Контрольная работа: Політична психологія
1. Дайте характеристику основних шкіл і концепцій сучасної політичної психології
2. Проведіть психологічний аналіз проблеми політичного партнерства
3. Виділите психологічні ознаки політичної боротьби й насильства
4. Виділите психологічні закономірності функціонування й взаємодії владних структур і суспільних об'єднань
5. Системно представте про охарактеризуйте сучасні типи, класи й види психотехнологій політичних компаній
6. Виділите психологічні характеристики ефективної політичної реклами, агітації й пропаганди
Список використаної літератури
1. ДАЙТЕ ХАРАКТЕРИСТИКУ ОСНОВНИХ ШКІЛ І КОНЦЕПЦІЙ СУЧАСНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ
Політичної психології школи - напрямку політичної психології, що включають політичний біхевіоризм, політичний психоаналіз, політичний когнітивізм. Політичний біхевіоризм (біхевіоралізм) - плин у західної, по перевазі американської політичної психології, пов'язане з вивченням політичного поводження (behavior). Політичний біхевіоризм - це, по-перше, наукова орієнтація або установка на збір, аналіз і інтерпретацію фактів по канонах природничо-наукового дослідження. У політології політичний біхевіоризм (або поведінковий підхід) пов'язаний з використанням таких дослідницьких методів, як репрезентативні опитування й мультифакторний аналіз. По-друге, політичний біхевіоризм - це дослідження, у фокусі якого перебуває поводження індивіда в політику, на відміну від інших підходів, орієнтованих на політичні інститути або процеси. По-третє, політичний біхевіоризм розглядає політику як частина більше широкого соціального й культурного контексту. Основна ідея класичного біхевіоризму (прямо запозичена політологією із психології) цей прямий вплив середовища на поводження індивіда. Політичне поводження, на думку політологів цієї школи, підкоряється старій формулі біхевіористів: S - R (стимул - реакція). Наприклад, бажаючи зрозуміти феномен політичного відчуження, політичні біхевіористи пропонують формулу: прості соціальні умови - політичне поводження. Дослідникам залишається "замірити" перший і другий показники й знайти кореляцію між ними. При цьому підході значення ситуаційних факторів явно превалює над внутрішньою активністю індивіда. Радикальні різновиди біхевіоризму використають формулу "стимул - реакція" насамперед для контролю над поводженням індивіда або, по їхній термінології, для "модифікації поводження". Провідний теоретик цього напрямку американський психолог Б. Скіннер формулює цю думку із граничною ясністю: "Помилково думати, що проблема полягає в тім, як звільнити людей. Вона полягає в тому, щоб поліпшити контроль над ними". Аргументи Скіннера послужили "науковою" основою, що виправдує програми насильницького контролю над поводженням громадян самими варварськими засобами, включаючи генну інженерію, аверсивну терапію й електрошок. Крайності радикального політичного біхевіоризму як політичного, так і методологічної властивості не розділялися багатьма дослідниками. Наприклад, представники школи соціального вчення зм'якшили тверду модель поводження, включивши в неї ряд проміжних змінних (установки, думки й навіть особистість у цілому). Кроком уперед було й включення в аналіз політичного поводження його змістовних компонентів, цінностей, які засвоює індивід у процесі одержання життєвого досвіду. Реакцією на ігнорування політичними біхевіористами й функціоналістами внутрішнього миру людини було висування на перший план концепцій антипозитивістського напрямку. У європейській політичній психології цей поворот ішов під впливом ідей феноменологів, екзистенціалістів і інших теоретичних шкіл, що поставили під сумнів позитивістські трактування проблеми особистості. У США й Великобританії критика позитивістських концепцій ішла не стільки від теоретиків, скільки від практиків, нуждавшихся в більше ефективних моделях керування поводженням людини. Будучи розчарованими методами впливу безпосередньо на поводження, ці фахівці звернулися до вивчення свідомості (когнитивизм і гуманістична психологія) і несвідомих структур психіки (психоаналіз). Когнитивистский напрямок політичної психології насамперед досліджує процес політичного мислення. Відповідно до загальних поглядів психологів цієї школи, вибір моделі політичного поводження опосередуеться тими поглядами й цінностями, які становлять зміст свідомості людини. Одні дослідники при цьому основну увагу приділяють процесу становлення політичної свідомості, інших більше цікавить його структура.
