Контрольная работа: Арабский халифат
Розпад родоплемінних відносин особливо далеко зайшло в Хіджазу (район узбережжя Червоного моря). Тут навколо оазисів концентрувалися напівосілі племена, що займалися не тільки скотарством, але і землеробством. У цьому районі були торгово-ремісничі міста: Мекка, Ясриб, через які пролягав великий караванні шлях з півдня на північ. У містах домінували багаті купці-лихварі. Відокремившись у привілейовану групу, вони, проте, не порвали родинних зв'язків з визначеними племенами і їхньою знаттю. У цих районах знаходилася велика кількість знедолених бедуїнів. Руйнувалися вікові зв'язки, узи і традиції взаємодопомоги, що зв'язували всіх одноплемінників. Нещастям для простих людей була міжплемінна ворожнеча, яка все підсилювалася. Постійні взаємні військові набіги супроводжувалися убивствами, викраденням людей і худоби.
Так в обстановці глибокої соціально-економічної кризи народжувалося нове (класове) суспільство. І, як це мало місце в інших народів, ідеологія суспільного руху, що об'єктивно виступив за новий лад, набула релігійної форми.
Виникнення нової релігії - Ісламу - пов'язано з ім'ям Мухаммеда (приблизно 570-632 р.). Мухаммед проголошував необхідність нового порядку, що виключав колишню племінну ворожнечу. Всі араби незалежно від свого племінного походження покликані були скласти єдину народність. На чолі їх повинен бути Пророк - "намісник Бога на землі". Єдиною умовою вступу в цю спільноту було визнання нової релігії і жорстке дотримання її норм.
Серед простих людей нові ідеї знайшли своїх прихильників. Вони прийняли Іслам, тому що давно зневірилися у могутності племінних божків, які не захистили їх від нещасть і руйнувань.
Народний характер первісного руху відлякував багатих, але це продовжувалося не довго. Спостерігаючи за дією прихильників Ісламу, вони почали розуміти, що нова релігія не загрожує їх корінним інтересам. Незабаром представники родоплемінних і торгових верхівок увійшли до складу правлячої еліти мусульман.
До цього часу (20-30 р. VІІ століття) було довершене організаційне оформлення релігійної мусульманської громади, очолюваної Мухаммедом. Створені військові загони вели боротьбу за об'єднання країни під прапором Ісламу. Діяльність цієї релігійної військової організації поступово здобувала політичний характер.
Нова держава вирішувала одну з найважливіших задач, що стояла перед країною - подолання племінного сепаратизму. До середини VІІ століття об'єднання Аравії було в основному довершено.
Суспільний лад Халіфату
Смерть Мухаммеда поставила питання про його послідовників на посаді верховного глави мусульман. До цього часу його найближчі родичі і сподвижники (родоплемінна і купецька знать) консолідувалися в привілейовану групу. З її середовища і стали вибирати нових одноособових вождів мусульман - халіфів ("заступників Пророка").
Під їхнім керівництвом у VІІ-VІІІ століттях були завойовані величезні території, включаючи Ближній і Середній Схід, Північну Африку і деякі інші райони. Одним з найважливіших стимулів руху арабів на нові землі стала відносна перенаселеність Аравії. Корінні мешканці завойованих земель майже не чинили опір прибульцям, тому що до цього знаходилися під ярмом інших держав, що їх нещадно експлуатували. Вони не були зацікавлені в захисті старих панів і їхніх порядків.
Як наслідок, на завойованих землях виникла нова велика держава - Арабський Халіфат. У його склад ввійшла й Аравія. Давши своїй новій батьківщині нову релігію, араби одержали взамін продуктивні сили, що знаходилися на відносно високому ступені розвитку. Вступивши в райони древньої культури (Месопотамію, Сирію, Єгипет), вони опинилися під впливом глибокого соціального перевороту, основним напрямком якого було формування феодалізму.
Одночасно з утворенням Халіфату формувалося і його право - шаріат. Право спочатку формувалося як найважливіша частина релігії. Його основними джерелами стали Коран - священна книга ісламу, що містить норми, які носять характер моральних установ; сунна - збірник переказів про вчинки і виречення Мухаммеда, що містить норми сімейно-спадкоємного і судового права; іджма - рішення, винесені авторитетними мусульманськими правознавцями, з питань, не відбитим у Корані і сунне, фетва - письмовий висновок вищих релігійних авторитетів за рішеннями світської влади щодо окремих питань громадського життя.
Під впливом цих процесів розкладання первіснообщинного ладу в арабів було швидко довершене.
Арабський феодалізм поряд з головними, загальними для феодального суспільства будь-якої країни рисами, мав важливі особливості. Ступінь розвитку феодалізму в окремих областях Халіфату не була однаковою. Вона знаходилася в прямій залежності від рівня їхнього соціально-економічного розвитку, що був до завоювання. Якщо в Сирії, Іракові, Єгипті феодалізм панував практично роздільно, то в більшій частині Аравії збереглися значні пережитки родоплемінного ладу.
Ісламська держава
Державний апарат Халіфату був досить централізованим. Цьому значно сприяла концентрація в руках глави держави значної частини земельного фонду країни. Вища влада: духовна (імамат) і світська (емірат) - знаходилася в руках халіфа. Перші халіфи обиралися мусульманської знаттю зі свого середовища. Однак досить швидко влада Халіфату стала спадковою. Арабська держава набула форми централізованої теократичної монархії. Влада Халіфа в принципі визнавалася необмеженою. Реально він повинен був рахуватися з найбільшими феодалами країни, що нерідко організовували двірські перевороти, скидали неугодних їм правителів.
