Контрольная работа: Організація навчально-виховного процесу та педагогічна думка у другій половині XVII—XVIII століття
Слід звернути увагу на такий навчальний прийом, як зразок. Він мав й освітнє, й виховне значення. Учням давалися зразки промов на різні випадки життя та відомості про види літературних творів (епопею, комедію, трагедію, елегію, сатиру). їм давали змогу проявити себе спочатку за даним зразком, а потім творчо. Широко використовували також взаємонавчання, коли учень ставив запитання товаришу грецькою мовою, а останній відповідав японською.
Велика увага приділялася систематичності засвоєння знань, умінь і навичок. Негативно сприймалися пропуски занять, оскільки вони шкодили вихованню. "Зри, внимай, разумей, рассмотряй, памятуй" — цей девіз М. Смотрицького можна покласти в основу системи, яка використовувалась у школах для успішного та систематичного засвоєння знань. Вивчення теми на уроці поєднувалося з обов'язковою домашньою роботою учнів, яка складалася з виконання письмового завдання та переказу вивченого у школі рідним у сім'ї. У старших класах як один з різновидів самостійної роботи практикувалося ведення учнями зошитів, у які вони записували прислів'я, цитати, афоризми з метою їх вивчення. Ф. Прокопович у своїй "Риториці" радить учням після запису трактату кожне риторичне правило закріплювати численними практичними вправами, самостійними пошуками прикладів, які його підтверджують п.
У практиці шкіл широко використовувались шкільні драми, інтермедії, в чому бачимо вплив єзуїтської педагогіки. Вони давали змогу, з одного боку, вирішувати освітні завдання, а з іншого — висміювати людські та соціальні вади. Популярністю користувалися драми різдвяних та пасхальних циклів, історичні драми. Зразком шкільної драми є широковідома п'єса Ф. Прокоповича "Володимир" (1705). Цей твір знаменував народження нової драматургії — трагікомедії й започаткував тенденцію зближення шкільної академічної піїтики з народним життям
Повертаючись до розвитку педагогічної теорії у XVII ст., необхідно згадати "Наказание чадам" — трактат про виховання, складений невідомим автором. Припускають, що ним міг бути хто-небудь з київських педагогів, які жили в кінці XVII ст. у Москві, а сам збірник належить до 80-х pp. XVII ст.
Хоча педагогічні погляди, викладені у творі, не можна назвати цілком самостійними, оскільки вони вже траплялися в інших збірниках, таких, як "Пчелы", "Измарагды", "Злотоусты", все ж вони є досить оригінальними.
Своєрідним зведенням морально-виховних принципів, правил життя, просякнутих християнським духом, є "Іфіка ієрополітика". Цей збірник, складений з лекцій, прочитаних у Києво-братському колегіумі в 1670—-1686 pp., був виданий Афанасієм Миславським у 1712 р.
Цікавою пам'яткою педагогічної думки XVII—XVIII ст. є "Созрение сиесть преднаказание христианского обучения ради малых детей". Авторство цього твору спірне, як правило, авторами вважають або Паїсія Лигарида, або братів Лихудів, які працювали в Москві. Вся пам'ятка витримана в суворому церковно-релігійному дусі. Головна думка твору — пояснення обов'язків справжнього християнина. Книга співвідноситься швидше з творами XV—XVI ст., ніж з азбуковниками XVII ст. Творчої думки в ній набагато менше, а єдиним джерелом є книги Святого Письма. Взагалі, як відзначає Г. К. Смолич, Московська Русь до середини XVII ст. майже не мала світської літератури. Книги того часу були лише релігійного змісту: біблійні й богослужебні тексти, житія святих та уривки з праць отців церкви. Духовно-виховна література прийшла туди з України
Багато моральних правил і вимог до християнського виховання міститься у творах Симеона Полоцького "Обед душевный", "Вечеря душевная". Вершиною виховання, за Полоцьким, є підкорення своєї поведінки розуму: "Покори плоть розуму". Дитину необхідно оберігати від поганого впливу. Як хвороба вражає ближнього, а здоров'я не передається, так і погані звички розбещують, а добрі — до інших людей не чіпляються.
Для літератури, освіти, епістолярної спадщини XVII і частково XVIII ст. характерне широке розповсюдження латинської мови. Вона проникала навіть у звичайне листування, не призначене для друку. Поряд з нею польська мова також є загальновживаною в Україні. Часто викладачі й учні з більшим бажанням спілкувалися польською, ніж українською мовою 30. Та все ж теоретичне вивчення слов'янської мови й філології, її дослідження почалося саме в Україні. Величезний вплив на розвиток слов'янського мовознавства справила "Грамматики словенския правильное синтагма" Мелетія Смотрицького, вперше видана у 1619 р. Він зробив кодифікацію церковнослов'янської мови. Усю граматичну термінологію було створено ним і лише частково змінено М. Ломоносовим Смотрицький розробив ознаки для відмінювання дієслів, ввів поняття дієприслівника та багато іншого. Не дивно, що тривалий час "Граматика" залишалась єдиним керівництвом для вивчення слов'янської мови (перевидавалася в 1629 р. у Вільно, в 1648 та 1721 pp. у Москві). Вона справила величезний вплив на теорію мови й на книгодрукування не лише в Україні, а й у Росії, Болгарії, Сербії31. Зразком граматики української мови є "Лексікон славеноросскій и имен толкование", складений Памвом Бериндою й виданий у Києві 1627 p., а також перша граматика української літературної мови, складена Іваном Ужевичем 1643 р.