В останні два десятиліття акцент у дослідженнях був зроблений не стільки на динаміку формування політичного мислення в дитячому віці, скільки на тім, чим керується доросла людина, роблячи свій політичний вибір. Так, англійський політичний психолог Х. Хіммельвайт запропонувала "споживчу модель", у якій вона проводить аналогію між ухваленням політичного рішення й рішенням покупця про вибір того або іншого товару. Виборець, що віддає свій голос, шукає максимальної відповідності або найменшого не співвіднесення між набором установок і партійних програм. Звичка до голосування за певну партію подібна із прихильністю до певного магазина або фірми, а вплив референтних груп нагадує те, як спосіб життя наших друзів або колег направляє наші пристрасті.
Роботи когнитивистов показали, що в країнах зі стабільною політичною системою, де у виборців дійсно їсти звичка голосувати за певну партію, політичну свідомість громадян заповнюється певними "пакетами ідей". На рівні індивідуальної психології ідеологія, що стала частиною свідомості людини, з'являється у вигляді зв'язування ідей. Так, установки англійців з питань атомної зброї корелювали з їхнім відношенням до націоналізації суспільного транспорту й системи охорони здоров'я, імміграції й страті. Два інших політичних психологи П. Данливи й П. Сондерс використали "споживчу модель" для опису нового суспільного розшарування, що виникає в сучасному постіндустріальному суспільстві не по лінії виробничих відносин, а по лінії споживання товарів і послуг. Політична свідомість англійців, наприклад, визначається сьогодні не тільки й не стільки розміром їхнього доходу, скільки тем, чи мають вони будинок у власності або знімають його, їздять на власному автомобілі або користуються міським транспортом, роблять покупки в престижних магазинах або на товкучці. Ці суб'єктивні лінії є не менш важливими для політичного вибору виборця, чим об'єктивна класова приналежність або рівень доходів. Серед антипозитивістських ориєнтацій важливе місце належить представникам гуманістичної психології, що виступає за облік емоційно-мотиваційної сфери особистості при аналізі політики. Великий вплив на політичних психологів даної школи зробили ідеї А. Маслоу про ієрархії потреб і ненаправлена психотерапія К. Роджерса. Їхньої ідеї були реакцією на біхевіористське трактування особистості як пасивного об'єкта впливу середовища й підкреслювали самостійну цінність активності особистості. Рушійною силою особистісного розвитку виступають потреби. Політичні психологи виходили з того, що найважливішим мотивом політичної участі є не проста вигода або політична угода, а глибинні потреби особистості, що утворять основу її переконань. Ці базові потреби служать, у свою чергу, фундаментом властиво політичних установок.
"Гормична" концепція (у психології) — висунута англо-американським психологом В. Мак-Дугаллом, відповідно до якого рушійною силою індивідуального й соціального поводження є особлива природжена (інстинктивна) енергія ("горме"), що визначає характер сприйняття об'єктів, що створює емоційне порушення й напрямна розумові й тілесні дії організму до мети. Кожному інстинкту відповідає емоція (наприклад, інстинкту втечі емоція страху), що з короткочасного стану перетворюється в почуття як стійку й організовану систему диспозицій - нахилів до дії. У роботах "Соціальна психологія" (1908) і "Груповий розум" (1920) Мак-Дугалл намагався пояснити соціальні й психічні процеси споконвічно закладеним у глибинах психофізичної організації індивіда прагненням до мети.
