З метою підвищення якості роботи судів президією Вищого господарського суду України надаються роз’яснення щодо порядку застосування судами актів законодавства, а також затверджено Програму заходів по вдосконаленню роботи та підвищенню ефективності діяльності господарських судів України, яка розрахована на 2005—2010 рр. Програмою передбачено комплекс короткострокових та довгострокових заходів, спрямованих на: покращення нормативно-правого забезпечення діяльності апеляційних господарських судів і надання методичної допомоги; вдосконалення організаційного та кадрового забезпечення господарських судів; належного інформаційного, матеріально-технічного та фінансового забезпечення судів; вивчення судової практики Європейського Суду тощо[6] . До виконання цієї Програми, крім суддів та апарату Вищого господарського суду України, залучаються голови апеляційних господарських судів, Державна судова адміністрація України та Академія суддів України.

2 Засоби доказування у спорах між суб’єктами господарювання

Судове доказування в господарському процесі — це логіко-практична діяльність осіб, які беруть участь у справі, і суду по встановленню наявності або відсутності обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Весь процес доказування — логічний процес, за допомогою якого суд доходить висновку про наявність або відсутність тих або інших фактів, явищ, дій, відносин, зв’язків тощо. Як логічний процес, це — процес мислення, єдиний у своїй суті незалежно від предмета розумової діяльності.

Процес встановлення істини в ході розгляду господарських справ, хоча й є одним із різновидів загального процесу пізнання і виражає всі його істотні риси, має також і свої особливості:

1) він обмежений певними строками, тобто не можна нескінченно або невизначений час пізнавати подію правопорушення, — процесуальний закон встановив жорсткі і чіткі строки, протягом яких повинно бути прийняте рішення по справі;

2) спрямований на пізнання події минулого, тобто об’єкт дослідження носить так званий „ретроспективний” характер;

3) поєднує пізнавальний і посвідчувальний характер, оскільки результати пізнання в господарському процесі повинні бути вміщені у встановлену законом процесуальну форму;

4) обов’язково завершується прийняттям рішення, що має правові наслідки.

Докази, що використовуються в судовому доказуванні у порядку господарського судочинства, мають зміст (відомості, інформацію про відомості) та процесуальну форму, регламентовану законом (засоби доказування, передбачені ст. 32 ГПК України). На відміну від кримінального процесу, в якому основна увага зосереджена на правильності процесу збирання і закріплення інформації про відомості, в господарському процесі — це вимога „формування” інформації в певну процесуальну форму (квитанцію, акт, договір та ін.).

Судові докази, які використовуються в процесі доказування при розгляді справ у порядку господарського судочинства, можуть бути класифіковані за низкою ознак. Це дає можливість виявити відмінності і схожість між ними, оскільки докази різні за своїм походженням, мають різну структуру і безпосередні функції в процесі доказування. Охопити всі ці ознаки однією якою-небудь системою класифікації з однією підставою неможливо. Тому класифікація доказів проводиться по декількох підставах і являє собою певну систему, за наступними ознаками:

—характером зв’язку змісту доказу з фактом, що встановлюється — прямі і непрямі докази;

—процесом формування відомостей про факти — первинні й похідні докази;

—джерелом доказів — особисті та речовинні докази;

—юридичною ознакою (ст. 32 ГПК України) — на письмові й речові докази, висновки судових експертів, пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у господарському процесі.

Серед засобів доказування в господарському процесі насамперед треба назвати письмові докази, в тому числі документи як джерела доказів у господарському процесі, речові докази, пояснення сторін, третіх осіб та інших учасників процесу, а також експертизу як засіб доказування в господарському процесі.

Письмові докази використовуються в господарському процесі частіше за інші. Основними ознаками письмових доказів у господарському процесі є наступні: 1) доказувальне значення має зміст, а не форма доказу (форма -другорядна ознака); 2) інформацію закріплено за допомогою писемності або інших умовних знаків; 3) матеріал спроможний зберігати інформацію в незмінному вигляді тривалий час; 4) вони найчастіше виникають до порушення справи.

