Контрольная работа: Інстутиційна фінансова інфраструктура України
Обсяги міжбанківського кредитування стрімко зросли: у 2007 році — 48,5 млрд. грн.. порівняно з 19,8 млрд. у 2006-му і 10,9 млрд. грн.. у 2005 році. Зростання тривало й упродовж 2008 року, сягнувши за дев'ять місяців 54,5 млрд. грн... Наразі вони компенсують майже третину дисбалансу між ресурсним потенціалом комерційних банків та їх кредитними вкладеннями в економіку. Даючи оцінку цього ринку, зазначимо, що вона є досить неоднозначною. З одного боку, він відображає інституційні можливості банківської системи у внутрішньому продукуванні ресурсів, забезпечуючи їх перелив між банками. Це сприяє максимально ефективному використанню фінансових ресурсів, зводячи до мінімуму їх "простої": свої тимчасово вільні кошти один банк позичає іншому. З другого боку, загальний ресурсний потенціал банків від такого переливу не збільшується. Ринок міжбанківських позичок криє в собі відчутні ризики, оскільки за будь-яких ускладнень кожний банк піклуватиметься насамперед про власні інтереси, а відтак обсяги цього ринку можуть досить швидко й істотно скоротитися.
Останніми роками також значно зросла активність комерційних банків на ринку корпоративних облігацій України. Якщо у 2004 році їх випустили на суму всього 0,2 млрд. грн.., то у 2005-му — 2,6 млрд., у 2006-му — 5,0 млрд., а у 2007-му — 18,9 млрд грн. При цьому на даному ринку банки займають 42 % від загальної емісії зазначених фінансових інструментів. Корпоративні запозичення останнім часом забезпечують покриття 18 % дисбалансу між обсягами кредитування й ресурсним потенціалом банків. Разом внутрішні джерела (міжбанківський кредит і облігаційні позички) забезпечують цей дисбаланс наполовину, відповідно інша половина фінансується із зовнішніх джерел, які і становлять основну загрозу. За даними Національного банку України зовнішня заборгованість комерційних банків останніми роками, особливо у 2007—2008-му, стрімко зростала (рис. 2).Залучення українськими банками зовнішніх джерел фінансування зумовлено кількома причинами. По-перше, економіка країни була на підйомі й потребувала значних вкладень. По-друге, внутрішні ресурси, як би їх не оцінювати, дотепер залишаються й обмеженими, й дорогими. Так, середньозважена процентна ставка за строковими депозитами суб'єктів господарювання у 2007 році становила 6,9 %, за депозитами фізичних осіб — 11 %. У зв'язку зі світовою фінансовою кризою наразі спостерігається подорожчання депозитів: за дев'ять місяців 2008 року процентні ставки дорівнювали відповідно 8,1 % і 13,6 %. На зовнішніх ринках до 2007 року спостерігався, як уже зазначалося, певний надлишок досить дешевих ресурсів і тому, по-третє, не скористатися з цієї ситуації було б просто безглуздо. По-четверте, виходячи на міжнародні ринки капіталів, українські банки поступово інтегрувалися у світову фінансову систему.
Водночас така політика, сприяючи розвитку національної економіки й покращанню добробуту громадян, містила й відчутні загрози. Слід зауважити, що період значного розширення обсягів кредитування й активізації виходу комерційних банків України на міжнародні ринки капіталів характеризується істотними змінами й у структурі кредитного портфеля за позичальниками (рис. 3).
Як видно з наведених даних, за досить короткий термін — три з половиною роки — частка кредитів, виданих фізичним особам, збільшилася у 2,2 раза. Водночас структура кредитування за видами валют істотних змін не зазнала, хоча збільшилася частка кредитів у іноземній валюті. Так, якщо на кінець 2004 року заборгованість фізичних осіб за кредитами, наданими в іноземній валюті, становила 55,1 % від їх загальної заборгованості, то на кінець першого півріччя 2008-гo — 62,1 %. У частині кредитування юридичних осіб ці показники станови-відповідно 39,6 % і 42 %.
