споруджено десятки нових пам'ятників, зокрема, Тарасу Шевченку в Луцьку, Львові, Чернігові, Червонограді, Золотоноші; Б. Хмельницькому в Черкасах, Суботові, Кіровограді; художникам і композиторам Д. Бортнянському та М. Березовському, І. Падалці, С. Прокоф'єву; поету А. Малишку; княгині Ользі в Києві та Луцьку, князю Ярославу Мудрому в Києві. У столиці також відкрито пам'ятники жертвам репресій 1930-х-1940-х рр., жертвам голодомору 1930-х рр., художникам - жертвам репресій. Знаменною подією в житті України стало відкриття 1 грудня 1998 р. в Києві пам'ятника М.С. Грушевському. В 2001 р. в Києві було споруджено Монумент Незалежності;

відбудови визначних пам'яток історії та культури українського народу. Зокрема, в Києві відбудовано Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор Києво-Печерської лаври

- обмежене фінансування

6. Порівняльний аналіз міжнародного становища Української РСР і незалежної України

Значна роль у зовнішній політиці Радянського Союзу належала Українській PCP. За роки другої світової війни зросли міжнародний авторитет і вплив України, яка взяла найактивнішу участь у збройній боротьбі проти гітлерівської агресії. Перемога у війні створила Радянському Союзові умови для врегулювання територіальних проблем і кордонів на основі добровільної згоди і укладення відповідної угоди між Радянським Союзом та Польщею. Цим було остаточно розв'язано проблеми кордонів між Українською PCP та Польською Республікою.

Міжнародний авторитет Української PCP виявився і в тому, що вона як один із фундаторів Організації Об'єднаних Націй (ООН) підписала й ратифікувала Статут цієї міжнародної організації. Дипломатична діяльність уряду України на міжнародній арені виявлялася і в зростаючому обміні з нею делегаціями державних, політичних і громадських діячів багатьох країн світу.

Участь громадськості республіки у розвитку зв'язків із зарубіжними країнами в повоєнні роки була надзвичайно утруднена "холодною війною", що її розпочав Сталін і його тоталітарний режим проти демократичних країн Заходу. Провідним напрямом розвитку відносин Радянського Союзу з зарубіжними державами ставали економічні зв'язки, передусім з країнами Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). У таких зв'язках переважала зовнішня торгівля. І тут вагоме місце належало Україні, яка постачала країнам-членам РЕВ вугілля, чавун, продукцію машинобудування, цінну сировину та інші товари. В свою чергу, республіка отримувала з цих країн промислове обладнання, предмети широкого вжитку.

Повоєнний період відкрив нову сторінку міжнародних культурних і наукових зв'язків УРСР із зарубіжними країнами. Розвиток цих зв'язків мав суперечливий характер. У роки сталінщини, коли в міжнародних відносинах широко культивувалися шпигуноманія та відчуженість між народами, зв'язки у галузі культури і науки всіляко обмежувалися. І все ж такі контакти остаточно не припинялися.

Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 року Україна стала повноцінним суб'єктом міжнародних відносин. Цей факт зумовив ряд наукових розробок у сфері міжнародних відносин. Адже, для здійснення ефективної зовнішньої політики держави необхідні і стабільний курс, і нормативно-правова база даних відносин. Поява на політичній карті світу незалежної України започаткувала глобальні трансформації не лише в Європі. Досягнення суверенного статусу Українською державою, за визначенням американського політолога 3. Бжезінського, є однією з найвідчутніших геополітичних подій XX ст. Ставши незалежною, Україна, за оцінкою вченого, створила можливість для самої Росії - як держави і нації - стати, нарешті, демократичною та європейською. Був час, коли на Заході дехто вважав за потрібне робити вибір між Україною та Росією. Але згодом усі, а надто в Західній Європі та США, зрозуміли, що добрі відносини і з однією, і з іншою країною лише сприятимуть стабільності в Європі. Виваженість зовнішньої політики України, її миролюбні засади, мирний характер перетворень у суспільстві підвищують рівень безпеки на континенті та сприяють становленню дієвіших відносин України з європейською сім'єю народів. Відбуваються одночасні різновекторні, досить суттєві й далекосяжні за наслідками події.

До глобальних трансформацій слід віднести не лише появу у світовому співтоваристві нових політичних одиниць, у тому числі України, а й руйнацію довготривалого російського домінування на контрольованому нею просторі. Аналітики західного світу практично одностайні у визначенні ролі України як "детонатора" у зруйнуванні такої сили, якою був СРСР.

Після стрімкого краху соціалізму східноєвропейські країни докорінно змінили систему зовнішньополітичних пріоритетів. Якщо до середини 1990 р. це коло країн виявляло та стриманість у розвитку відносин із Заходом, то надалі вони "повернулися обличчям" до ЄС, НАТО.

