Контрольная работа: Джаз. Еволюція стилю

Джаз став продуктом унікальної суміші музичних культур різних народів. Він розвинувся у музичний жанр, що найповніше відображав етнічні та національні сподівання народу, який населяв територію США. Таким чином, своєрідним двигуном у створенні джазу стали раби, які у другій половині ХІХ століття отримали свободу від рабства. Вони зберігали і плекали мелодію і ритми своїх предків [1;6].

Цей африканський спадок виражався у тих піснях та імпровізаційних речитативах, які слугували засобом спілкування під час роботи на полях і, особливо, на «Площі Конго» в Новому Орлеані, де раби проводили півдня щонеділі. Їхні розваги відбувалися під ритмічні удари бамбукових палок та барабанів, обтягнених коров’ячою шкурою (т. зв. «бамбулос») [1;6].

Ці африканські наспіви поклали початок виникненню двох цілком відмінних музичних жанрів звільнених рабів:

· релігійних піснеспівів, або «спірічуалс »

· світської музики – блюзів [1;6].

Після закінчення громадянської війни перед звільненими рабами відкрився широкий музичний світ. Проте все розпочиналося лише зі струнних інструментів. Духові майбутнім віртуозам пощастило знайти на звалищах серед непотребу, залишеного колишніми солдатами-музикантами. Проте це була не єдина проблема, з якою зіткнулися музиканти. Звільнені раби не володіли нотною грамотою. Спершу вони виконували марші та релігійні піснеспіви, і лише згодом пробували себе в інших жанрах [1;7].

Проте саме в цих маршах і гімнах з’явилися «хвилеподібні» ритми, до того не характерні для труб. Саме ці інструменти надали мелодіям «блакитного звучання» - типового для співу темношкірих відхилення від темперації, що й стало характерним для джазу [1;7].

З’явилася ще одна форма музики – регтайм , який називали передвісником джазу [1;7]. В основному, це була фортепіанна музика, що розвинулася з маршів та «кек-уоку» (синокпійована вільна мелодія і чіткий ритмічний акомпанемент). Професійні піаністи, в основному темношкірі, виконували складені ними ж фортепіанні «реги». Найвідомішим серед ранніх регтаймів був написаний Скоттом Джопліном під назвою «MapleLeafRag». Стиль «рег» проник і в оркестри, які в кінці ХІХ ст. виконували те, що зараз можна вже вважати джазовою музикою [1;7].

Перший джаз-бенд, очевидно, організував перукар і корнетист Бадді Болден, який з 1895-1896 рр. вважався «королем» серед новоорлеанських музикантів. Саме для його оркестру, а також для інших колективів, що з’являлися в Новому Орлеані (наприклад, «Олімпія бенд», «Кід Оріс Бенд», Ігл-Бенд тощо), стали звичними ансамблеві імпровізації [1;7].

Варто відзначити, що незадовго після появи «чорних» оркестрів почали з’являтися і «білі». Проте не все давалося їм так легко. Зокрема, це стосувалося «блакитного» інтонаційного ладу. Для білих значно ближчими були ті відірвані звуки, які взяв джаз від регтайму. Їх виконання було більш збудженим та уривчастим, ніж плавний розлив музики темношкірих. Так білі музиканти поклали основу тому, що почали називати стилем джазу «діксіленд » [1;11].

Важливо зазначити, що спочатку джаз вважався музикою для приємного проведення часу. Він був танцювальною музикою, а оскільки спочатку його вважали чимось простим і вульгарним, то він, відповідно, і асоціювався з чимось дешевим і вульгарним. Це, певною мірою, було пов’язано з тим, що в Новому Орлеані та інших містах США, де почав укорінюватися джаз, його палкими прихильниками ставали мешканці кварталів з досить сумнівною репутацією. Тут (в Новому Орлеані) цей молодий музичний жанр процвітав впродовж двох перших десятиліть ХХ ст. у Сторівіллі [1;16].

Наступним етапом у розвитку джазу була «ера суїнгу» - період 1936 – початку 2-ї світової війни, коли в джазі домінували ансамблі «суїнгу», тобто естрадні оркестри великого складу, що виконували популярну танцювальну музику та джазові аранжування у стилі Бенні Ґудмана [1;31].

джаз музичний стиль соул

Бі-боп

Продовженням розвитку джазу після ери естрадних джазів був бі-боп. Народився він у 1941 році в гарлемському нічному клубі під назвою «Мінтонс плейхаус». Причетними до цієї події були Діззі Ґілеспі, Чарлі Крісчіан, Чарлз Паркер і Телоніус Монк [1;38].

Ґілеспі не лише визначив його музичні форми, але й ввів форму одягу артистів «бопу»: берет, темні окуляри, шарф замість краватки і козляча борідка [1;38].

