Контрольная работа: Наукова психологія XIX століття
Слід було визначити провідну галузь людської науки, щоб знайти логічний епіцентр пізнавальних пошуків. Учені, культурні діячі, філософи звернули погляд до психології — науки про людину. Людина — в центрі світу. Ключ до цілісної наукової картини світу було знайдено. Проте її створення спочатку йшло шляхом віднайдення пріоритетних проблем. Тому не дивно, що вчені різних спеціальностей звертали свої думки до своєрідностей осередку людської діяльності, а саме — до вчинку та всіх тих психологічних феноменів, що з ним пов'язані. Класифікація наук, протиставлена лінійній класифікації О. Конта, мала вигляд "трикутника”, де психології відводилося місце в його середині (Б. Кедров, Ж. Піаже), оскільки проблема психічного виявилася останньою, завершальною проблемою будь-якого наукового пізнання. М. Планк у праці "Динамічна й статистична закономірність” завершує свої "фізичні** роздуми як психолог філософського спрямування, відшукуючи в людській діяльності належне співвідношення детермінізму і свободи. Планк вважає нездійсненним потяг доконечно вивчити явища власного майбутнього з точки зору детермінізму й разом з тим ліквідувати поняття душевної свободи. Той, хто стверджував би, що дане свідомістю вільне самовизначення, не обмежене законами причинності, є логічно несумісним з абсолютним детермінізмом у всіх сферах душевного життя, той припустився б такої принципової помилки, як і згаданий фізик, котрий не дотримувався б зазначеної перестороги, або як фізіолог, який уявив би, що може вивчити природні Функції якого-небудь м'яза на анатомічному його препараті [2, с. 154].
Таким чином, наука, на думку Планка, ставить сама собі нездоланні межі. Однак людина в своєму невтомному потягу подолати ці межі мусить переступити через них, адже має потребу у відповіді на найважливіше питання свого життя: "Як я маю вчиняти?” Повну відповідь вона знайде не в детермінізмі, не в причинності й узагалі не в чистій науці, а в своїй власній моральній свідомості, в своєму характері й світоспогляданні.
Можливо, М. Планк відновлює ідею "паралогізмів чистого розуму”, підкреслюючи автономію моральних і психологічних проблем, але сама автономія лише підкреслює їхню важливість, більше того – їхнє основоположне значення для життя людини. Керівниками людини, які вкажуть їй правильний життєвий шлях не тільки в науці, а далеко за її межами, є добросовісність і вірність. Вони не приведуть до блискучих тимчасових успіхів, зате принесуть найвищі блага людського духу — внутрішній душевний мир та істинну свободи .
Н. Бор виступає на наукових зборах у замку Кронеберг (1938), де відбувалася трагедія шекспірівського "Гамлета". Цей замок стоїть у м.Ельсінор на березі протоки Зука, яка відділяє Данію від Швеції.
Це були збори видатних представників антропологічної та етнографічноі наук. Тема, яку порушує Бор,— це гносеологічний бік новітнього розвитку філософії природознавства та його відношення до загальних проблем людства. Його виступ мав назву "Філософія природознавства і культури народів". Промовець намагався через філософію дійти єдності природничих і гуманітарних наук. Ця єдність виражається хоча б у тому, що існує суттєва залежність будь-якого фізичного явища від точки зору спостерігача. Перегляд старих наукових догм дав багато для розуміння єдності й краси всієї нашої картини всесвіту. Навіть принцип причинності, що до цього часу був неодмінної основою для всіх тлумачень явищ природи, виглядав досить вузьким для того, щоб охопити закономірності, які керують індивідуальними атомними процесами. Розуміння поведінки атомних об'єктів залежить від засобів спостереження. Йдеться про принцип доповняльності.
Цей принцип, за Бором, має аналогію з характерними рисами проблеми спостереження в психології людини. Так, зокрема, при самоспостереженні неможливо чітко розмежувати самі явища від їх свідомого сприймання. Між психічними дослідами, для опису яких використовують такі слова, як "думки" й "почуття", існує доповняльне співвідношення, схоже на те, яке існує між даними про поведінку атомів, отриманими за різних умов досліду: отже, розв'язання простіших фізичних проблем може допомогти з'ясувати більш заплутані психологічні питання.
