Контрольная работа: Основи охорони праці
Конституція – основний закон держави – була прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року. Всі закони й нормативні документи повинні узгоджуватися, базуватися і відповідати статтям конституції.
Законодавча база охорони праці України налічує ряд законів, основними з яких є Закон України «Про охорону праці» та кодекс законів про працю (КЗпП). До законодавчої бази також належать Закони України: «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, які спричинили втрату працездатності», «Про охорону здоров’я», «Про пожежну безпеку», Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення», Про використання ядерної енергії і радіаційну безпеку». «Про дорожній рух», Про загальнообов’язкове соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням». Їх доповнюють - стандарти, інструкції, правила, норми, положення, статути та інші документи, яким надано чинність правових норм.
Фактори, що визначають небезпечність ураження ел. струмом.
Закон України «Про охорону праці»
Закон України «Про охорону праці», прийнятий Верховною Радою України 14 жовтня 1992 р., був переглянутий і затверджений Президентом України в новій редакції 21 листопада 2002 р. Він складається з преамбули та 9 розділів. У розділі I «Загальні положення» наводяться визначення понять: «охорона праці», «роботодавець», «працівник», та окреслюється дія цього Закону (стаття 2), який поширюється на всіх фізичних і юридичних осіб. У статті 3 йдеться про те, що при укладанні міжнародних договорів, на обов’язковість яких надала згоду Верховна Рада України, в яких встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про охорону праці, застосовуються норми міжнародного договору. Основними принципами державної політики в галузі охорони праці (стаття 4) є пріоритет життя та здоров’я людини перед будь-якими результатами виробничої діяльності, її соціальний захист та відшкодування шкоди, заподіяною здоров’ю, повної відповідальності роботодавця за створення безпечних і здорових умов праці шляхом суцільного контролю та ін.
У розділі II «Гарантії прав громадян на охорону праці» передбачено, що роботодавець зобов’язаний інформувати працівника про умови праці; виплачувати компенсацію за шкідливі умови праці; виплачувати компенсацію за шкідливі умови праці або в разі смерті; забезпечувати соціальне страхування від нещасних випадків і профзахворювань; відшкодовувати шкоду, заподіяну працівникові на виробництві; письмово, не пізніше як за 2 місяці, інформувати працівника про зміни виробничих умов або пільг; забезпечувати спецодягом та засобами індивідуального захисту згідно колективного договору; зафіксовано право працівника відмовитись від виконання робіт, якщо це загрожує його здоров’ю та життю та ін.
У розділі III «Організація охорони праці» йдеться проте, що роботодавець обов’язково створює органи управління охороною праці на підприємстві і забезпечує їх функціювання для виконання керівництвом та досягнення та досягнення встановлених нормативів і підвищення існуючого рівня охорони праці. В розділі наведені обов’язки працівників: дбати про здоров’я і безпеку як особисту, так і оточуючих; знати і виконувати вимоги нормативно-правових активів з охорони праці.
Працівники під час прийняття на роботу і в процесі роботи повинні проходити за рахунок роботодавця інструктаж, навчання з питань охорони праці та правил надання першої медичної допомоги потерпілим і правил поведінки у разі виникнення аварії. Навчання та перевірка знань повинна здійснюватись один раз на рік для працівників, зайнятих на роботах із підвищеною небезпекою, і один раз на 3 роки для всіх посадових осіб.
Для підприємств, незалежно від форми власності, або фізичних осіб, які використовують найману працю, витрати на охорону праці становлять 0,5% від суми реалізованої продукції. Для підприємств, що фінансуються з державного або місцевого бюджетів, на охорону праці передбачаються витрати не менше 0,2% від форми оплати праці.
У розділі IV – «Стимулювання охорони праці» йдеться про економічне стимулювання працівників (стаття 25) за активну участь та ініціативу у запровадженні заходів щодо підвищення рівня безпеки праці, яке здійснюється згідно з колективним договором, угодою та законодавством. Відшкодування збитків (стаття 26) за порушення правил охорони праці – державі, юридичним і фізичним особам – згідно з діючим законодавством. Витрати на рятування потерпілих під час аварії та ліквідацію її наслідків, на розслідування її причин, а також інші витрати, передбачені законодавством, відшкодовує роботодавець.
Розділ V – «Нормативно – правові акти з охорони праці». До них належать правила, норм, регламенти, положення, стандарти, інструкції та інші документи, обов’язкові для виконання. Стандарти, технічні умови та інші документи на засоби праці і технологічні процеси повинні містити вимоги щодо охорони праці і погоджуватися з органами державного нагляду з охорони праці.
Розділ VI – «Державне управління охороною праці» - визначає органи державного управління охороною праці та їх компетенцію – Кабінет Міністрів; спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади; Рада міністрів АР Крим, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування. З метою координації діяльності органів державного управління охороною праці створюється Національна рада з питань безпеки життєдіяльності населення, яку очолює віце – прем’єр - міністр України. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади проводять єдину науково – технічну політику з питань охорони праці, розробляють і реалізують галузеві програми, здійснюють методичне керівництво діяльністю підприємств галузі, здійснюють відомчий контроль за станом охорони праці, укладають із галузевими профспілками угоди з питань охорони праці та ін.
