Контрольная работа: Літературна мова і територіальні діалекти

д) тверда вимова звука [ц] (хлопец, серца ); є) наявність звукосполучень [гі], [кі], [хі] проти літературних [ги], [ки], [хи] (стожкі, ложкі, тонкі палец, сухі лист ).

Морфологічні:

а) закінчення іменників II відміни чоловічого (середнього) роду в давальному відмінку -у без розрізнення назв осіб (брату, коню, ведру );

б) закінчення прикметників чоловічого роду називного відмінка однини без -й (і) , тобто стягненої форм (молоди, дебели, осінн'і ) і навпаки;

в) уживається нестягнена форма прикметників (займенників) жіночого роду називного й знахідного відмінків однини та називного множини [малаjа, малуjу, таjа, туjу, поўниjі, нашиjі] ;

г) в інфінітиві переважає суфікс -т'-, рідко вживаються форми на -ти [робйт', брат', пуіти'] .

Лексичні: наявні обласні (вузьколокальні) слова: кияхи (кукурудза), вилка (рогач), вихолка (гойдалка), утва (качки), валка (череда) та ін.

До північних діалектів входять східнополіські, середньополіські і західнополіські говори, що різняться окремими рисами.

2. Південно-західні діалекти поширені в південно-західній Україні. Сюди входить і Закарпатська область. У них найбільше збереглися архаїчні форми і фонетичні риси давніх епох.

Найголовніші особливості південно-західних діалектів такі.

Фонетичні:

а) перехід давніх [о ], [е ] в новоутворених закритих складах в [і ] (віл, кінь, піч, осінь );

б) перехід давнього дифтонга [іе ], позначуваного буквою ђ, в [і ] (білий, пісок, літо );

в) вимова ненаголошеного [о ] з наближенням до [у ] (чо^у лов'ік, со^у б'і );

г) тверда вимова [р ], зрідка поява після твердого [р ] звука [j ] (рабий, расно, бурjа, варjу );

д) наявність поряд із нормативними звукосполученнями -ри-, -ли - (на місці давніх -ръ-, -лъ-, -рь-, -ль- між приголосними) звукосполучень [ир ], [ил ] чи [ер ], [ел ] (кирниця - керниця, сильза, гирміти);

е) відсутність подовження м'якого приголосного в іменниках з давнім суфіксом –ьj- [жит'е, нас'ін'е, з'іл'е ];

є) оглушення дзвінких приголосних у кінці слова і складу перед приголосним (рас, рипка, т'ашка ), хоча в багатьох карпатських говорах зберігається дзвінкість приголосних у цих позиціях;

ж) у частині говорів спостерігається дорсально-палатальна (дуже м'яка) вимова з призвуком шиплячого звуків [з ], [с ], [ц ], [дз ], [з^ж ор'ана н'іч, с^ш пина, ц^ч в'іте, дз^дж в'ін ] та перехід звуків [н ], [д ], [т ] у певних позиціях в [ĭ ] (годиноĭка, дваĭц'ат', д'івоĭка ).

Морфологічні:

а) поширення флексій -ови, -еви - в давальному відмінку однини іменників II відміни (братови, коньови, коневи );

б) поширення флексії -ом на м'яку і мішану групи іменників II відміни (хлопцом, коньом );

в) збереження етимологічного -и в давальному і місцевому відмінках однини та називному множини іменників II відміни (земли, по земли, на кони, у кінци, на поли ); г) наявні застарілі форми займенників при дієсловах (зроби мі, узяв тя, ся бою, питав го ); д) наявність залишків давньої перфектної форми минулого часу (пішов-єм, пішла-м, пішли-сьмо ); є) вживання аналітичної форми майбутнього часу (му робити — робитиму, меш робити — робитимеш, мемо робити — робитимемо ) та ін.

Лексичні: наявні в говірках вузькодіалектні слова: кліть (комора), неньо (батько), бадіко, вуйко (дядько), вепр (кабан); у тому числі багато засвоєнь з польської, румунської, угорської мов: гречний (чемний), милитися (помилятися) — з польської; гавра (барліг ведмедя), плай (гірська стежка), сарака (бідний, нещасний) — з румунської; марга, маржина (худоба) — з угорської.

Кожна з трьох груп південно-західних говірок — південно-волинська, галицько-буковинська і карпатська — мають багато спільного, відрізняються окремими фонетичними і граматичними рисами.

3. Південно-східні діалекти охоплюють територію більшої частини центральних (Київської, Черкаської, Полтавської, Харківської), південних і східних областей України (Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської, більшої частини Одеської та частини Сумської).

Порівняно з іншими південно-східні діалекти виявляють менше відмінностей і мають більше рис, спільних з українською літературною мовою. До південно-східної групи належать говори центральної Наддніпрянщини, які лягли в основу сучасної української літературної мови.

Особливості південно-східних діалектів такі:

Фонетичні: а) «звуження» [о ] в нових закритих складах послідовно фіксується монофтонгом [і ] (віл, кінь, гірко, під, вікном, Канів ), порушується ця закономірність лише в поодиноких випадках під впливом північних говірок (од, оддати, одослати ); б) «звуження» [е ] в новоутворених складах, де переходить в [і ] (осінь, попіл, привіз ); в) перехід давнього дифтонга [іе ], що позначався буквою ђ в монофтонг [і ] (сніг, міх, біда, пісок );г) змішування у вимові ненаголошених [е ], [и ] (се^и ло, бе^и рут, жи^е вут ); ненаголошений [о ] «звужується» перед складом з наголошеним [о ] або [і ] (ко^у жух,то^у бі ); д) ствердіння у кінці слова й складу звука [р ] (пов'ір, зв'ір, комар, гірко ), але спорадично він пом'якшується в середині складу (р'ама— рама, курч'ата — курчата ); є) наявність альвеолярного (припалатального, пом'якшеного) звука [л ] перед [е ], [и ] (клен, колись, були, калина ).