Титул "Синопсиса" — першого офіційного підручника з вітчизняної історії. Київ,1674 р.
Великою популярністю в навчальних закладах України користувався перший офіційний підручник з вітчизняної історії "Синопсис", який впродовж майже ста років витримав ЗО перевидань. У грецькому та латинському перекладі його знали й за межами України. Твір дає яскраве публіцистичне тлумачення історичних подій — як давно минулих, так і сучасних автору. Книга ґрунтовно, системно ознайомлює читачів з історією України аж до 70-х pp. XVII ст. У третьому, київському, виданні (1680) вміщено, наприклад, матеріал про чигиринські походи та перемогу над турками. Багато сторінок присвячено історії Києва ІА. Поряд з ним необхідно згадати "Хроніку з літописців стародавніх" (1672), написану також колишнім вихованцем Києво-братської школи Феодосієм Софоновичем, в якій розповідається "отколе Русь началась".
Першою в Україні перевиданою пам'яткою європейської (Еразм Роттердамський) педагогічної думки була праця Єпіфанія Славинецького "Гражданство обычаев детских". Це трактат суто педагогічного характеру, присвячений питанням світського виховання дітей. Він започаткував новий напрям у педагогіці — навчання етиці поведінки та особистій гігієні.
Найвизначніші представники української педагогічної думки другої половини XVII ст. неодноразово висловлювалися щодо поліпшення суспільного та сімейного життя, а також стану науки, літератури. Вони наголошували на тому, що у великих містах обов'язково повинні бути колегіуми та друкарні, у селах — школи та лікарні; що виховання й освіта повинні базуватися на морально-релігійних засадах, а суспільні та сімейні стосунки визначатися євангельським вченням про любов до ближнього. Кожен повинен був "предпочитати добро общее надъ уединенное".
Слід зазначити, що в педагогічній науці XVII ст. відбувається поступовий відхід від середньовічних канонів, посилюється світське начало, спричинене поширенням ідей гуманізму й Просвітництва з Європи. Освіченість піднімається на рівень найвищої доброчесності. Зростає кількість українців, які здобувають освіту в європейських університетах. Тим самим створюється симбіоз нової української школи, якій було притаманне поєднання греко-слов'янських і національних традицій, із загальноєвропейською культурою.
Педагогічні кадри та розвиток педагогічної думки у XVIII ст. Початок кардинальних змін в освітній сфері у XVIII ст. пов'язаний з реформаційною діяльністю Петра І, який для втілення своїх задумів у життя потребував освічених, діяльних фахівців. Найосвіченішим з усіх станів Російської імперії на той час було духовенство. Не довіряючи російському єпископату, який негативно сприйняв реформаційні заходи імператора, останній заручився підтримкою з боку українських церковнослужителів, які відзначалися значно вищим культурно-освітнім рівнем.
Як наслідок, уже в першій половині XVIII ст. майже всі єпископські кафедри в Росії посіли вихідці з України. Ставши архієреями, вони переймалися тим, щоб у їхніх єпархіях або хоча б у кафедральних містах була достатня кількість освічених церковнослужителів, яких вони також запрошували з України .
Переважно з українських єпископів (за винятком незначного періоду "старомосковської реакції" за царювання Петра II) складався й вищий церковний орган Росії — Священний Синод, У меншій кількості, але також достатньо активно починають з'являтися українці серед настоятелів російських монастирів. Період репресій при Анні Іоаннівні однаковою мірою зачепив як українських, так і російських служителів від церкви, а при Єлизаветі Петрівні кількість вихідців з України серед єпископів знову помітно збільшилася.