Центральними органами державного керування вважалися наступні відомства (дивани):
1) Диван-ал-Джуід, що завідував оснащенням і озброєнням війська. Під його контролем працювали чиновники, які складали списки ополченців і найманців, а також визначали розміри оплати і земельних пожалувань за службу.
2) Диван-ал-Харадж, що контролював діяльність центральних фінансових органів, зайнятих обліком податкових і інших надходжень у скарбницю.
3) Диван-ал-Барид - керування доріг і пошти, будівництво доріг, колодязів і т.д. Будучи фактично єдиною організацією, здатною якнайшвидше забезпечити передачу інформації, це відомство здійснювало і таємне спостереження за діяльністю і політичним настроєм місцевої влади і населення. Це визначало його значимість. Чиновники пошти не підпорядкувалися посадовим особам у провінціях.
Вищі чини відомств призначалися халіфом і були безпосередньо перед ним відповідальні. Серед них перше місце належало візиру (чи візирю). Спираючи на підтримку знаті, візири поступово зосередили у своїх руках керування і тим самим відтіснили у певній мірі халіфів від їхньої реальної влади.
У кінці 8 століття намітилися нові тенденції в розвитку арабської держави. Місцева знать, зміцнившись на завойованих територіях, втрачає колишню зацікавленість у єдності Халіфату. До цього часу еміри одержали можливість створювати своє, у ряді районів дуже численне військо. Вони отримують на свою користь податкові платежі. Розкол Халіфату на окремі незалежні держави стало питанням часу.
Мусульманське право
Одним з найвидатніших явищ у середньовічній цивілізації на Сході стало мусульманське право (шаріат). Це правова система, що згодом набула світового значення.
Шаріат із самого початку склався і розвивався як конфесійне право. Воно було органічно злите остеологією ісламу, пронизане його релігійно-етичними уявленнями.
Для шаріату, особливо на перших стадіях його розвитку, характерна увага не до прав мусульманина, а до його обов'язку, що досить широко представлено в шаріаті і саме ці обов’язки визначали все життя правовірного мусульманина.
Однієї з характерних рис середньовічного мусульманського права була його відносна цілісність. Разом із явленнями про єдиного бога Аллаха - затвердилася ідея єдиного правового порядку, що має універсальний характер. Більш того, виникнувши спочатку на Аравійському півострові, мусульманське право в міру розширення кордонів Халіфату поширило свій вплив на нові території.
Але все ж таке мусульманське право на перший план висувало не територіальний, а конфесійний принцип.
Як конфесійне право шаріат відрізнявся і від канонічного права в країнах Європи тим, що він регулював не строго окреслені сфери суспільного церковного життя, а виступав у якості всеохоплюючої і всеосягаючої нормативної системи, що затвердилася в цілому ряді сторін Азії й Африки. Згодом норми шаріату вийшли далеко за межі Ближнього і Середнього Сходу, поширили свій вплив на Середню Азію і частину Закавказзя, на Північну, а також частково Східну і Західну Африку, на ряд країн Південно-Східної Азії. Однак настільки бурхливе і широке поширення ісламу і шаріату потягло за собою й усе більший прояв в ньому місцевих особливостей і відмінностей при тлумаченні окремих правових інститутів і рішень у конкретних правових спорах. Так, згодом із утвердженням двох головних напрямків у ісламі, відбувся розкол у шаріаті, де поряд з ортодоксальним напрямком виник і інший напрямок - шиїзм, що й до нашого часу має домінуючі позиції в Ірані, а так само частково в Лівані і Йомені. Протиборство між цими напрямками знайшло своє закріплення у правових нормах, що стосуються самих різних сторін життя держави і суспільства. Так, у шиїзмі передбачається правовий порядок передачі державної влади в спадщину, зосередження світського і релігійного авторитету в руках духовних осіб - імамів, що вважалися непогрішними. Більш того, імами визнавали тільки ті перекази про пророка Мухаммеда, які були для них правовими вказівками, що доходили до праведного останнього халіфа Алі.
Поступово і прихильники ортодоксального напрямку шаріату згрупувалися у чотири основних групи, що являли собою власне кажучи самостійні правові школи, зв'язані з іменами перерахованих нижче чотирьох провідних мусульманських правознавців: Ханифіти, маликіти, шафіїти, ханболіти. Більш розповсюджений з них ханифітський мазхаб (від Абу Ханифа) мав своїх послідовників, насамперед, у таких країнах, як Єгипет, Туреччина, Індія, а також на території теперішньої Росії.
Ряд самостійних шкіл виник і на базі шиїзму: ісламом, джафаритська, зейдитськая й ін. Таким чином, до кінця середньовіччя доктринальна і нормативна основа шаріату ускладнилася і зазнала істотних змін, але все ж таки залишилася надзвичайно складним і незвичайним правовим явищем.
Джерела мусульманського права.
Найважливішим джерелом шаріату вважається Коран - священна книга мусульман, що складається з притч, молитов і проповідей, приписуваних пророку Муххамеду. Дослідники знаходять у Корані положення, що запозичені з більш ранніх правових пам'ятників Сходу і зі звичаїв доісламської Аравії. Складання Корану розтяглося на кілька десятиліть. Канонізування його змісту і складання остаточної редакції відбулося при халіфі Омарі (644 - 656 р.).