Контрольная работа: Розвиток етичних знань в Україні у середині XVII – XVIII століття
Керуючись вченням Арістотеля, українські і західноєвропейські мислителі поділяли людські добра на три (або чотири) складники: малі, середні та великі. До малих відносили зовнішні обставини життя, такі, як багатство, честь і т. д., до середніх — тілесні насолоди, до великих — духовні, тобто істинні людські доброчесності — розум, волю, совість, талант. Малі й середні добра розцінювалися як такі, що споріднюють людину з тваринним і неодухотвореним світом. Вони необхідні в міру того, як "конечному і найщасливішому добру слугують". Тіло вже трактувалося не як окови душі, які вона прагне скинути, щоб досягти істинного щастя в потойбічному світі, а як зброя зовнішніх дій. І такою є дія, якою є зброя, якщо ця дія відбувається природно. Таким чином, виправдовувалися не лише плотські потреби людей, а й сама субстанція. Оскільки душа є атрибутом субстанції, душі всіх людей наділені однаковою мірою досконалості. Проте природа не може створити однаково досконалими усі тіла. А в різних тілах однаково досконала душа по-різному себе проявляє.
Згідно з поглядами професорів Києво-Могилянської академії людські вчинки детерміновані трьома факторами. По-перше — природними потребами (так званими тілесними добрами, що споріднені з тваринними інстинктами), які визнавалися основною мотивацією будь-яких актів; по-друге — розумом і волею (так званими моральними доброчесностями або духовними добрами, які споріднюють людину з субстанцією); по-третє — місцем, де людина народилася і живе (належність до якогось народу і стану з відповідними традиціями, звичками, етичними і естетичними нормами).
За мірою залежності від природи і виявленою в них свободою вчинки поділяються на три категорії: вільні, невільні та змішані. Вільні — це ті, які людина здійснює за власним вибором, "коли вона усвідомлює усі такі обставини". Невільні — вчинки, які здійснені зі стороннього примусу або за незнання обставин тієї справи, яка почата. Змішані — вчинки, які людина здійснює за власним вибором, але не зовсім вільно, а під тиском якихось об'єктивних обставин. У буденному житті переважають саме змішані вчинки. На вчинки вільні здатна тільки невелика кількість "героїчних особистостей", тому що вони потребують значних зусиль волі і відповідного суспільного статусу, який надає право вільного вибору. Разом з тим на рівні буденної свідомості часто виникає ілюзія вільного вибору. Так, наприклад, не розуміючи природних важелів управління організмом, людина вважає, що вона вільно впадає в гнів або, навпаки, стає доброчесною, що вона так само вільно їсть, п'є, віддається різним насолодам і спокусам. Насправді ж, усі ці елементарні вчинки пов'язані з життєзабезпеченням людини як природної істоти, з необхідністю підтримувати життя і відновлювати рід. "Декому помилково здається, — вказував Стефан Калиновський, — наче вони самі помірні в їжі, однак така помірність не від доброчинності, а від стану тіла". Детермінуючим чинником простих вчинків у цьому випадку вважалися людські афекти.
Звертаючись до проблеми афектів, Сильвестр Кулябка вказував, що є два афекти переживань: моральне добро (або зло) та переживання розуму. Самих переживань він називає (з яких, власне, й виводяться основні людські доброчесності). Одні з них "належать до палкого бажання, яке прагне до добра в абсолютному розумінні, а саме: любов, ненависть, туга, уникання, радість і смуток", інші ж "пов'язані з чуттєвими бажаннями, вони спрямовані на важкодосяжне і важкодоступне добро, а саме: безнадія, страх, відвага" п, надія та гнів. Звичайна людина безсила перед пристрастями, які охоплюють її, заповнюють усю її свідомість і часто пригноблюють усвідомлену працю над самовдосконаленням. Залежність від власної природи — це та "свобода безсилля, яка є у людини".
Щоправда, природний детермінізм українськими мислителями не доводився до крайнього фаталізму. "Свободи безсилля" неможливо уникнути повністю, але її можливо звести до мінімуму, якщо усвідомити необхідність законів природи і навчитися жити не всупереч, а згідно з ними. Можливість поєднання свободи і необхідності носить субстанційний характер. Абсолютно вільним є тільки Бог. Людина ж діє вільно в межах усвідомлення і раціонального дослідження необхідності. Тому вчинки людини наділені тим більшою мірою свободи, чим далі сягає сфера її істинних знань. Коли раціональне пізнання поширюється на сферу афектів, воно наче прояснює їх і підпорядковує керівній дії людського духу.
Таке пояснення суті людських пристрастей і потягів; виправдання насолоди (задоволення) як одного з безумовних благ людини відіграло надзвичайно важливу роль у формуванні морально-етичної та естетичної концепції бароко, оскільки, знімаючи з них тавро ницого і гріховного, вводило реальне, неприкрашене життя в зону дослідження мистецтва та етики.
Другою, але найважливішою детермінантою людських вчинків на шляху самовдосконалення є розум і воля. Етика бароко визнає, що всі люди народжуються з однаковими природними здібностями. І тільки шляхом виховання та навчання вони досягають того чи іншого ступеня досконалості.