У подібному підході до розвитку кредитування фізичних осіб навряд чи все кожна оцінити позитивно. Дійсно, значна частина цих кредитів мала споживчий характер і спрямовувалася на придбання імпортних товарів (автомобілів, побутової техніки тощо), тобто, по суті, українські банки кредитували іноземних виробників. Але ж це кредитування значною мірою і здійснювалося за рахунок зовнішніх запозичень банків. Тому стверджувати, що саме Україна кредитувала розвиток економік інших країн навряд чи буде коректно. Подібні переміщення ресурсів в умовах глобалізованої світової економіки є цілком природним явищем. Можливо українська економіка й не мала прямої вигоди від цього, але таке кредитування справило помітний позитивний вплив на зростання рівня життя населення, адже кредити стали доступними не лише заможнім громадянам, а й тим, хто за вітчизняними мірками мав середній рівень доходів, а у певних випадках — нижчий за середній.
Взагалі слід відзначити, що українські банки нарешті повернулися обличчям до клієнтів, змінивши стратегічне бачення своєї місії та діяльності. Якщо на початку нинішнього століття не всі банки сприймали громадян як надійних і важливих партнерів, а в середині 90-х років минулого століття взагалі приділяли їм мало уваги, то нині роздрібний банківський бізнес стає все вагомішим напрямом розвитку. Подібні тенденції у кредитній діяльності комерційних банків є характерною ознакою ринкової економіки та заслуговують на позитивну оцінку.
Проблеми зовнішнього покриття нестачі ресурсів на внутрішньому фінансовому ринку, як і з будь-яких інших запозичень, визначаються забезпеченням платоспроможності банків за своїми борговими зобов'язаннями. Саме в цій площині проявилися перші ознаки кризових явищ у окремих банків, які свого часу активно виходили на ринки зовнішніх запозичень. Доки на світових фінансових ринках було достатньо ресурсів, і відносно дешевих, проблем із рефінансуванням боргів за рахунок нових запозичень (саме на це орієнтувалися українські банки-позичальники) не було. Однак світова фінансова криза кардинально змінила ситуацію, і на початку осені 2008 року окремі вітчизняні банки опинилися у скрутному становищі, не маючи власних ресурсів для вчасного погашення зовнішніх боргів. Водночас це були проблеми лише окремих банків, хоча й досить відчутні, але навряд чи критичні для банківської системи загалом. Певною мірою ситуацію підправило проведене НБУ рефінансування проблемних банків.
Ця ситуація спричинила найбільшу загрозу для банківської системи — панічні настрої у вкладників банків: побоюючись за свої заощадження, вони почали їх масово знімати, причому не лише з депозитних рахунків у проблемних, а й в інших банках. У таких умовах завжди потрібні вчасні й рішучі дії, щоб приборкати негативні тенденції на початку їх зародження. Цікаво, що саме Україна має позитивний досвід урегулювання подібних ситуацій. У набагато складніший період політичного протистояння — під час "помаранчевих" подій 2004 року — НБУ прийняв рішення про тимчасову заборону на зняття коштів з депозитних рахунків до закінчення їх терміну, що досить швидко стабілізувало ситуацію.
Восени 2008-го замість того, щоб діяти, керівництво центрального банку почало обговорення ситуації, у тому числі в засобах масової інформації, отримавши цілком закономірно зворотний ефект: чим більше вкладників переконували у відсутності загрози, тим менше вони вірили в це. В остаточному підсумку тимчасову заборону на зняття коштів із депозитних рахунків було запроваджено, але невчасність цього рішення призвела до відчутного вимивання коштів із банківської системи і зменшення її ресурсного потенціалу, а отже й потенціалу української економіки. Безумовно, подібне рішення створює певні незручності для вкладників і порушує їхні права, визначені у кредитній угоді (хоча дострокове зняття коштів із депозитних рахунків теж можна розглядати як порушення прав уже банків, адже кошти перебувають в обороті). Однак подібні незручності не можна й порівняти з наслідками для економіки, а також вкладників і суспільства, від потенційно можливої кризи в банківській сфері.
Фактично подібні дії спровокували подальше загострення ситуації, і не лише в банківській системі, а й загалом в економіці — стався, по суті, обвал національної валюти. До того ж, падіння курсу гривні зумовлюється не тільки, а можливо, й не стільки світовою фінансовою і кризою в банківській системі України. Справжні, глибинні причини походять від внутрішніх проблем, адже курс національної валюти є відображенням стану економіки й політичної стабільності. При цьому головною проблемою була й залишається відсутність реалістичної й обґрунтованої стратегії розвитку економіки й фінансової системи7 , внаслідок чого він має непослідовний і хаотичний характер. Загрози й ризики розвитку не визначаються, отже, і не формується система упереджувальних заходів.