Деятельністного опосередкування міжособистісних відносин концепція — спеціальна соціально-психологічна концепція, що розглядає міжособистісні відносини в будь-який досить розвитий групі як опосередковані змістом і цінностями діяльності. Розроблена А.В. Петровським і спочатку була названа "стратометричеською концепцією". Деятельністне опосередкування розуміється як системостворюючу ознаку групи, що визначає її найважливіші соціально-психологічні характеристики. Здійснюючи свою мету в конкретному предметі діяльності, група тим самим змінює себе, удосконалює свою структуру й перетворить систему міжособистісних відносин. Характер і спрямованість цих змін залежать в остаточному підсумку від конкретного змісту діяльності і її цінностей, які черпаються з більше широкої соціальної спільності. Звертання до опосередкування міжособистісних відносин спільною діяльністю дозволило зрозуміти характер групової диференціації й інтеграції; побудувати типологію груп і виявити особливості груп вищого рівня розвитку, показавши їх принципові якісні відмінності (з використанням кількісних індексів) від інших малих груп; орієнтувати психолога-практика на з'ясування значимих параметрів групового розвитку, сприяючи тим самим рішенню завдань діагностики групи й прогнозування результатів її діяльності; побачити складний, багаторівневий характер структури міжособистісних відносин і необхідність обліку віднесеності виявлених у дослідженні явищ до конкретного рівня (страті) групових процесів; охарактеризувати групу високого рівня соціально-психологічного розвитку як спільність, де індивід одержує найбільш сприятливі можливості для задоволення своєї потреби бути повноцінною особистістю й розвитку відповідних здатностей. У ході експериментальної розробки був уведений у науковий оборот ряд понять, що позначають певні соціально-психологічні явища, а також запропоновані конкретні методики, за допомогою яких виявляються параметри групи й особистості в групі, що відбивають ці явища.
Диспозиціонна концепція (лат. dispositio — розташування) — концепція, що характеризує соціальне поводження особистості залежно від станів її готовності до певного способу дій. Д. к. зв'язує готовність особистості до поводження в даній соціальній ситуації із соціальними умовами попередньої діяльності, у яких формується стійка схильність до реалізації певних потреб суб'єкта у відповідних умовах. Д. к. запропонована В.А. Ядовим. Вона розглядає диспозиції особистості як ієрархічно організовану систему, вершину якої утворять загальна спрямованість інтересів і система ціннісних ориєнтацій як продукт впливу загальних соціальних умов, середні рівні - система узагальнених соціальних установок на різноманітні соціальні об'єкти й ситуації, а нижній - ситуативні соціальні установки як готовність до оцінки й дії в конкретні ("мікросоціальних") умовах діяльності. Вищі диспозиції найбільш стійкі, що відповідає більше високій стабільності загальних соціальних умов діяльності особистості, вони активно впливають на диспозиції нижележачих рівнів. Однак ситуативні соціальні установки, на відміну від узагальнених, мають відносну самостійність, що забезпечує адаптацію особистості до мінливих умов діяльності при збереженні стійкої цілісності її вищих генеральних диспозицій. Останні регулюють загальну спрямованість соціального поводження особистості, а диспозиції інших рівнів - поводження в тій або іншій сфері діяльності, спрямованість учинків у відношенні певних соціальних об'єктів і ситуацій. У принципі роль провідної диспозиції приймає на себе та (або ті), що найбільше повно відповідає даним умовам і меті діяльності в даному "масштабі". Д. к. дозволяє встановити зв'язку між соціологічними, соціально-психологічними й загальпсихологічними підходами до вивчення соціального поводження особистості.
Імпліцітна теорія особистості (англ. implicit — невиражене явно) (синоніми "наївна концепція особистості", "теорія особистості здорового глузду") — 1) у широкому змісті слова — сукупність неявних подань людини або групи людей про структуру й механізми функціонування особистісних утворень; 2) у вузькому змісті слова — неявні подання про зв'язки між особистісними рисами. И. т.о. дозволяет сформувати цілісне враження про іншу людину на підставі часткової, іноді уривчастої інформації про його особистісні особливості. И. т.о. описує такі властивості особистісних рис, як ієрархічність (центральність), дифференціюваність ("когнітивна складність"), ступінь реалістичності (адекватності), стійкість. У дослідженнях змісту й структури І. т.о.широко використаються методи психосемантики. Особливий вплив на розвиток проблематики І. т.о. оказала теорія особистісних конструктів Дж. Келлі.