7. Утворення Західноукраїнської Народної республіки

Зовнішня і внутрішня політика уряду Західноукраїнської Народної Республіки

Західноукраїнські землі до закінчення Першої світової війни входили до складу Австро-Угорської імперії. Напередодні її поразки національно-визвольний рух пригнічених народів посилився. Українські політичні діячі почали готуватися до створення власної держави. 19 жовтня 1918 р. вважається днем проголошення на західноукраїнським землях держави, що пізніше дістала назву Західноукраїнська Народна Республіка. Наміри українських політиків суперечили планам поляків, котрі вели підготовку до утворення польської держави, до складу якої планували включити західноукраїнські землі. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. українські військові з'єднання, що були в складі австро-угорської армії, взяли під контроль Львів, наступного дня - інші міста Галичини.

Керівниками нової влади були Євген Петрушевич та Кость Левицький діячі поміркованого, ліберально-демократичного спрямування, які прагнули Демократичних реформ із збереженням класового миру в суспільстві. Було запроваджено 8-годинний робочий день, оголошено про початок аграрної реформи. Національні меншини дістали широкі права, їхнім представникам у майбутньому парламенті було обіцяно 30% депутатських місць.

Йдучи назустріч загальнонародному прагненню возз'єднання всіх українських земель у межах незалежної держави, керівники ЗУНР і УНР пішли на переговори про створення єдиної держави.22 січня 1919 р. у Києві на площі біля Софійського собору було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР. ЗУНР дістала назву Західна область УНР (ЗО УНР) і одержала повну автономію.

Зовнішня політика ЗУНР, як і внутрішня, була надзвичайно складна. З перших днів свого існування Республіка опинилася в стані війни з Польщею. Спроби добитися міжнародного визнання ЗУНР закінчилися невдачею. Представники Антанти натомість визнали права Польщі на окупацію Східної Галичини. Під натиском польських військ в кінці травня Галицьких уряд спочатку переїхав до Тернополя, а потім - до Станіслава і нарешті змушений був податися в напрямі до р. Збруч, що розділяла Галичину й Велику Україну. Нарешті президент Петрушевич дав наказ своїй армії перейти р. Збруч і з'єднатися з частинами військ Директорії. Це сталося 16 липня 1919 р.

Таким чином, через 9 місяців свого існування ЗУНР була ліквідована, а народ опинився в польській неволі, далеко гіршій за австрійську. Як і УНР, ЗУНР формувалася в надзвичайно несприятливій зовнішній обстановці. З перших днів свого існування вона опинилася в стані війни з Польщею, яка прагнула встановити контроль над Західною Україною. 21 листопада, після тритижневих боїв, українські війська залишили Львів. Столицю ЗУНР перенесли до Тернополя, а потім до Станіслава. Одночасно йшла організація регулярного війська ЗУНР, яке дістало назву Українська Галицька Армія (УГА). Деякий час УГА стримувала наступ поляків. Але сили були нерівні. ЗУНР опинилася в міжнародній ізоляції. Антанта погоджувалася на передачу Галичини Польщі, щедро допомагаючи їй озброєнням і спорядженням, перекидаючи в Західну Україну найбоєздатніші польські війська. В 1919 р. УГА була проведена блискуча наступальна операція, що ввійшла до історії як Чортківська офензива.25 тис. українських солдатів і офіцерів примусили відступати 100-тисячну польську армію. Проте наприкінці червня українські війська відступили до Збруча, де з'єдналися з частинами армії УНР.

ЗУНР увійшла до історії як героїчний епізод у боротьбі українського народу за незалежність, вільний, демократичний розвиток.

8. Історичний портрет Волошина А.І.

Отець Августин Волошин, мій вуйко, залишився в моїй пам'яті людиною сильного характеру, надзвичайно жертовною, працьовитою, строгою до себе, ласкавою і терплячою до інших. Побожний і ревний священик пожертвував усе, що мав, навіть і своє життя за благо церкви і рідного народу.

Августин Волошин у спогадах племінниці Емілії Дутки.

Майже вся історія Закарпаття перших чотирьох десятиліть XX ст. пов’язана з іменем Августина Волошина. Ця світла постать активно присутня і в подальшому історичному процесі краю. Її значення ми належно оцінили тільки з кінця 80-х рр., коли почала відроджуватися незалежна Українська Держава. Карпатська Україна була потоплена в крові угорсько-фашистськими окупантами, здискредитована комуністично-більшовицькою пропагандою, на довгі десятиліття піддана паплюженню й забуттю. Більшість її лідерів потрапила в жорна карально-репресивної системи радянської імперії зла. Загинув у московській тюрмі й Авґустин Волошин. Десятиліття відділяють нас від тих незабутніх тривожних і кривавих подій. Повертаючись до них в умовах незалежної України, ми ставимо питання: ким був А. Волошин для Закарпаття, яка його роль у національно-культурному відродженні закарпатців? Які сили й ідеї змусили його включитися в політичне життя, віддати свій могутній талант організатора, педагога і культурно-освітнього діяча державотворчій справі, стати на прю з такими нерівними для себе силами, як угорський фашизм і радянський тоталітаризм.