Найвизначніше місце серед українців духовного звання, задіяних у реформуванні освітньої сфери в Російській імперії та розвитку вітчизняної педагогічної думки, по праву належить Феофану Прокоповичу. Друга частина його "Духовного регламенту" повністю присвячена питанням освіти. Дослідники історії педагогіки неодноразово відзначали, що значення цього твору українського вченого і філософа полягає саме у тому, що справу заснування нових шкіл він зробив обов'язковою, увівши її в ранг державної політики 40. У розділі "Дома училищные" Ф. Прокопович сформулював 22 правила, згідно з якими необхідно створювати навчальні заклади, що одночасно із загальною повинні давати й спеціальну богословську освіту. Його навчальний план у цілому орієнтований на програму Києво-Могилянської академії кінця XVII — початку XVIII ст. Варто наголосити, що в "Духовному регламенті" ніде не говориться про закритий тип новоутворюваних навчальних закладів (архієрейських шкіл — колегіумів), які починають відкриватися в Російській імперії в першій чверті XVIII ст., оскільки українська традиція, на яку спирався Ф. Прокопович, цього не знала. Церковна влада сама поступово перетворила школи для навчання духовенства на станові навчальні заклади. Інший науковий твір Ф. Прокоповича "Поетика" справив помітний вплив на розвиток змісту і методів навчання. На його думку, вчитель, користуючись знанням закономірностей людської психіки, повинен передусім впливати на почуття своїх учнів. Розповідаючи про щоб то не було, він має показати значення останнього, вести про нього мову так, щоб образ того, про що розповідається, з'явився перед очима слухачів. Те, що сприймається наочно, доводив учений, більше хвилює, ніж те, чого не видно.
Видатним педагогом XVIII ст. був Григорій Савич Сковорода. Багатий досвід викладацької діяльності та життєвих спостережень українського мислителя узагальнено на сторінках підручника "Начальная дверь ко христианскому добронравию", у якому вперше викладено його філософські погляди на моральність людини. Суть людини не в плоті, а в душі, у думці, яку філософ називав внутрішньою пружиною. Поняття щастя він пов'язував із соціальним ідеалом людини; моральний чинник вважав основною силою перетворення суспільства на гуманних началах; моральні принципи виводив із морально-етичних поглядів народу. Сковорода не виявив якоїсь чіткої конфесійної приналежності, тому своїм його вважають представники різних релігійних течій. Він швидше був творцем нового релігійного руху, який можна назвати сковородинством і общини якого свого часу існували в Україні44.
Широковідомою в Україні була "Арифметика, сиречь наука числительная с разных диалектов на словенский язык переведенная" Л. П. Магницького (1703). Це одна з перших друкованих навчальних книг з арифметики, в якій було використано арабські цифри, системно викладено матеріал з арифметики, алгебри та інших математичних наук. Підручник містив безліч схем, таблиць, креслень. Окрім навчального матеріалу в ньому було вміщено багато загальнометодологічних і педагогічних порад, викладених у віршованій формі. В них Магницький наголошував на великому значенні математичних наук у житті людини та розвитку суспільства, на ролі самоосвіти в засвоєнні математики та інших предметів. Серед інших підручників, якими користувалися в Україні, необхідно згадати "Новий спосіб арифметики" з гравюрами М. Нікітіна та М. Петрова (1705), навчальні таблиці В. Купріянова, "Новое небесны зерцало, через которое можно небо, землю и море вскорости размерить и разделить на всякий час" (1717), атлас чотирьох частин світу "Усієї земної кулі таблиці" з гравюрами В. Купріянова та Я. Пікарта (1713), "Риторику" М. Ломоносова (1748), "Граматику російської мови" (1755), "Експериментальну фізику" та ін.
Особливо багато підручників і методологічних посібників було видано під час реформи 1786 р. за участю Ф. І. Янковича. Серед них буквар, таблиця складів, правопис, скорочений і розширений катехізиси, підручники з математики, загальної та короткої російської географії, короткої російської історії, загальної історії, геометрії, механіки, фізики, природничої історії (мінералогії, ботаніки, зоології), архітектури, правила для учнів, правила для вчителів, глобуси, карти частин світу, атлас Європи та ін. В усіх училищах України застосовувався методичний посібник "Керівництво вчителям народних училищ", створений за редакцією Ф. Янковича. Він містив вказівки щодо організації навчально-виховної роботи в училищах, у ньому визначалися основні завдання вчителів, обов'язки учнів, структура навчального процесу. Це був своєрідний директивний документ для народних училищ.
Таким чином, педагогічна думка XVIII ст. характеризується більшою сформованістю принципів єдності навчання і виховання, використанням виховного потенціалу змісту освіти, методів та засобів навчання. У XVIII ст. роль вчителя у виховному процесі продовжує залишатися вирішальною. Висока освіченість, педагогічний досвід, активна громадянська позиція видатних викладачів XVII—XVIII ст. справляли визначальний вплив на виховний та навчальний процеси, розвиток українського шкільництва загалом. XVIII ст. характеризується появою значної кількості книг з різних галузей знань як оригінальних, так і перекладних.
Серед них належне місце посіли й праці українських авторів. Однак усі ці позитивні процеси відбувалися на тлі всезростаючої русифікаторської політики царського уряду. На жаль, у цьому він спирався на більшу частину українського духовенства та козацької старшини. Якщо у першій половині XVIII ст. ще можна прослідкувати засади гуманізму в українському шкільництві, яке продовжує розвиватися у руслі загальноєвропейських педагогічних ідей, то із середини XVIII ст. відбувається поступовий відхід від ідей Просвітництва. Натомість у ньому все чільніше утверджується загальноімперська ідеологія.