методів цих ЗМІ величезний. Використовується наприклад, демонстрація старих фільмів, які у старшого покоління викликають ностальгію за радянським минулим. А, скажімо, для молоді транслюватимуться цикли розважальних програм. Щоб вона психологічно відчула, що Росія - то цікаво, що майбутнє у нас з нею спільне. Як і під час виборів Єльцина, тут акцент на пропаганді демократичних цінностей… Все це буде прив'язане до конкретної фігури кандидата в Президенти.

Медіа-технології дозволяють приховано впливати на підсвідомість. Ними добре володіє, зокрема НТВ Гусинського (сюди входить навіть оформлення студії). Через 1 – 3 тижні дуже обережного впливу різних ЗМІ на цільові групи населення можна змінити їх стереотипи. Для створення ж нових установок використовується інформація, що виражає очікування людей, часто засновані на емоціях, інтуїтивних передчуттях, забобонах. Це здатне викликати "психологічний резонанс ”, зробити пропаганду високоефективною. По суті, в такий спосіб за допомогою ЗМІ здійснюється приховане навіювання

Російські фінансово-політичні кола і пов’язані з ними ЗМІ зацікавлені в тому, щоб Україна залишалася в сфері їхнього впливу. Наприклад, газета "Труд" систематично акцентує увагу на заборгованості України за газ. “Газпром”, що стоїть за інформаційною політикою цього видання, зацікавлений, щоб ми постійно сиділи на його газовій "голці", були залежні.

Багато які плани Росії порушила фінансова криза. Так, наприклад, явно спостерігалися всі ознаки того, що російські мас-медіа почнуть масовану інформаційну атаку, пов'язану з участю російського капіталу в українській приватизації. Йшлося про формування позитивної громадської думки в Україні. З економічними аспектами тісно пов’язані й політичні. Найвпливовіші ЗМІ в Росії належать все-таки фінансово-політичним групам.

Істерика з приводу прибуття американського корабля в рамках планових міжнародних навчань у Феодосію. Принцип доміно у послідовних спробах місцевої влади у східних регіонах надати російській мові статус регіональної. Активна присутність російських «колег» у Криму та їхня «дружня допомога» у недопущенні подальшого просування України в бік вступу до НАТО — із залученням масовки та усіма атрибутами добротно поставленого шоу. Наростання сепаратистських настроїв в Криму і загострення там татарського питання. Усе це — ланки одного ланцюжка, назва якому — інформаційна війна. Наш північний сусід в цій війні, звичайно, грає не останню скрипку, або, висловлюючись дипломатично, здійснює в Україні вигідну для себе інформаційну політику.

У сучасній науковій літературі, публікаціях не бракує досліджень про переваги і досягнення інформаційних технологій, зумовлених і спричинених глобалізаційними процесами. А. Чернов пише: «Прогрес у галузі нових інформаційних технологій відкриває величезні можливості для вирішення найрізноманітніших економічних, соціальних проблем, однак далеко не все людство сьогодні може ними скористатися: 4,8 млрд людей з 6 млрд. живуть у злиднях, іще 2 млрд. до них приєднається впродовж наступних 50 років… Понад те, безпрецедентне пришвидшення інформаційно-технологічних процесів не лише посилює існуючий розрив між країнами так званого “золотого мільярда” та іншим світом, а й щодень його збільшує» [17].

Такої ж думки дотримується і український дослідник проблем глобалізації Воронов І. Він зазначає, що суперечності між країнами Заходу та іншими країнами в інформаційно-технологічній сфері значною мірою обумовлені нееквівалентним обміном. Монополізувавши контроль за інформацією, Захід забезпечив собі панування, поставив інших у залежність від себе. Розрив між країнами стрімко збільшився надто впродовж останнього часу, після розпаду СРСР, коли технологічний розвиток на пострадянському просторі призупинився, а високотехнологічне виробництво опинилося у стані системної деградації.

Глобалізація таїть загрозу для існування власне національно ідентичних, етнічних держав. Вона знищує національні особливості, культуру, мови, зрештою національний устрій, гуманітарне буття залежних (насамперед інформаційно і технологічно) націй. Не випадково найпослідовнішими адептами глобального світу, які пропагують ідею єдиного відкритого суспільства, виступають найрозвиненіші і могутні країни. Адже в ослабленні колишніх суверенітетів саме вони вбачають нові можливості для своєї економічної, геополітичної і соціокультурної експансії, — твердить дослідник проблеми І. Воронов [18].