Рід Волошина - давній. Він бере свій початок від лібертинів. Свого часу поміж селянами виділялася така верства. Вона була опосередкованою ланкою між кметами, з одного боку, і шляхтою - з іншого. Отець Іван Волошин, тобто дід о. Августина Волошина, був вихідцем з лібертинів села Великі Лучки, де він служив священиком у 20-30-х рр. XIX століття. Тут, під синіми верхами, що пружно розляглися над Келечином, Обляською та Голятином, 18 березня 1874 року народився Августин Волошин. Подружжя Емілії Замбор-Волошиної та Івана Волошина, мало, окрім єдиного сина, ще трьох дочок - Ольгу, Олену та Елеонору. Рідне село о. А.Волошин завжди згадував зворушливими рядками, присвятив йому оповідку під назвою "Над Келечином". Воно описане в иншому творі О.А.Волошина, видрукованому 1923 року в Ужгороді під назвою "Моя родина": "Я уродився в селі Келечин. Келечин - моя родина. Це село находиться близ під Бескидом у вишнім краю Марамороша. Село оперезують високі гори з густими лісами. Через село тече невелика ріка, повз котру проходить дорога. В селі є около сто хат. Хати построєні із смерекових дерев і покриті по большій часті соломою. Но суть і побивані хижі. В середині села єсть красна мурована церков, а недалеко од неї фара, де биває духовний отець, моя солодка мати, там я родився, там одержав першу науку. За то я все мило і благодарно згадую сєсє святое для мене місце, цілоє родноє село, всіх жителів його".

Як мати, так і батько о. Августина Волошина були вихідцями із греко-католицьких родин. Вони відзначалися доброю освітою, інтелігентністю, високою національною свідомістю. У колі сім’ї розмовляли українською, яка у верховинських районах, осібно у селах і містечках Волівщини, дзвінко звучала в устах горян. Сюди менше долинали удари мадяризації, що особливо посилилася від 60-х років XIX ст.

Отець Іван Волошин з дитинства привив синові любов до рідної мови українського народу, а "солодка мати" прищепила Августинові засади християнської моралі, палкого гуманного співчуття до бідних і знедолених. Ці ідеї червоною ниткою згодом пронизуватимуть усі педагогічні праці о. А.Волошина. З дитячих літ він, за свідченням Василя Гренджі-Донського, "по-мадярськи мало знав, так, що коли прийшов до Ужгородської гімназії, з мадярською мовою мав труднощі". Справа дійшла до того, що під час вступного іспиту до гімназії учень "не хотів відповідати мадярською й тому його прийняли лише до приготованої кляси". Згодом, обдарований верховинець досконало оволодів мовою Петефі, а також, окрім угорської, ще й іншими іноземними мовами. Як підкреслює знавець і дослідник історії Закарпаття Григорій Дем’ян, О.А.Волошин блискуче знав грецьку, латинську, німецьку, чеську, словацьку, сербську, російську, староболгарську мови. У 1883-1892 рр. він навчається в ужгородській гімназії. Уся наука в Ужгородській - як загалом в усіх мадярськіх гімназіях, мала одну головну ціль: виховати добрих мадярів. До осягнення сеї ціли служили всі предмети, а в першій лінії історія, землепис і само собою розумієтся - історія мадярської літератури. Незабаром Волошин одружується з Іриною Петрик, дочкою професора Ужгородської гімназії, 22 березня 1897 р. висвятився і став працювати капеланом ужгородської Цегольнянської Преображенської церкви. Цього ж року, з 1 листопада, А. Волошин розпочав педагогічну роботу в Ужгородській учительській семінарії. У 1899-1900 рр. у Будапештні при високій педагогічній школі він приватне склав додаткові іспити і одержав диплом викладача фізики й математики горожанських шкіл, що дало йому право викладати і в учительській семінарії. У 1900-1917 рр. він був звичайним професором семінарії, а з 1917 і до 1938 р. - її директором. Протягом довгих років педагогічної праці в семінарії А. Волошин викладав найрізноманітніші предмети - фізику, математику, граматику, стилістику, педагогіку, дидактику, логіку, психологію, методику, педагогічну психологію та ін., з усіх цих предметів написав шкільні підручники і став провідним ученим-педагогом краю. Він виховав сотні учнів, які ширили освіту на Закарпатті, проводили велику культурну, просвітницьку і громадсько-політичну роботу серед народу.

На початку XX ст. А. Волошин кілька разів побував у Львові, познайомився з галицьким культурним