Невеличкі сади, що мали площу у декілька квадратних метрів, призначалися тільки для споглядання. Більш великі за розмірами могли слугувати і для прогулянок. Малі сади частіше за все були розміщені у храмах або повязані з традиційним жилим будинком, ніби продовження інтер'єру. Великі ландшафтні сади менш залежали від архітектури і розраховані не на одностороннє сприйняття з тераси будинку, а на кругове, коли людина ніби полинала у простір саду і відчувала його навколо себе. В залежності від цього змінювались і закони, за якими створювався сад.[5, 128с.]

Композиції з каміння

Суте-ісі – мистецтво розміщення каміння вважалось головним у роботі художника. Каміння підбирали за кольором, формою, фактурою, а також за відповідністю всіх цих якостей загальному характеру саду, його стилю та іншим елементам. За формою їх поділяли на пять різновидів: статуя, низька вертикаль, плоский, лежачий та вигнутий. З них складали основну і другорядну групи. Композицію визначав головний камінь. З двома меншими за розміром він складав тріаду (за аналогією тріади божеств у буддійському храмі).[6] В японському саду камені завжди розміщують по діагоналі, паралельно або майже паралельно лінії головної частини саду, використовуючи необроблене, покрите іржею чи мохом каміння, найчастіше зеленувато-блакитного, коричневого, червоного чи пурпурного кольору. Композиція складається, як правило, з непарного числа каміння: сім, пять, три. В першому варіанті каміння угруповуються за схемою «три-два-два» або «два-три-два». Композиція із трьох каменів, що включає один великий центральний камінь і два невеликих, - традиційна і найбільш популярна. В композиції із п'яти і більше каменів вершини повинні складати трикутники з однією спільною точкою, яка може бути опущеною. Каміння встановлюють на поверхні або частково заривають в землю, іноді під нахилом. Простір між ними можна використовувати під висадку травянистих рослин чи кущиків. Кам'яні групи можна розміщувати вздовж берега на основі менших камінців чи чи цегли. Рівень води – основна поверхня, відносно якої розміщують каміння.[5, 132с.]

Кам'яні стежки і тротуари – невід'ємний елемент японського саду. Для влаштування стежок використовують каміння з однією рівною віссю (нерівну заривають в землю), довга вісь кожного каменя при цьому повинна бути перпендикулярною до напряму стежки. В японських садах широко використовується пісок та дрібний гравій різних кольорів та відтінків: від білого і сірого до темно-коричневого і чорного. Найчастіше їх розміщують на невеликих ділянках саду, захищених від вітру, і вітділяють бордюром з цегли чи каміння. Влаштовують подібні ділянки таким чином: на утромбовану землю насипають шар піску товщиною 5-6 см і граблями наносять малюнок – хвилі, яки й при нормальних погодних умовах зберігатиметься до 2-х тижнів. Час від часу, якщо є необхідність, пісок досипають, а поверхню періодично обприскують водою.[6]

Кам'яні ліхтарі – незамінна прикраса саду. Як правило, їх розміщують біля повороту стежки, на краю водойми або струмка, поблизу мосту або біля тсукубаї. Ліхтар є оснивним елементом в групі з невеличким камінням, іноді позаду нього розміщують дерево. Для виготовлення використовують різне каміння, дерево та пемзу.

В японському саду існують такі види ліхтарів:

- тачі-гата – (п'єдистальні) висотою до 1,5 м (іноді до 3 м), призначені для великих садів;

- ікекомі-гата – (приховані) найчастіше розміщені поблизу тсукубаї, але можуть розміщуватись і у інших місцях у саду, та світло від них напрямлене у землю;

- якімі (юкімі)-гата – (здаються прикритими снігом) встановлюються поблизу водойм. Ліхтарі цьогго типу можуть бути з квадратним чи округлим дахом, та мати біля своєї основи кам'яні та бетонні підставки. Для помякшення світла використовують матове скло;

- окі -гата – (маленькі), зазвичай розміщені на краю водойми, подалі від стежки або в дуже маленькому внутрішньому саду.

Кам’яні башти - декоративний елемент японського саду – завжди мають непарну кількість ярусів з пластинками, найчастіше чотири-, шести-, восьмикутної або круглої форми. Башти розміщують біля тсукубаї, мостів, водоймищ чи водяних потоків, поряд з декоративним камінням чи перед великими деревами.

Тсукубаї - традиційний елемент японського саду, що уявляє собою кам'яну чашу у вигляді бочки, висотою 20-30 см, у якій традиційно мили руки перед чайною церемонією. У деяких випадках тсукубаї може знаходитись на рівні землі. Зазвичай тсукубаї розміщують на невеличкій низькій ділянці перед кам'яною стіною чи у центрі саду. Біля нього можна встановити кам'яний ліхтар.

Вода – другий найголовніший елемент саду. Влаштуванню водоймища, його формі та напрямку води надається не менше значення, ніж, скажімо, композиції каменів. Водойма дозволяє в межах саду представити у мініатюрі кам'яні чи піщані береги, півострови та острови. Він може показувати спокійну широку річку або стрімкий потік з порогами та водоспадами. Водопад завжди був однією з найулюбленіших деталей саду. Місце для нього обиралося особливо ретельно – подалі від дому, але так, щоб було чути шум води, а в місячну ніч видно відблески струменів води. Обрамленням водоспаду слугувати дві скали, що уособлювали величезні гори, а фоном – дерева.[7] Уже в книзі «Сендзай Хісьо» розповідалось про влаштування водоспаду у ансамблі з іншими компонентами: «…щоб зробити водоспад, треба, перш за все відібрати каміння, з якого повинна падати вода. Камінь, що має гладеньке завершення, нецікавий для даної позиції. Якщо водоспад повинен бути до 3-4 футів у висоту, використовують гарне каміння з нерівною поверхнею. Але такий камінь повинен добре співвідноситись з камінням, що розміщене з боків. Поставте центральний камінь прямо в землю, а потім інші навкруги навколо нього…»

Також описується десять можливих форм водоспаду:

- цутай-оті – вода стікає по поверхні примикаючих скал;

- нуно-оті – водоспад нагадує тонку полотняну тканину;

- іто-оті – падає ниткообразними лініями;

- ката-оті – вода стікає з однієї сторони більше, ніж з іншої;

- саю-оті – скала поділяє потік води на дві частини;

- тьоку-оті – вода падає прямо донизу без будь-яких перешкод;

- йоко-оті – вода тече з однієї сторони;

- мукаї-оті – падаючі потоки напрямлені один на одного;

- ханаре-оті – потік винесений на деяку відстань від основного водопаду;

- касане-оті – вода може падати в різних місцях через декілька порогів.

Але якою б не була водойма, сад обовязково має острови. В залежності від розміру, це можуть бути або декілька камінців, або острівця різної форми, іноді навіть з деревами. Існує декілька видів островів:

- ісо-дзіма – скельні;

- морі-дзіма – лісові;

- ямі-дзіма – гірські;

- сухама-гата дзі-ма – з молодими соснами на піску;

- кумо-гата-дзіма – у формі хмари та інші.

Один острів обов'язково носить назву “райський” (“хараї-дзіма”), який вважається стоячим серед океану, тому ніколи не поєднується з берегом за допомогою моста. Майже у всіх композиціях з водоймами та островами центральне місце відводиться острову черепахи та острову журавля, що символізують бажання людського духу до глибин знання. [5, 136с.]