Отож всі представники «бі-бопу» працювали у новому для джазу напрямку, в гармонійних та ритмічних відношеннях. Так з’явилися нервові та уривчасті, відмінні своєю довжиною музичні фрази, які невдовзі і назвали терміном «бі-боп» або просто «боп». У цій назві відчувається наслідування звуків, які особливо часто чулися у грі музикантів [1;40].

Боп недовго процвітав у роки безпосередньо після Другої світової війни. Причиною його успіху була і широка рекламна кампанія, яку почав Ґілеспі, і сам новий джазовий стиль [1;46].

Незважаючи на своє нетривале існування, боп двояко вплинув на подальший розвиток джазової музики. По-перше, він відродив малі джаз-бенди і повернув їх туди, звідки їх свого часу витіснили джази великого складу ери суїнгу. По-друге, він перетворив джаз із музики для танців на музику для слухання [1;46].

До появи бі-бопу джаз із найперших його днів завжди був музикою прикладною – зазвичай під нього танцювали, рідше маршували по вулиці, але й це часто закінчувалося танцями. З приходом бопу джаз порвав з тими ритмами, які танцюристи вважали зручними і приємними. Спочатку боп почав розвивати такий темп, що лише найвідчайдушніші танцівники могли наздогнати його. Пізніше, в міру формування нового стилю, ритмічна рівномірність була порушена, а темпи змінилися так сильно, що про танці під джаз не могло бути й мови. Отже, з появою бі-бопу джаз повністю відмовився від свого прикладного характеру й оголосив себе концертно-художньою формою музики [1;46].

Прохолодний джаз

До 50-тих рр. джаз був розпалом емоцій, виконанням «навиворіт», від самого серця. Проте після 50-тих все змінилося. На зміну бі-бопу прийшов прохолодний джаз, джаз інтелектуальний, «від голови», джаз, що не цікавився думками публіки, джаз не для танців, а винятково для захопленого слухання. Було встановлено нову спорідненість між джазом і класичною музикою, почалися нові пошуки. Спеціалісти з вищою музичною освітою витіснили неуків-імпровізаторів [1;48].

Відмова від загальноприйнятих гармоній, нові ритмічні концепції, свобода тональності і ритмічної організації, вперше введені бопом, - ось на чому базували музиканти прохолодного джазу свою музику і в чому вони бачили майбутнє. Але навіть і в цьому революційному підході був елемент минулого: соліст знову став королем [1;48].

Одна з відмінних рис прохолодного джазу – відсутність вібрації, що призвела до кришталевої виразності звучання. Дещо парадоксальним виявилося те, що тільки після затвердження прохолодного джазу багато хто зрозумів, що «прохолодні» виконавці існували і тоді, коли джаз вважався «гарячим» [1;50]. В такій манері грав свого часу Бікс Бейдербеке, трубач, що особливо сильно вплинув на джаз 20-тих рр. Те ж можна сказати і про Франкі Тамбауера, партнера Бейдербеке, що грав на саксофоні у тоні ДО, від якого музиканти відмовилися після 20-тих рр. Світлий, прозорий звук, якого добивався Лестер Янг на своєму саксофоні – тенорі, можна вважати його ранньою спробою суперничати з грою Тамбауера на саксофоні у тоні ДО. Янг знаходився серед тих, хто намагався вивести джаз із періоду суїнгу, але сам він не належав до числа музикантів бі-бопу. Як Бейдербеке і Тамбауер, Янг власне був найбільш раннім артистом «прохолодного» джазу, і його вплив повною мірою почав відчуватися лише в кінці 40-их рр., коли прохолодний джаз почав висуватися на перший план [1;50].

Повернення до витоків: соул

Проте ще до появи нового стилю джаз почав пошуки в інших напрямах. Якщо свого часу прохолодний джаз був відомий реакцією на «навіженість» бі-бопу, то зараз у світі джазу відбувається поворот у протилежний бік. Джаз починає повертатися до емоційності, до витоків джазу – до воскресіння почуттєвої канви блюзу. Серед піонерів цього нового руху опинився Горас Сілвер, піаніст, котрий грав з величезною інтенсивністю, та такий же агресивний його партнер, разом з яким він об’єднався згодом в ансамбль «Посланці джазу» [1;55].

Одночасно з поверненням до блюзів починає розвиватися стиль, що сходив до «спірічуалс» - сильний, темпераментний і ритмічний. Із нього вийшла музика, що отримала назву «соул» - душа. Особливих успіхів в області стилю «соул» досяг ансамбль Кеннонбола Аддерлі. Безпосередній вплив церковних піснеспівів відчувається у Рея Чарлза [1;55].

«Нова річ»

У деяких відношеннях «нова річ» - це поєднання емоційного змісту старого джазу, зокрема блюзу, з модально-акордовою технікою, розробленою «мислителями» прохолодного джазу [1;58].