Дипломная работа: Взаємозв’язок пияцтва, як форми девіантної поведінки у підлітків, з акцентуаціями характеру

Практична значимість. Отримані дані можуть бути використані при вивчені студентами-психологами курсів „Психологія девіантної поведінки” та „Юридична психологія.

Надійність і вірогідність одержаних результатів забезпечувалися: теоретичним аналізом проблеми, відповідністю методів цілям та завданням дослідження; використанням стандартизованих методик, валідність і надійність яких доведена; поєднанням кількісного та якісного аналізу результатів дослідження; математико-статистичною обробкою експериментальних даних.

Структура та обсяг роботи. Дипломна робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, рекомендацій, списку використаної літератури та додатків. Основний зміст дипломної роботи викладено на 68 сторінках комп'ютерного набору тексту. Список використаних наукових та літературних джерел включає 80 найменувань. Робота містить таблиці, графіки, гістограми та діаграми.

Розділ 1. Девіації як соціально-психологічна проблема

1.1 З історії наукових досліджень проблеми відхилень в поведінці

Коли мова йде про важковиховуваність та відхилення в поведінці, причини яких не завжди бувають зрозумілими, на наш погляд, доцільно викласти суть питання в історичному плані, показати, як в процесі розвитку педагогіки, психології, фізіології, психоневрології, кримінології й інших галузей наукових знань, що вивчають розвиток особистості, складався погляд на відхилення від норм поведінки.

Будь-яка галузь наукових знань, та чи інша проблема науки має свою історію, ознайомлення з якою дозволяє розглянути й зрозуміти її в комплексі. Тому історичний аналіз важливий для правильного рішення теоретичних і практичних завдань не тільки психології, але й інших галузей наукових знань, що займаються пізнанням особистості.

Передова думка Росії давно виявила наукову зацікавленість до підростаючого покоління з аномаліями психологічного розвитку та відхиленнями в поведінці. З 50-60-х років XIX ст. починається період прогресивного суспільного руху, який мав прояв у критиці й протесті проти схоластики і муштри у вихованні дітей, у вимогах диференційованого підходу в навчанні та побудови психолого-педагогічних принципів, де враховувались би фізіологічні особливості.

Прогресивні представники того часу (М.О.Добролюбов, В.Г.Бєлінський, М.Г.Чернишевський, Д.І.Писарєв, М.І.Пирогов, К.Д.Ушинський, Л.М Толстой, І.М.Сєченов, О.С.Симонович, Є.І.Конраді, П.П.Малиновський, О.М.Острогорський, М.В.Ісаков та ін.) активно висловлювали ідеї з проблем виховання дітей, ратували за доступність навчання, охорону здоров'я дітей, в тому числі психічного.

Поряд з педагогами, біологи, фізіологи і медики також висвітлюють питання теорії і практики навчання дітей і підлітків. З 1857 року починає видаватися журнал «Виховання», «Російський педагогічний вісник», з 1860 року - «Учитель», з 1861 року - «Ясна поляна», з 1864 року - «Педагогічний збірник», який видавався Головним управлінням військово-навчальних закладів, з 1866 року - «Дитячий садок» та ін. У 1863 році виходить відома робота І.М.Сеченова «Рефлекси головного мозку», що поклала початок експериментальній розробці фізіологічних основ психічної діяльності людини.

К.Д.Ушинський дав яскравий опис типологічних особливостей школярів, їх темпераменту і характеру, аналізував поведінку «нервових і ледачих», дітей з «відхиленнями від нормального шляху розвитку», що має безпосереднє відношення до розглянутої нами проблеми. Будучи під впливом фізіологічних ідей І.М.Сєченова, К.Д.Ушинський писав про так звані «засвоєні рефлекси» і намагався фізіологічно обґрунтувати «переробку» аномальних рис характеру. У цьому відношенні він випередив деякі положення умовно-рефлекторної теорії І.П.Павлова.

Зусиллями І.П.Павлова та його найближчими однодумцями і послідовниками доведено, що у формуванні типу нервової діяльності велика роль належить зовнішньому середовищу, умовам виховання. Проблема важковиховуваного правопорушника складається не стільки в тому, що він народився від социально-занедбаних батьків, скільки в тому, що він змушений жити з ними.