Відносин особистості концепція — сукупність теоретичних подань, згідно яким психологічним ядром особистості є індивідуальна система її суб'єктивно-оцінних, свідомих-виборчих відносин до дійсності, що представляє собою інтеріоризованний досвід взаємин з іншими людьми в умовах соціального оточення. Система відносин визначає характер переживань особистості, особливості сприйняття дійсності, характер поведінкових реакцій на зовнішні впливи. Всі складової психічної організації людини - від самих нижчих до вищих її підструктур - зв'язуються так чи інакше з відносинами, причому функціональні можливості людини в організації діяльності можуть бути визначені лише на рівні активно позитивного відношення до її завдання. Позитивний або негативний досвід взаємин з людьми однозначно формує й відповідну систему внутрішніх відносин особистості. О. л. к., висунута вперше А.Ф. Лазурським, була розроблена В.Н. Мясищевим і одержала подальший розвиток у роботах вітчизняних психологів. Основні положення О. л. к. конкретизуються в патогенетической концепції неврозів і психотерапевтичній практиці.
2. ПРОВЕДІТЬ ПСИХОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОГО ПАРТНЕРСТВА
Психологічний зміст феномена оппозиционарності визначається наступними ознаками: соціально-політичною активністю або пасивністю, інтересом до політики або байдужністю до неї, здатністю бути суб'єктом політичних відносин або бути її пасивним об'єктом, конформностю або прагненням незалежно від позиції влади виражати й відстоювати власну програму.
Найважливішим соціально-психологічним джерелом оппозиционарності є інтерес людини або політичного об'єднання до соціально-політичної сфери, забуття, хоча б на час, власних індивідуальних проблем в ім'я загальних цінностей, цілей і інтересів.
Не менш важливою психологічною основою оппозиционарності є споконвічне прагнення суб'єкта політики до цілеспрямованої активності. Його природа, насамперед конкретної людини не дозволяє задовольнятися вже досягнутим, почивати на лаврах, добутих своєю власною діяльністю або культурно-історичним минулим. Не завжди джерело активності - зміна гармонії відносин із зовнішнім середовищем, що породжує порушення внутрішньої психологічної рівноваги.
Концепція активності як прагнення придбати втрачену рівновагу не пояснює прагнення до розвитку, до творчого освоєння й перетворення соціально-політичного буття. Це знаходить яскраве підтвердження в розгляді психологічних джерел оппозиционарності, що не виникає без внутрішньої, що самопороджується активності людини, що протестує проти ролі пасивного виконавця чужої волі. Навіть у тому випадку, коли суб'єкт політики змушений тільки підкорятися, він завжди здатний виробити своє відношення до що відбувається й через це відношення, хоча б у психологічному відношенні, перебороти соціальну об'єктність, що нав'язує йому.
Оппозиционарність це характеристика особистості або політичного об'єднання в її культурно-політичному континуумі. Психологічною основою оппозиционарності є певна соціально-політична, у тому числі й індивідуально-професійній зрілості. Суб'єкт політики тільки тоді є таким, коли не тільки виконує соціальні ролі, але трансцендирує за їхні межі, не тільки пасивно засвоює соціально-політичні цінності, але активно вибирає найбільш підходящі для нього й створює нові. Політично зрілий суб'єкт політики усвідомлює, що його життя й умови існування політичного об'єднання, з якими він себе ідентифікує, прямо залежать від соціально-політичних умов.
Таке розуміння спонукує його виробляти особливе відношення до соціально-політичного середовища. Атрибутом суб'єктного відношення є оппозиционарна орієнтація як передумова діяльності, спрямованої на зміну, поліпшення, розвиток умов соціально-політичного середовища існування незалежно від ступеня її збігу з офіційно проведеною політикою.
Порушення внутрішньої рівноваги, дефіцит потреб, що усвідомлюється суб'єктом політики, проявляється в нього в розумінні факту порушення власних інтересів, порушення зовнішньої рівноваги відносин із соціально-політичним середовищем, а також у розумінні порушення стійких макросоціальних групових відносин. Це породжує відчуття дискомфорту й прагнення його перебороти. Таким чином, втрата соціально-політичного гомеостаза є найважливішим чинником формування оппозиционарності.
