Дипломная работа: Захист прав і свобод людини та карний процес

Н.І. Матузов розглядав поняття "обов'язки" в межах соціальної відповідальності особи перед суспільством[14] .

Н.В. Вітрук поняття та зміст конституційних обов'язків пов'язував з їх соціально-правовою природою, у взаємодії моральних і правових факторів[15] .

В.А. Масленніков розглядає конституційні обов'язки як мінімум вимог суспільства до особи, елементарні домагання потрібної (бажаної) поведінки, виконання яких абсолютно необхідне для нормального функціонування суспільства[16] .

Хоча вимоги певної поведінки людини та громадянина сформульовані переважно у загальній формі, дещо абстрактно, проте їх імперативний характер не викликає сумнівів. Ця особливість конституційних обов'язків громадянина пояснюється тією обставиною, що держава при виборі засобу впливу на поведінку людини і громадянина поряд з правовими заборонами та дозволами використовує і такий, як постановка певної цілі або завдання.

Конституція України, ґрунтуючись на засадах Міжнародної хартії прав людини, встановлює права людини та громадянина як завдання, до виконання якого мають прагнути суспільство, держава з тим, щоб кожна людина і кожний державний орган завжди намагалися шляхом освіти та роз'яснення сприяти поважанню прав і свобод людини і забезпеченню шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів загального і ефективного визнання і здійснення їх як серед народів інших держав, так і серед народів, що перебувають під юрисдикцією України.

Пріоритетним видом прав і свобод людини і громадянина є громадянські, або особисті, права. Ці права вважаються природними, тобто такими, що їх має або повинна мати кожна людина незалежно від громадянства з часу народження чи від початку життя.

Особисті права громадян України - це встановлені й гарантовані Конституцією і законами України права громадян, які характеризують правове становище особи в суспільстві і безпосередньо пов'язані з особою людини, задоволенням її особистих інтересів.

Громадянські (особисті) права і свободи людини та громадянина становлять основу правового статусу; їх закріплено в найбільшій кількості статей Конституції України. До них належать такі права: на життя; на повагу до гідності; свободу і особисту недоторканість; недоторканість житла; таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; захист особистого і сімейного життя; свободу пересування й вільного вибору місця проживання; право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, а також на свободу світогляду і віросповідання (статті 27 - 35).

Перелічені громадянські права і свободи в науці конституційного права мають певні особливості:

по суті вони є невід’ємними, природними правами людини, тобто кожного і не пов’язані безпосередньо з належністю до громадянства країни;

вони включають права на охорону гідності особи, що покладає відповідні обов’язки на державу та інших громадян і передбачає певну етику й законність поведінки державних службовців, їх уважне, чуйне ставлення до людей, що відповідає правовим приписам, а також вимоги до членів суспільства не порушувати права та свободи інших;

особливо значущими і найвразливішими є права на недоторканість особи, житла, приватного життя, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Вони належать до предмета ведення органів внутрішніх справ і тому заслуговують на пильну увагу.

Недоторканість особи як особиста свобода означає, що ніхто не вправі насильно обмежити свободу людини, розпоряджатися в рамках закону своїми діями й вчинками, користуватися свободою пересування. Ніхто не може бути підданий арешту, взятий під варту й утримуватися під вартою інакше як на підставі судового рішення. Підстави до арешту регламентовані кримінально-процесуальним й іншим законодавством, що передбачає розгорнуту систему гарантій від безпідставного арешту.

Важливу частину життя людини складає й сфера її комунікативних зв'язків, спілкування та обміну інформацією. Ця сфера також знаходиться під захистом загального права на свободу та особисту недоторканність, а в тій частині, в якій обмін інформацією здійснюється за допомогою засобів зв'язку, має і спеціальну конституційну гарантію у формі таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.31). В умовах постійного розвитку засобів зв'язку ця норма поширюється на будь-які його види, в тому числі на електронну пошту, кореспонденцію, надіслану факсом, тощо. Конституційний обов'язок зберігати зазначену таємницю в рівній мірі мають виконувати як державні установи зв'язку, так і громадські організації та приватні підприємства, що працюють в сфері інформаційної комунікації.

Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції в профілактичних цілях, в цілях про?