Контрольная работа: Релігієзнавство

Між церквами виникли й богословські суперечки: схід­на дотримувалася Нікейського символу віри, згідно з яким Святий Дух походить тільки від Бога-Отця. Західна ствер­джувала, що походить він і від Бога-Сина (принцип «філіокве» — і від Сина). Східна церква не визнавала і при­чащання прісним хлібом, посту в суботу, заперечувала це­лібат (безшлюбність) священнослужителів та ін.

Були суперечності й щодо територіальної сфери впли­ву обох церков.

У середині XIст. ця боротьба переросла в гострий кон­флікт, який завершився тим, що посланець Папи Льва IXкардинал Гумберт 16 липня 1054 р. піддав анафемі візан­тійського патріарха Михайла Керуларія. У відповідь со­бор візантійських єпископів оголосив анафему папським посланцям, звинуватив Рим у тому, що він перекрутив Си­мвол віри, коли прийняв постанову Вахенського собору (809 р.) про філіокве.

Так стався поділ християнства на Західну (Римську) церкву, яка пізніше стала зватися католицькою і Східну (Константинопольську), що стала іменуватися згодом православ­ною (лат. — ортодоксальний).

Розкол у християнстві був породжений ще й різним становищем церкви у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізова­ної влади у Західній імперії сприяла посиленню ролі рим­ських пап. У Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква бу­ла політично більш незалежною та централізованою. Особ­ливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності в церковній дог­матиці, церковній організації, богослужінні. Тому розкол 1054 р. лише організаційно оформив розбіжності, які сто­літтями існували між християнськими церквами.

У XVIст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі Реформації від католи­цизму відокремилися протестантські церкви. Так у хрис­тиянстві виникли три основні течії: православ'я, католи­цизм і протестантизм.

Багато священнослужителів і мирян вважають ці роз­коли історичною недоречністю. Саме на цих засадах ви­ник на початку XXст. екуменічний рух, метою якого є об'єднання християн­ських церков, він має багато своїх прихильників серед про­тестантів, православних, католиків. У 1995 р. підтримав його і Папа Іоанн Павло II. Екуменізм є метою діяльності Всесвітньої Ради Церков, штаб-квартира якої знаходить­ся в Женеві (Швейцарія). До її складу входить понад 320 християнських об'єднань.

Водночас існують потужні антиекуміністичні традиції (Руська православна церква).

Висновок.

Становлення нової держави, а саме цей процес триває зараз в Україні, майже завжди супроводжується кризовими явищами, які охоплюють всі сфери людського буття і особливо соціально-економічну; вони впливають на масову свідомість населення і, в першу чергу, на релігійно-духовне життя народу. Проблеми сього­дення ставлять перед суспільством розв'язання питань суспільно-політичного життя нашої країни, її національного відродження, яке відбувається в сучасних суперечливих умовах, і тому інтерес до вітчизняної історії, зокрема до історії релігії в Україні, зрос­тає. Українська нація знаходиться, як свідомо, так і підсвідомо, в пошуках тих духовних орієнтирів, які могли б зняти соціаль­но-психологічну напругу в суспільстві.

Відродження української культури вимагає і відродження орга­нічно пов'язаної з важливими історичними традиціями народ­ного життя релігії, як духовного феномена

В Україні розпочався новий етап розвитку релігійних конфесій. Однак він породив безліч проблем, пов'язаних з нормалізацією релігійного життя, пошуками шляхів урегулювання міжцерковних відносин, зокрема подолання гострих і болючих міжконфе­сійних конфліктів на основі конституційних положень приципу свободи совісті і відповідного законодавства про правове регу­лювання діяльності релігійних організацій .

Література.

1) В.І.Лубський .”Релігіезнавство”, К. «Вілбор»,1997

2) Крівєлєв.І.А.”Історія релігії” 2 т,М.,1975-1976

3)А.А.Радугин. “Введение в религиоведение”,Москва, 1996.