Наприклад, хіба загрози розвитку вітчизняної чорної металургії, яка забезпечувала основну частину валютних надходжень, були абсолютно не передбачуваними? Ні, про них було відомо давно, але мало що робилося для модернізації галузі. Фактично, користуючись сприятливою ситуацією на світових ринках, власники підприємств галузі збирали "вершки", що не могло тривати безкінечно. Після різного падіння попиту на метал передусім унаслідок скорочення обсягів будівництва, зумовленого іпотечною кризою, підприємства галузі виявилися неконкурентоспроможними, їхні власники й керівники звертаються до влади по допомогу. Та чому вони раніше (криза, яка безпосередню їх стосувалася, розпочалася ще у 2006 році) практично нічого не робили дія модернізації виробництва? Аналогічне стоиться й інших експортно-орієнтованих галузей економіки, а також будівництва згадаємо лише "роздуті" ціни на житло в Києві).
Звернення про допомогу до держави є проявом рецидивів мислення часів адміністративної економіки, хоча з моменту переходу до ринкових відносин минуло багато часу. До того ж, наразі взагалі чітко не визначені концептуальні підходи до надання фінансової допомоги окремим підприємствам і галузям, а їх звернення до влади побудовані, як правило, на залякуванні наслідками кризи. Справді, криза досить глибока і державна підтримка, очевидно, потрібна. Виникають лише запитання: за рахунок кого, з якою метою і в якій формі вона має надаватися? Що отримаємо сьогодні та у перспективі і, врешті-решт, де взяти стільки коштів (які нині просять підприємства майже всіх галузей) у поки що досить бідній країні?
Не заглиблюючись в аналіз ситуації, що склалася в економіці України та на валютному ринку (що є предметом окремого дослідження), зупинимося на окремих діях центрального банку, які зумовили, і не лише з нашої точки зору, загострення ситуації в банківській системі. Якби НБУ не мав позитивного досвіду стабілізації національної валюти у другій половині 90-х років минулого століття, його окремі дії можна було б розцінити як непрофесіоналізм, адже деякі з них навіть не піддаються логічному поясненню. Насамперед це стосується проведеної влітку 2008 року ревальвації гривні (офіційний курс НБУ опустився до позначки 4,84 грн. за долар США, на готівковому ринку — до 4,60 грн.). Враховуючи високий рівень інфляції (станом на кінець липня — 114,9 % у річному обчисленні), нестійкий стан економіки, від'ємне сальдо торговельного балансу, визнати ці дії як обґрунтовані навряд чи можна. Більше того, керівництво НБУ заявляло, що у перспективі курс гривні має дорівнювати приблизно 4 грн. за долар, і саме це відображатиме реальну вартість гривні в контексті рівня розвитку економіки України. Досі реального пояснення подібній політиці НБУ так і не надав.
Ще більш незрозумілу позицію (по суті, стороннього спостерігача) зайняв центральний банк у період загострення ситуації на валютному ринку. Адже ніхто інший, як він згідно з чинним законодавством має забезпечувати стабільність національної валюти. Своєю ж бездіяльністю, як би її не інтерпретували, НБУ спровокував стрімку девальвацію гривні. Пояснення щодо переходу до ринкового курсоутворення ще можна було б якось прийняти, якби не попередня ревальвація гривні. А загалом подібні маніпуляції на валютному ринку наводять на думку про чиюсь зацікавленість у подібних спекулятивних коливаннях курсу, адже в таких діях жодного натяку немає на врахування інтересів національної економіки, фінансової системи в цілому й банківської зокрема, не кажучи вже про пересічних громадян.
Пояснювати, чим загрожує валютна нестабільність, немає потреби. З огляду на проблематику даної статті зауважимо, що для інституційної фінансової інфраструктури ця загроза є досить відчутною. Безумовно, комерційні банки в умовах нестабільності можуть заробляти на валютних спекуляціях, що завжди й роблять, їх можна звинувачувати у корпоративному егоїзмі (хоча ринкова економіка фактично на ньому й засновується), але тоді у цьому ж треба звинувачувати й центральний банк. Однак треба враховувати незаперечний факт — доходи від валютних спекуляцій, що є одномоментними, ніколи не зможуть компенсувати наступних втрат, яких можуть зазнати банки.
Загалом стосовно банківського сегмента інституційної фінансової ін?