Педагогічна діяльність К.Д.Ушинського, М.І.Пирогова дуже вплинула на клініко-фізіологічну спрямованість психіатрів і фізіологів, що працювали в той період в галузі шкільної гігієни та дитячої психоневрології і внесли своїми науковими пошуками значний внесок у розвиток як загальної, так і спеціальної педагогіки. До них варто віднести І.А.Сикорського, М,О..Ковалевського, Я.М.Дроздова, Н.МЛопова, І.В.Маляревського, СНЛанило, Б.М.Бехтерева, П.ФЛесгафта, О.С.Грибоедова, П.П.Кащенка, А.Б.Владимирського та ін. Вплив діяльності К.Д.Ушинського і М.І.Пирогова поширився і на наступні періоди. Відомий психіатр і педагог Г.Я.Трошин свою фундаментальну працю «Порівняльна психологія нормальних і ненормальних дітей» у 2-х томах (1915) супроводжує підзаголовком «Антропологічні основи виховання».

Діяльність представників вітчизняної педагогіки, психології і психопатології, які підкреслювали значення не тільки соціальних, але і біологічних факторів у вихованні підлітків і дітей, сприяла розгляду поведінки з відхиленнями у взаємозв'язку соціального і біологічного факторів.

В другій половині XIX ст. психологи і психіатри інтенсивно вивчають дитячу психіку. У Петербурзі В.М.Бехтерев організує спеціальну лабораторію з вивчення психіки дитини. Пізніше з'являються дослідження в цій галузі А.Ф.Лазурського, Г.І.Россолімо, Н.І.Поварина, М.М.Щелованова, О.С.Грибоєдова та ін., а також дослідження причин неуспішності, другорічництва, важковиховуваності. Перший вітчизняний психоневрологічний журнал відкрився в 1883 році статтею «Матеріали для психопатології юнацького віку». У 1904 році в петербурзькому Суспільстві психіатрів директор В'ятської виправної колонії П.Бекламішев робить доповідь про необхідність обстеження правопорушників. Створюється спеціальна комісія для розробки й апробації методів дослідження. Як бачимо, учені виявляють значну цікавість до дисгармонії розвитку підлітків і дітей, відхиленням у характері і поведінці. Саме 60-80-і роки XIX ст. є початком становлення вчення про причини відхилень в поведінці, емоційно-вольовій сфері, дисгармонії в становленні особистості.

В той час у західноєвропейських країнах, а також в Росії до вивчення відхилень в поведінці підходили по закоренілій схемі «природжений бурлака» і «природжений злочинець». Цей підхід до проблеми приводив до того, що організовувалися «колонії малолітніх злочинців», де діяв метод «взаємного навчання» і відкіля вони виходили цілком «зрілими» злочинцями. Досить сказати, що в 1911 році в Росії офіційно нараховувалося близько 2,5 млн. безпритульних дітей і малолітніх злочинців [61-62].

Важливо підкреслити, що вже в той період, при недостатньому ще запасі фізіологічних і загальних психологічних знань, передові педагоги і психологи розуміли, що обмежуватися лише описовою стороною не можна, оскільки сутність «хворобливої уродженої нервовості», «стійкої моральної дефективності» залишається непізнаною, і без всебічного вивчення і розкриття цієї сутності обґрунтовано здійснювати педагогічні впливи неможливо. Вони виявляли цікавість до психопатологічної сторони важковиховуваності, до питань спадкоємного обтяження, перенесених захворювань, несприятливих біологічних і соціальних факторів у формуванні і розвитку особистості.

Згадані вище педагоги-дослідники і психіатри підкреслюють, що вихованцям шкіл з особливим режимом притаманні брутальність, ігнорування педагогів, перекрученість характеру, облудність, нестійкість емоцій, театральність і позерство, винахідливість і спритність у досягненні аномальних цілей.

На наш погляд, із усього викладеного випливає, що, власне кажучи, мова йде не про психіатричні, клінічні патології особистості досліджуваних дітей і підлітків. В наявності - психологічні відхилення в поведінці й педагогічна занедбаність. Причину таких відхилень автори обумовлювали переважно біологічними, спадкоємними факторами, однак робилися спроби пояснити їх і з соціальних позицій.