Бор знаходить "доповняльний" зв'язок між: типами поведінки живих істот на рівні "інстинкту'" й "розуму". Релятивістські точки зору можуть сприяти об'єктивнішому поглядові на співвідношення між людськими культурами. Точка зору доповняльності виступає як засіб вивчення людських культур, що відрізняються від нашої. Бор робить висновок, що різні людські культури доповняльні одна щодо одної.
Відбувається злиття культур, у результаті чого виникають нові. Змішування народів має значення для прогресу людської цивілізації. Поступове усунення марновірств є спільною метою всіх наук. З позиції принципу доповняльності можна зрозуміти сам учинок як взаємодію між людьми, яка не залишає їх у первісному вигляді, а приводить до суттєвих змін їхніх настанов у взаємному спілкуванні.
Н. Бор подає ідеї щодо єднання наук на гносеологічній основі для побудови наукової картини світу й разом з цим підводить до думки про ідею доповняльності для розуміння вчинкового принципу в самій психології, а також кваліфікує його як загальнокультурний принцип. Історичні відносини між датчанами й шведами дають широкий матеріал для розуміння цієї закономірності, зауважує Бор.
І. Павлов, обґрунтовуючи об'єктивний метод дослідження поведінки тварин і людей, теорію умовного рефлексу, вважав, що головне — попереду. А цим головним є психіка людини. Дослідити її старими інтроспективними методами не можна. Як і все природознавство, психологія має бути об'єктивною наукою, й у цьому їй допоможе фізіологія. Та завершальна тема людської культури — не фізіологічне, а психологічне. І головною проблемою для людини залишаються "муки її свідомості".
М. Бахтін досліджував "філософію вчинку" переважно в галузі літературознавства, але підняв цю проблему до загальнокультурного рівня, вкладаючи в неї насамперед моральний зміст. Про його філософію вчинку йтиметься окремо. Нам важливо тут підкреслити, що наука, створена людиною, хоч би який вона мала предмет, врешті повертається до проблеми людини, її існування, існування гідного, а в самій людині відшукує осередок її діяльності й називає його вчинком.
2. ДЕДАЛ ТА ІКАР. СУПЕРЕЧКА Б. РАС СЕЛА І ДЖ. ХОЛДЕЙНА
У зв'язку з ідеями оптимізму й песимізму щодо ролі науки в житті людства виступили Дж. Холдейн і Б. Рассел у брошурі "Дедал та Ікар (майбутнє науки)". Оптимізм першого та песимізм другого — крайні позиції й разом з цим однобічні. Дух у своїй творчості вбирає в себе такі світоглядні спрямування, але не вміщується в них за своїм змістом, тому примушує піднятися над їхньою суперечкою.
Холдейн, молодший за Рассела на 20 років, бачить порятунок людства в розвитку природничих наук. Рассел указує на руйнівні тенденції у використанні науки, найбільше — урядовою владою. Холдейн, указуючи на образ Дедала як на позитивні очікування щодо науки майбутнього, переказує, як і згодом Вінер, страшні видіння С. Бетлера — англійського романіста, в яких людина стає додатком до машини, виробничої системи. Спираючись на міць своєї механічної тупості, машини захоплюють владу над усією планетою. Тоді можна спитати: чи є мислячий автомат, що відтворює отримані імпульси, метою та ідеалом, до яких прагне людство?. Холдейн заперечує такий ідеал. Щоб не трапилося гірше, він проголошує необхідність єднання науки й мистецтва. Зокрема, фрески на фронтоні фабрики збільшують продуктивність праці на 1,03%. Технічна естетика як синтез протилежних компонентів виникає з практичних потреб, а самі компоненти позбавляються своєї однобічності. Холдейн пропонує, Щоб поети ознайомлювалися з наукою та економікою, а науковці та економісти — з поезією.
Але колишні наміри та діяння гетевського Вагнера мають місце, міркуваннях Холдейна. Одна з його заповітних поетичних мрій (одночасний — який сцієнтизм!) — ектогенез, що на буденній мові означає — вирощувати ембріон поза організмом матері. Яку практичну мету мав на увазі Холдейа "Без ектогенезу рівень цивілізації мав би, зрештою, знизитися сам тому, що в більшості країн небажані елементи населення мають високу плодючість”. Це вже належить до моралі. Могутність людини, яка забезпечується науковими успіхами, має бути відповідною моральності. "Якщо це вдасться, то наука, справді, має засіб, який відкриває тернисті й круту стежку морального прогресу”. Тут слід зупинитися: а чи існує взагалі моральний прогрес? А чи існує інтелектуальний? Нагромадженнями знань не є прогресом інтелектуальним, як нагромадження вчинків не прогресом моральним, який стикається з хибним колом моральних відносин. І вже зовсім незрозумілою є залежність "морального прогресуючи від наукових знань”.