"Доброчесність є не від природи, — писав про це Стефан Калиновський, — у людини є природна здатність до надбання доброчесності, вона має вроджене її насіння через синдерезу, яка є пізнанням моральних начал, оскільки від світу природи відомо, що кожному слід любити доброчесність, відхиляти порочність життя" и. Розвивати схильність до чесноти можна різними шляхами: за власним бажанням, наслідуванням доброго прикладу, за стороннім спонуканням, що ніяк не позначається на сутності кінцевого результату.
У зв'язку з цим українські мислителі доби бароко надавали виключного значення процесу виховання молоді. Схиляючись перед знатністю роду і навіть підносячи на небувалу доти висоту культ предків, ця епоха вимагала від кожного члена суспільства активної життєвої позиції й достатнього рівня освіченості, для чого необхідним було уміння працювати. "Для осягнення доброчесності мало допомоги Бога, — писав Стефан Калиновський, — потрібна праця".
Тлумачення доброчесності людини не як вродженого дару, а як такої, що набута завдяки вправлянню інтелекту, відіграло вирішальну роль у формуванні світогляду доби. По-перше, досягнення чесноти й доступної міри досконалості проповідувалося як універсальна остаточна мета для всіх людей, а цим на небувалу висоту піднімалося значення освіти і створювалася світоглядна база для розквіту просвітництва. По-друге, якщо кращий той, хто вченіший або доброчесніший, то він кращий виключно порівняно з ким-небудь іншим, менш вченим чи доброчесним. Якщо в суспільстві цінується доброчесність, то пізнати її можна тільки порівняно з ницістю. "Людина-герой" — це той, хто завоював захоплення натовпу. Враховуючи ту обставину, що реально бути досконалим неможливо, а можливо тільки здаватися таким, кожний індивід стає в реальному житті актором, і його вшанування суспільством залежить від того, яка вибрана роль і як її грають. Усі люди одночасно і потенційні глядачі, і актори на власній сцені (ідея світу-театру).
Третьою детермінантою вчинків є належність людей до відповідного народу і стану. Визнання такої залежності привело до формування ідеї соціального детермінізму. В кожного народу є свої переваги перед іншими народами і свої індивідуальні вади, які необхідно знати й долати. У цьому також полягає один з можливих шляхів досягнення доброчесності.
В етичних трактатах доби бароко вперше звертається увага на залежність характеру людини від її належності до того чи іншого етносу, підкреслюється необхідність не цуратися його, а навпаки — розвивати і вдосконалювати. Важливою рисою на шляху досягнення досконалості вважалося вміння приховати вади свого народу, виправити їх і тим самим примножити його славу. Можливо, саме завдяки цьому бароко стало першою культурно-історичною епохою, яка одночасно охопила майже всі європейські країни і породила велику кількість національних художніх шкіл, а в багатьох випадках саме на цю епоху припадають вищі злети національних культур.
Виходячи із запропонованої життєвої мети людини (а саме досягнення блага) і шляхів її реалізації (навчання і надбання досконалості), виводились і основні чесноти, які має опанувати "героїчна особа".
Сама чеснота трактується як моральний навик, притаманний волі, який схиляє її до морально добрих вчинків і полягає в поміркованості у відношенні як до суб'єкта, так і до соціуму. Поміркованість розтлумачується як середина між крайнощами, які є вадами, але середина не арифметична, а геометрична як компроміс крайніх суперечностей, який заперечує обидві крайнощі. Така середина не абсолютна, а відносна, для кожної людини і кожного випадку вона своя. "Середнє розсудку те, — писав Стефан Калиновський, — що після зважування всіх обставин особистості, віку, здібностей, місця, часу і т. д. так узгоджується із здоровим глуздом, щоб ні не вистачати, ні бути надмірним".
Виходячи як з античної, так і з сучасної їм західноєвропейської традиції, українські мислителі кінця XVII—XVIII ст. виділяли чотири основні чесноти: мужність, яка зупиняє страх і гнів; поміркованість, яка приборкує хіть; правосуддя, яке приборкує волю і схиляє її до справедливості; розсудливість, яка просвітлює розум, дає міру законам і закон всім чеснотам. Крім того, вказується на інші моральні чесноти, такі, як щедрість, величність, сумирність, правдивість, скромність, сором'язливість та ін., а також розглядаються їх крайнощі. Крайнощів завжди дві: у надмірності та недостачі, і обидві вони є шкідливими. Проте кращою є та крайність, яка більше відповідає самій доброчесності, наприклад, в мужності або правдивості надмірність краща, ніж недостача. Властиві людині пристрасті й афекти тягнуть її то в одну, то в іншу крайність. Намагаючись дотриматися золотої середини, людина вступає в конфлікт сама з собою, що й стає джерелом її внутрішнього дискомфорту, невпевненості самої в собі. Такий дискомфорт культурою бароко не заперечується, а навпаки, визначається необхідним елементом життя, який вносить в останнє боротьбу і рух, без чого життя не могло б існувати, а тим більше бути цікавим.
Не маючи до цього відповідних навиків та звички, складно визначити для себе таку середину і ще складніше дотримуватися її. Як навчитися цьому — предмет практичної (дидактичної) етики і моральної казуїстики, які розглядають кожну доброчесність і кожен проступок і дають конкретні поради, як краще діяти у певних обставинах. Про них слід вести окрему розмову.