Розділ VII – «Державний нагляд і громадянський контроль за охороною праці». Державний нагляд здійснюють (стаття 38): спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці – Держнаглядохоронпраці: спеціально уповноважений державний орган із питань радіаційної безпеки – Державний комітет України із ядерної та радіаційної безпеки; спеціально уповноважений державний орган із питань радіаційної безпеки – Державний комітет України із ядерної та радіаційної безпеки; спеціально уповноважений державний орган з питань пожежної безпеки – Управління пожежної охорони МНС України; спеціально уповноважений державний орган з питань гігієни праці – Санітарно –епідеміологічна служба МОЗ України.
Розділ IX «Прикінцеві положення», закон набирає чинності з дня його опублікування, а частина четверта статті 19 – з 1 січня 2003 р.
Законодавство про працю
Кодекс законів про працю України трактує вимоги до трудової діяльності громадян в Україні і регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці і поліпшенню її якості. Кодекс законів спрямований на охорону трудових прав працюючих.
У главі I «Загальні положення» викладені основні трудові права та обов’язки працівників, особливості міжнародних угод або договорів з питань трудового законодавства, а також додаткові пільги, які можуть бути їм надані.
Глава II містить закон про колективний договір.
Колективний договір, угода повинен містити основні положення з питань праці і заробітної плати, положення в галузі робочого часу, відпочинку, матеріального стимулювання, охорони праці, удосконалення виробництва і праці, зміцнення виробничої і трудової дисципліни, соціальні питання та ін.
Договір укладається в письмовій формі терміном на 1 рік і поширюється на всіх працівників установи, незалежно від того чи є вони членами профспілки.
Колективний договір повинен обов’язково містити зобов’язання сторін щодо заходів захисту прав та соціальних інтересів осіб, які потерпіли на виробництві від нещасних випадків або профзахворювань, а також утриманців і членів сімей загиблих.
У Кодексі законів про працю України є положення про трудовий договір. Трудовий договір – це угода між працівником і роботодавцем, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з дотриманням внутрішнього трудового розпорядку, а роботодавець зобов’язується виплачувати працівнику заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством і угодою сторін.
Трудовий договір може бути: 1) строковим, 2) безстроковим, 3) таким, що укладаються на час виконання певної роботи.
Усі прийняті на роботу працівники повинні бути ознайомлені з умовами роботи, правами і обов’язками, які вони повинні виконувати.
Важливим розділом Кодексу законів про працю є розділ «Охорона праці». В ньому зазначено, що на будь – якому об’єкті, де працюють люди, повинні бути створені здорові й безпечні умови праці, що відповідають вимогам охорони праці.
Роботодавець або уповноважений ним органи повинні дбати про умови праці, їх полегшення, оздоровлення навколишнього середовища, виконання правил безпеки і інструкції з техніки безпеки.
Праця жінок та молоді . Кодекс законів про працю України забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах із шкідливими та небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах. Піднімання та пересування вантажів допускається тільки в межах санітарних норм (до 7 кг. При постійному перенесенні і до 10 кг – при періодичному). Робота жінок обмежується у нічний час. Вагітні жінки і ті, що мають дітей до 3-х років не залучаються до роботи в нічні години і вихідні дні, до надурочних робіт, а також не направляються у відрядження.
Дозволяється приймати на роботу молодь віком від 16 років. У виняткових випадках, за погодженням із профспілками, можуть прийматися на роботу 15-річні особи.
Особи до 18 років приймаються на роботу після попереднього медичного огляду і, в подальшому, до 21 року щороку підлягають обов’язковому медичному огляду.
Усі працівники до 18 років не можуть бути залучені до виконання важких або небезпечних робіт, до робіт із шкідливими умовами праці, а також до нічних, надурочних робіт і робіт у вихідні дні. Для працівників віком від 16 до 18 років робочий тиждень не повинен перевищувати 36 годин, для осіб віком від 15 до 16 років і для учнів 14-15 років, що працюють під час канікул, - 24 години.
Державне соціальне страхування
Згідно з Законом «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23.09.1999 р. №1105-XIV, що був ведений в дію 1 квітня 2001 р., всі підприємства повинні реєструватися в регіональних Управліннях виконавчої дирекції Фонду соціально страхування і отримати страхове свідоцтво. Розмір страхових внесків залежить від встановленого для підприємства класу професійного ризику (передбачено 20 класів). Клас професійного ризику та страховий тариф визначає Управління виконавчої дирекції Фонду на підставі Закону України «Про страхові тарифи на загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності. Найбільші страхові внески з урахуванням змін, внесених Постановою КМ України від 27.06.2003 р. № 985, становлять 13,8 %, найменші – 0,86 % від фактичних виплат на оплату праці найманих працівників за кожний відповідний місяць календарного року, а з урахуванням пільг внески можуть становити лише 0,2 %.
--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--