Глобальний рух, як і глобальна політика уніфікації, цілком керовані. Базуються вони на об'єктивних можливостях впливу на індивідуальну та суспільну свідомість, які і дають інформаційно-комунікаційні технології.

Вкрай загрозлива тут можливість цільової руйнації соціуму через підрив цілей, поглядів, світогляду населення, що здійснюється через дезінформацію, маніпуляцію громадською думкою [19].

Глобалізація в інформаційній сфері, розвиток комунікаційних системних мереж створює далеко не віртуальну можливість цільового маніпулювання свідомістю тих чи інших груп людей, регіонів чи країн з метою нав'язати потрібні оціночні характеристики, погляди, норми поведінки, за потреби — для дестабілізації владних, суспільних структур, несанкціонованого втручання у внутрішні справи держав. Глобалізація, переконаний доктор політичних наук М. Головатий, дала можливість майже відкрито діяти тисячам латентних структур у політиці, економіці та інших сферах життя суспільства: «Глобалізація не зменшує і не послаблює протистояння, а, навпаки, посилює і робить процес незворотним. Міждержавне протистояння, боротьба політичних, громадських сил набувають нових ознак. Форми такого протистояння стають різноманітними і жорсткішими» [20].

І при цьому, переконаний О. Білорус, сучасні лідери глобальних трансформацій і діячі «глобальної революції» ставлять завдання значно радикальніші, аніж ті, що ставили перед собою адепти попередніх «світових революцій». Український учений покликається при цьому на слова З. Бжезинського, виголошені ще 1968 року: «Наша епоха не просто революційна. Ми увійшли в фазу нової метаморфози всієї людської історії. Світ стоїть на порозі трансформації, яка за своїми історичними і людськими наслідками буде драматичнішою, ніж та, що була викликана французькою і більшовицькою революціями» [21].

Висновки до розділу 1

· Звільнення українського інформаційного простору від тоталітарно–імперського минулого відбувається вкрай повільно. Передовсім це пов’язано з тим, що владні структури у деяких регіонах ще не взяли курс на побудову України як національної держави.

· Домінування Росії у постсовєтському інформаційному середовищі не означає, що вона створила собі прихильний образ у цих країнах, та зокрема в Україні.

· Російська інформаційна політика в Україні ґрунтується на принципі інформаційної геополітики, яка призводить до резонуючого спілкування з українським суспільством.

· Інформаційний прийом впливу на формування громадської думки є успішним інструментом для Росії у досягненні нею короткотермінових цілей впливу на українську політику.

РОЗДІЛ ІІ. РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ В

ІНФОРМАЦІЙНІЙ СФЕРІ

2.1 Інформаційний простір України його складові

Російські ЗМІ вже давно об`єктивно не висвітлюють те, що відбувається в Україні. Всім відомо, що зі свободою слова в Росії покінчено. Поступово в інформаційній сфері російські ЗМІ стали механізмом втручання у внутрішні справи нашої держави, про це свідчить позиція ЗМІ наприклад у висвітленні політичної кризи в Україні. "Це як гайковий ключ у руках тих сил, які намагаються в Україні встановити свій, чужий нам, порядок. Цим ключем вони намагаються закручувати гайки в головах тих, хто досі дивиться російські канали. Це переважно Південь і Схід України. Новини на російських каналах, і озвучуванні в них фальшиві месиджі про можливий розкол України, – це опосередкований засіб впливу на мешканців Півдня і Сходу, яких намагаються кинути в горнило боротьби за узурпацію влади", – вважає Герасим'юк. "Заяви "регіоналів" про те, що вони не дадуть провести вибори, продиктовані з закордону, – цей сценарій розробляється не в Україні, – вважає народний депутат. – Те, що українські політики-маргінали стали головними діючими особами на російських телеканалах, – дуже показово. Люди, які стояли і стоять на антиукраїнських позиціях – улюбленці російських ЗМІ. Так було в 2004-му, так є й нині. Все говорить про те, що хтось дуже хоче "розірвати" Україну. І російські ЗМІ – просто одні з виконавців цього сценарію"[22].