Привабливі перспективи, які малює Холдейн щодо майбутнього людства, яке буде ощасливлене досягненнями науки, Б. Рассел відкидає принципово у своєму есе "Наука і майбутнє”. Називаючи себе скептиком у ставленні до цих питань, він переконаний, що нова наука служитимеш посиленню влади панівних партій, а не покращенню добробуту. Ікар загинув через свою необачність і непоміркованість. "Боюся, щоб так ж доля не спіткала народи, які сучасна наука навчила літати”.
Сама природа людини, в якій переважають пристрасті та інстинкт над інтелектом (мотив досліджень психоаналізу), призводить "Ікарового падіння'' цивілізації. (Хіба не можна встановити всєлюдськадкий комплекс Ікара?) Войовничість людини не має меж. Особливо підкреслює Рассел інстинкт панування й суперництва. Праця людини підкоряється такому суперництву. І все це визначає поведінку людини.
Крім того, людина позбавлена можливості обирати: засоби суспільного тиску зробили свою справу. Психологія визначає соціальну поведінку людини. Тому наука не може заміняти доброчинність. Серце так само необхідне для доброго життя, як і голова. Однак цієї гармонії досягти людині не вдається. Переважає імпульсивний потяг шкодить іншим. Серце відсунуто на задній план.
Загальний підсумок своїх міркувань про місце науки в суспільному житті Рассел висловлює такими словами: "Наука не дала людству більшого самоконтролю, ні більшої доброти, ні більшої сили у стриманні своїх пристрастей при виборі тих або інших рішень. Суспільними організаціям вона швидше дала засоби для посилення колективних пристрастей. Та, зробивши суспільство більш організованим, вона ослабила вплив пристрастей індивідуальних. Колективні людські пристрасті є переважно джерелом зла; чи не найсильнішими з них є суперництво й ненависть до інакомислячих суспільних груп. Усе, що посилює колективні пристрасті, є лихом. Тим-то й наука становить небезпеку для нашої цивілізації”
Не знаходячи реального виходу з такої історико-суспільної ситуації, Рассел висловлює думку про благо, якого можна досягти з падінням нашої цивілізації. Це був час гострої критики її. О. Шпенглер указував на протилежність цивілізації культурі. 3. Фрейд підкреслював невдачу цивілізації з позицій психологічних: наявність протилежності біологічного та соціального, що призводить людей до неврозу.
ВИСНОВКИ
Дослідження в області психіки й психології, проводилися вже численними вченими, було відкрите поняття рефлекторної дуги й аналізатора, потім були досліджені практично всі основні психічні процеси, пам'ять і т.п., підведена наукова основа під поняття про гіпноз і підсвідомість, досліджені сни.
Дання робота дозволила зробити висновок, що в нашому столітті зі стало однієї із самих "впливових" наук, а знання системи психіки людини, його характеру, темпераменту й т.п. стало невід'ємною частиною вже виробничого, наукового й багатьох інших процесів, однак є ще багато непізнаного в людині, у його психіці, тому, дослідження в цій області повинні постійно тривати.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Адлер А. Практика и теория индивидуальной психологии. — М., 2004. — 547 с.
2. Анциферова Л. И., Ярошевский М. Г. Развитие и современное состояние зарубежной психологии. — М., 2004. — 428 с.
3. Блонский П. П. Избранные педагогические и психологические произведения. В 2-х т. — М., 1999. — 350 с.
4. Джемс У. Психология. — М., 2001. — 604 с.
5. Ждан А. Н. История психологии: от античности до наших дней. — М., 2000. — 428 с.
6. Роменець В. А. Історія психології.— К.: Вища шк. Головне виднію, 1998. — 452 с.
7. Ярошевский М. Г. История психологии. — М., 2005. — 370 с.
8. Маданес К.. Системная семейная психотерапия. — М, 1999. — 470 с.