Контрольная работа: Поняття зобов`язання в римському цивільному праві і його види

У період класичної римської юриспруденції договірна система в Римі була дуже розгалуженою і охоплювала всі господарські відносини. Разом-з тим вона була своєрідною і складною, оскільки розрізняла два види договорів - контракти і пакти, які мали свої суттєві особливості. Римські джерела до контрактів відносили лише певним чином виражені угоди, а саме такі, укладання яких супроводжувалося традиційною символікою чи іншими діями, чи завчасно підготовленими словами. Інакше кажучи, контракти - це формальні угоди, які визнавалися цивільним правом і забезпечувалися позовним захистом. Якщо ж встановлених умов не дотримувались, то укладені угоди оголошувалися не контрактами, а пактами. На противагу контрактам пакти являли собою неформальні угоди найрізноманітнішого змісту. За загальним правилом пакти не користувалися позовним захистом, не мали юридичного значення, базувалися на добросовісності та справедливості, але не на праві. За виразом римських юристів - це були так звані голі пакти - pacta nuda.

Отже, пакти не користувалися позовним захистом і зобов'язань не породжували. Викладене правило, яке спочатку проводилося в життя дуже суворо згодом зазнало деякого пом'якшення. Нові відносини потребували нових договірних форм, і римляни були змушені визнати за багатьма пактами силу контрактів, надавши їм позовний захист. Такі пакти дістали назву одягнутих пактів - pacta vestita. Проте, незважаючи на певні корективи, вододіл між контрактами та пактами не був усунений повністю.

Відомо, що римська договірна система була досить розгалуженою. Проте в стародавній період не існувало чіткої класифікації контрактів. До їх систематизації приступив відомий юрист II ст. н.е. Гай. Усі контракти ним класифікувалися і одержували назву залежно від способу їх виникнення. Зокрема, на його думку, договори виникають у результаті використання усної мови - verba, або письмової форми - litterae, або передачі якоїсь речі - res, або формальної згоди - consensus. Звідси контракти набули назв - вербальні, літеральні, реальні і консенсуальні.

Важливо усвідомити різницю між реальними і консенсуальними контрактами. Реальний договір передбачає обов'язкову передачу речі - без передачі речі угода жодного зобов'язання не породжує і юридичного значення не має. Консенсуальний контракт, навпаки, виникає з моменту досягнення згоди, хоч речі немає і вона може бути передана згодом (наприклад, майбутній врожай). Практичне значення такого поділу полягає в тому, що в консенсуальному договорі боржник несе відповідальність з моменту досягнення згоди, а в реальному - сама згода без передачі речі відповідальності не тягне. Кожній з названих груп відповідав перелік договорів, за яким кожний договір "знав" своє місце і не міг переходити з групи в групу.

Спочатку названі чотири групи договорів містили в собі вичерпний перелік контрактів, але згодом, з розвитком економічних і торгових відносин, з'явилося чимало угод, яких не можна було віднести до жодної з названих груп. Так з'явилася п'ята група контрактів, яка вже в середні віки дістала назву безіменних контрактів - contractus innominati. Отже, вся договірна система в Римі поділялася на п'ять видів: вербальні, літеральні, реальні, консенсуальні і безіменні.

Разом з тим у Римі існував й інший поділ договорів. Як уже відомо, контракти - це формальні угоди, тобто акти, укладені з дотриманням певного формалізму. Проте в древньореспубліканському праві формалізмом супроводжувалася не тільки процедура укладання, але й тлумачення змісту договору та його застосування. Тлумачачи договір, головну увагу приділяли не з'ясуванню тих думок, які вкладали в нього сторони або які думки вони хотіли виразити в ньому, а в букві договору. Цього вимагало цивільне право - jus civile. У цьому розумінні договори в старому римському праві мали назву договорів суворого права - negatoria stricti juris. Суворість стародавніх договорів саме в цьому і виявлялася, що сторона на випадок спору не могла посилатися на намір вкласти у договір зовсім не той зміст, який випливав з буквального смислу договору. Також не можна було посилатися на якісь обставини, які виявляють несправедливість певної вимоги, якщо вона була пред'явлена іншою стороною в повній відповідності з точним текстом договору. І лише з появою формулярного процесу, коли претор увів у формулу позову спеціальну ексцепцію, в якій прямо вказував згадані обставини, суддя брав їх до уваги. З розвитком товарного обороту старий культ слова почав відходити у забуття. Тлумачачи закон або договір, перестали сліпо і грубо формально дотримуватися букви закону, а почали вникати в його суть. У договорах на букву стали дивитися як на засіб виразити певну думку і відповідно до цього брали до уваги не тільки те, що сказано,, але в цілому напрям волі діючих осіб.

Одночасно з відходом від формального тлумачення договору за його буквальним змістом під час спорів, які виникали з договорів, допускалися посилання на ті обставини, які виражали вимоги договору формально правильно, а по суті були такими, які не заслуговують на захист у зв'язку з явною недобросовісністю і несправедливістю позивача. Римські юристи в таких випадках говорили, що договір тлумачитеся на підставі добросовісності і справедливості, а звідси і самі договори дістали назву negatio bonae fidei - засновані на добросовісності. До них відносили насамперед реальні та консенсуальні договори. Римському праву відомі також й інші договори, зокрема оплатний договір - якщо вигоду мала лише одна сторона (договір позички).[7]

Структура договору

Будь-який договір складається з певних елементів, які в своїй сукупності створюють його структуру. Усі елементи договору римляни поділяли на дві групи: істотні (необхідні), без яких немає самого договору; другорядні (випадкові), без яких, договір може існувати, а з'являються вони в договорі лише за бажанням обох контрагентів договору.

До істотних елементів римські джерела відносять: а) згоду сторін, які вступають у договір; б) предмет договору; в) правову основу або мету договору.

Договір - це вольовий акт, він може виникнути тільки за погодженням двох або більше осіб. Під час укладення договору воля сторін повинна бути взаємною, спрямованою на досягнення певної мети. Для виникнення договору необхідний зовнішній вираз волі, причому доступний для правильного сприйняття і розуміння оточуючими. Воля укласти договір може бути виражена усно, письмово, певною поведінкою, а в деяких випадках мовчанням або за допомогою конклюдентних дій.

Другим суттєвим елементом договору є його предмет. Відомо, що всяке зобов'язання, а тим більше договірне, дає право кредитору вимагати від боржника щось дати, надати, зробити. Ці ж дії розцінюються нормами римського цивільного права як можливий предмет договору. Але щоб договір набув юридичного визнання, цей предмет має відповідати таким вимогам: він не повинен піддаватися моральному осудові; речі, які становлять предмет договору, не повинні бути вилучені з обігу; предмет договору має відповідати інтересам кредитора.

Роль істотного елемента виконує також правова основа договору (causa). Основа договору визначає його мету, а мета договору робить його таким, яким він є, а не іншим (наприклад, договір купівлі-продажу, а не найму).

Договори, в яких найближча мета очевидна, називаються казуальними. Проте не у всіх договорах мета чітко прогляд