Найважливішим джерелом оппозиционарності є прагнення мас бути не об'єктами, а суб'єктами соціально-політичної сфери, бажання конкретних людей брати участь у реальному політичному житті. Психологічна основа такого прагнення - бажання панувати. Багато психологів, філософи й політологи були переконані, що воля до влади є невід'ємною частиною людської особистості. Так, Ницше вважав, що все у світі, починаючи з електронів і закінчуючи людиною, прагне до влади, що він розумів як інтелектуальне, фізичне, моральне підпорядкування інших своїй волі. Це ж підтверджують інші психологічні концепції.
Бажання панувати не ставиться до вітальних потреб людини, оскільки людина не може жити без їжі, повітря, води, сну й т.д., але цілком може жити без володарювання. З іншого боку, навіть сама маленька дитина прагне до влади, спочатку над своїм тілом, потім над навколишніми предметами, буквально з моменту свого народження він намагається підкорити своїй волі оточуючих людей. Прагнення до влади формує особливе відношення до дійсності, при якому носій влади претендує на роль суб'єкта - перетворюючого початку, а маси, що підкоряються влади, погоджуються на роль об'єктів, засобів, цілей активних впливів правлячої еліти. У той же час вони прагнуть перебороти об'єктність, що нав'язує їм, і приймати більш-менш активну участь у процесі функціонування соціально-політичного організму, що знаходить своє вираження в оппозиционарної орієнтації й активності.
Оппозиционарність проявляється через суперечливу міжособистісну або соціальну взаємодію суб'єктів політики, у якому опозиція цілеспрямовано прагне до самореалізації й у соціально-психологічному плані презентується трьома нерозривними компонентами - спонукальним, когнітивним і регулятивним. Спонукальний компонент розглядається як мотиваційно-цільова детермінанта, що визначає характер активності опозиції в політичному процесі при досягненні висунутих цілей, частково або повністю не співпадаючих з офіційною політикою. Когнітивний компонент взаємодії реалізується у вигляді комунікативних і перцептивних процесів, а регулятивних - поведінкових і емоційних процесів. В умовах опозиційних відносин суб'єктів політики виникають важкі міжособистісні або групові ситуації, які розвертаються як процеси, що відбуваються відповідно до певних закономірностей.
Ці закономірності проявляються як певна залежність здійснення протидії опозиції офіційної влади, що характеризується активним залученням конкретних психологічних механізмів і дотриманням принципів, що визначають конструктивний або деструктивний характер взаємозв'язку опозиції й влади. Причому конструктивна взаємодія опозиції й влади можливо при досягненні сприятливих соціально-психологічних взаємин, відповідності професійної компетентності суб'єктів політики розв'язуваним завданням і забезпечення їхньої участі в реалізації конгруентних цілей і завдань.
Оппозиционарність як процес проявляється через взаємодії й впливи суб'єктів політики один на одного, через їхні відносини, діяльність і спілкування, обумовлені власними цілями й потребами, которые'могут бути реалізовані тільки в рамках загального проблемного поля.
Внутрішньою основою оппозиционарності є самовідношення й взаємини в рамках опозиційної структури, які включають мотиваційний (інтерес до іншого), комунікативний (довіра до іншого), перцептивний (образ іншого), поведінковий (установки й очікування певного поводження) і емоційний (емоційні реакції на інший) аспекти.
Зовнішні й внутрішні основи прояву оппозиционарності виражаються як актуальний стан системи цінностей опозиції, її відносин у політичній системі, як складна суб'єкт-суб'єктивна реальність, обмежена за часом і простором і представлена у свідомості, нормах, діях і поводженні опозиціонерів. Залежно від характеру відносин опозиції до влади виділяються конструктивні, деструктивні й нейтральні ситуації.
Показником адекватності сприйняття опозицією політичної ситуації служить точність прогнозу її розвитку. Найбільше часто не прогнозуються конфліктні ситуації, а найменш точно - предконфліктні. Точному прогнозу розвитку ситуації найчастіше заважають її швидкоплинність, відсутність інформації про можливі дії опонента й недооцінка важливості проблеми.
--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--