Доказове значення мають письмові докази, в тому числі документи, що володіють сукупністю наступних ознак: а) містять відомості, які можуть бути перевірені, та носій яких відомий; б) зміст документа відповідає компетенції установ, підприємств, організацій, посадових осіб або громадян, які їх видають; в) містять певні реквізити (підписи, печатка тощо); г) повинні бути отримані законним шляхом; д) відомості про факти, обставини, що фіксуються в них, мають значення для даної справи.

Відсутність в документі хоч би однієї з ознак позбавляє його доказового значення, оскільки створює сумнів у достовірності даних, що містяться в ньому, або свідчить про його неналежність до справи.

Відомості можуть фіксуватися людиною безпосередньо, а також за допомогою різних механізмів. Так, електронний документообіг останнім часом набуває в господарсько-правових відносинах все більш зростаюче значення.

Речові докази є першоджерелом факту здійснення правопорушення, прямим доказом його здійснення. Але дефініція речових доказів, надана у ст. 37 ГПК України, також виявляється неповною (зокрема, щодо того, що це виключно "предмети"). Зазначене визначення суттєво звужує зміст поняття "речові докази", особливо в господарському процесі, виключаючи з нього документи.

До складу учасників господарського процесу входять сторони, треті особи, прокурор, інші особи, зокрема, судові експерти, перекладачі, які можуть брати участь у процесі у випадках, передбачених ГПК України, а також посадові особи чи інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи (статті 18, 30 ГПК).

Свідки яз засоби доказування. Іноді для повноти доказування необхідно звернутися „за допомогою” до свідка, але, на жаль, у чинному ГПК України немає положень щодо можливості участі у господарському процесі такого джерела доказів.

Для притягнення до справи свідка необхідно у клопотанні задовольнити три обов’язкових складових[7] :

1) зазначити обставини, які свідок може підтвердити;

2) відомості про ці обставини мають значення для правильного вирішення справи;

3) зазначені обставини можуть підтверджуватись показаннями свідків (відповідно до ст. 29 ЦПК України не може стверджуватися показаннями свідків наявність правовідносин, що виникають з угод, для яких законом (ст. 46 ЦК УРСР) встановлено письмову форму. Поряд з цим факт виконання такої угоди може підтверджуватись будь-якими засобами доказування, передбаченими ст. 27 ЦПК України, в тому числі і показаннями свідків).

Експертний висновок як засіб доказування. При розгляді судових справ у господарських судах часто виникає необхідність проведення експертного дослідження в процесі доказування позову однієї зі сторін господарського процесу. Процесуальний порядок проведення такого дослідження, одержання висновку та його оцінки визначений ГПК України.

Тому одним із засобів доказування є висновок експерта, який, як і всі докази, відповідно до ст. 34 ГПК, має відповідати вимогам відносності й допустимості. Вимога відносності полягає в оцінці того, чи можна віднести даний доказ до розглядуваної справи, тому питання відносності вирішується ще до призначення експертизи. Відповідно до вимог про допустимість доказів, установлених ст. 34 ГПК, обставини справи, які відповідно до законодавства мають бути підтверджені визначеними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Таким чином, обставини, які можуть бути підтверджені тільки за допомогою спеціальних знань, мають бути підтверджені експертним висновком. Тому, в свою чергу, висновок експертизи має, з одного боку, відповідати вимогам ГПК, що регламентують порядок призначення і проведення експертизи, а з іншого — відповідати загальним вимогам до судової експертизи, встановленим Законом України «Про судову експертизи» від 25 лютого 1994 р. № 4038-ХП.

Під експертним дослідженням у господарському процесі необхідно розуміти дослідження у встановленому законом порядку за допомогою спеціальних знань матеріальних об’єктів, процесів та явищ з метою одержання фактичних даних про наявність чи відсутність обставин, на які посилаються сторони, а також даних, що сприяють правильному вирішенню господарського спору[8] .