У 1918-1930 роках вчені (П.І.Люблинський, В.І.Куфаєв, А.Б.Залкінд, В.П.Кащенко, Д.С.Футер, Є.К.Краснушкін, М.С.Богуславський, Е.Лівшиць та ін.) підкреслювали насамперед несприятливі соціальні фактори як головні причини відхилень в поведінці й важковиховуваності. Більш того, багато психопатологічних розладів, що приводили до цих відхилень, вони найчастіше пояснювали соціальними причинами.

Багато успадкованих від народження чи придбаних відхилень, стверджували вони, не є раз і назавжди даними, незмінними. У залежності від зовнішнього і внутрішнього середовища ці відхилення можуть виявлятися в більшому чи меншому ступені. Особливо позначається вплив соціального середовища на виховання дітей і підлітків із психологічними відхиленнями в поведінці й розвитку.

Особливо слід зазначити внесок у роботу з неповнолітніми правопорушниками А.С. Макаренка, який на практиці довів можливість зміни поглядів, установок, прагнень, і, як результат, перевиховання молодої людини. Визнаючи значення біологічних передумов розвитку, він вважав, що вирішальна роль належить соціальному спілкуванню. Ним розроблена ціла система педагогічного впливу на особистість також в умовах сім'ї та колективу, що набула широкого застосування в психолого-педагогічній практиці.

Девіації та правопорушення - це результат взаємодії багатьох елементів (соціальних, психологічних і біологічних), що утворюють складний комплекс проявів особистості, її мотивів і потреб. Але в цій взаємодії треба розрізняти головні й другорядні, вирішальні і допоміжні причини й умови, що формують антигромадські мотиви. Головними й вирішальними у виникненні відхилень, правопорушень, злочинів є соціальні причини. Прояви середовища, різні процеси, що відбуваються в суспільстві, впливають на психологію особистості, її нервову діяльність, динаміку процесів збудження і гальмування, змінюють рухливість і урівноваженість нервових процесів, що і виявляється у відповідній поведінці людини.

Таким чином, соціологічний підхід до вивчення причин відхилень доповнюється психологічним. Більш пізні наукові дослідження показали, що відхилення в поведінці, в тому числі здійснення правопорушень і злочинів, є проявом порушення процесу соціалізації особистості. Це порушення відображує, з одного боку, несформованість або деформацію соціальних властивостей під впливом несприятливих умов життя (середовища й виховання), з другого - випадання особистості із сфери соціально корисних зв'язків і відносин, а нерідко й сфери суспільно корисної діяльності.

Всі вищерозглянуті наукові напрямки створили передумови для розробки певного механізму захисту особистості від виникнення відхилень. Тому закономірними були перші згадування про необхідність профілактики цих відхилень, які вже зустрічаються в психолого-педагогічній літературі 30-х років XX ст. Питання, пов'язані з її сутністю, організацією й ефективністю, досліджуються вченими різних наук дотепер.

Поняття девіації. Дітей, поведінка яких відхиляється від прийнятих у суспільстві правил, норм поведінки, називають важковиховуваними. Під важковиховуваністю розуміють опір педагогічним впливам. Це може бути обумовлено різними причинами, пов'язаними із засвоєнням певних соціальних знань, умінь, навичок, програм, вимог і норм у процесі цілеспрямованого навчання і виховання.

Важковиховуваність, не дотримання норм і правил, встановлених у суспільстві, в науці розглядається через явище, яке називають девіацією.

Девіація (відхилення) є однією із сторін явища мінливості, яке притаманне як людині, так навколишньому світу. Мінливість в соціальній сфері завжди пов'язана з діяльністю і виражається в поведінці людини, що представляється як її взаємодія з навколишнім середовищем, опосередкована зовнішньою і внутрішньою активністю людини. Як було сказано раніше, поведінка може бути нормальною (згідно з нормами і правилами суспільства) і з відхиленнями.

Нормальна поведінка припускає взаємодію людини з мікросоціумом, що адекватно відповідає потребам і можливостям її розвитку і соціалізації. Якщо оточення здатне вчасно й адекватно реагувати на ті чи інші особливості людини, то її поведінка завжди (чи майже завжди) буде нормальною.