Контрольная работа: Шляхи енергозбереження в сільському господарстві

Можна констатувати, що вітчизняне виробництво технологічно відстало від світових тенденцій розвитку, має місце незбалансована структура господарства та значна залежність від імпорту, існує тенденція згортання наукомістких виробництв. Україна втратила 65 % своїх колишніх ринків збуту.

У цілому в Україні виробництво більшої частини продукції здійснюється за рахунок підвищення питомих витрат енергоресурсів. У 1995 р. зросли питомі витрати тепло- та електроенергії на виробництво понад 50 % видів продукції, що контролюється органами статистики, а котельно-пічного палива - на 44 % найменувань. Якщо ще недавно питома вага ПЕР у собівартості машинобудівної продукції України складала 5-6 %, то зараз вона зросла до 30-50 %, що в декілька разів перевищує аналогічні показники закордонних фірм. Це призводить до неконкурентоспроможності вітчизняної продукції на світовому ринку.

Слід відзначити обтяжливу залежність національної економіки від зовнішніх джерел енергопостачання, яка залишається високою (на рівні 50 %). Це одна з причин дефіциту платіжного балансу, що веде до зростання зовнішньої заборгованості. Сьогодні проблема енергозабезпечення країни вже переросла в проблему національної безпеки. Від її вирішення прямо й безпосередньо залежить можливість остаточного подолання кризових процесів. Ситуація ускладнюється неефективним впровадженням заходів із енергозбереження. Для нас надзвичайно важливим є всебічне осмислення проблеми отримання альтернативних джерел енергозабезпечення, технічне та економічне обгрунтування заходів із енергозбереження.[4]

При представленні Програми діяльності уряду на 1996 р. на сесії Верховної Ради України 11.10.95 р. було зазначено, що дефіцит енергоресурсів породжений не тим, що їх немає де закуповувати. Проблема полягає в нестачі коштів. Сьогодні це найбільш виснажлива стаття нашого імпорту, яка лягає основним тягарем на платіжний баланс і поглиблює його від'ємне сальдо. Загальновідомо, що першопричина надмірного енергоспоживання - у деформованій структурі української економіки, що зумовлює її витратний характер. Відповідна структурна перебудова, яка має на меті усунення таких деформацій, успадкованих від колишньої структури господарювання СРСР, визначена у Програмі як один із стратегічних напрямків діяльності уряду.

Необхідно відзначити, що основний внесок у розв'язання проблеми ПЕК розвинутих країн світу після енергетичної кризи 1973 р. зробили не нарощування видобутку та виробництва ПЕР, не розширення кількості джерел енергопостачання, а конкретні заходи з енергозбереження. У 80-х роках у деяких із цих країн стало можливим економічне зростання при зменшенні потреб у ПЕР. Але існує об'єктивна межа енергозбереження, яка визначається інерційністю розвитку систем енергозбереження. У 1973-1985 рр. середньорічні темпи зниження енергоємності в розвинутих країнах не перевищили 3,0 %, а без Японії - 2,1 % за рік.

При цьому підвищення темпів енергозбереження було досягнуто значною мірою за рахунок зниження темпів економічного зростання. Зниження енергоємності в різних країнах було тим значнішим, чим вищим був досягнутий рівень економічного розвитку, рівень енергоспоживання на душу населення, а також здатність господарського механізму та системи управління реалізувати структурну перебудову економіки на новій наукомісткий технологічній базі.

Для країн, які розвиваються, проблема енергозбереження також є актуальною. Але її вирішення в основному спрямоване на уповільнення темпів зростання енергомісткості валового національного продукту (ВНП).

Можливий кумулятивний ефект енергозбереження - економія 200 млрд. т у. п. органічного палива в 1986-2020 рр., тобто такої кількості, яка була видобута з надр за всю попередню історію розвитку людства. Прогнозується, що за рахунок енергозбереження буде задовольнятися дві третини приросту світових потреб в енергії. Від успіхів у сфері енергозбереження залежать розвиток та масштаби видобування та виробництва ПЕР, напрямки еволюції та структура світового енергетичного балансу.

Аналіз чинників та межі зміни пропорцій між економічним зростанням та енергоспоживанням підтверджують, що зараз рушійною силою енергозбереження в Україні стає перехід до ресурсо- та енергозберігаючого типу економічного зростання.[3]

Висновки

Енергозбереження визначено одним із пріоритетних напрямків державної політики України і має реалізуватися як довгострокова та чітко спланована програма дій.

Комплексне вирішення проблеми енергозбереження – один із найбільш вірогідних для України шляхів успішного подолання економічної та енергетичної криз, входження в сім’ю високорозвинутих країн світу. Вирішення цієї проблеми дозволить нашій державі різко зменшити залежність її економіки від імпорту енергоресурсів, вивести з експлуатації низку генеруючих потужностей, провести технологічне переозброєння енергомістких галузей та структурну перебудову господарських комплексів, сформувати оптимальні рівні самоенергозабезпечення регіонів та галузей, створити вітчизняну галузь із випуску та впровадженню конкурентоспроможного енергозберігаючого обладнання, суттєво обмежити вплив техногенних чинників на навколишнє середовище, забезпечити соціально-побутові потреби людини.

Розбудова державності України, входження її повноправним членом у світове співтовариство вимагають передусім вирішення проблеми організації сталих та надійних шляхів забезпечення ПЕР, зменшення залежності від імпорту енергоресурсів та їх ефективного використання. Розвиток та оптимальне функціонування паливно-енергетичного комплексу (ПЕК) нашої держави є одним із основних чинників забезпечення життєздатності її економіки, задоволення соціальних потреб людини. Вирішення завдань, які стоять перед ПЕК, може виконуватися за кількома напрямками: розвитком традиційної енергетики, диверсифікацією джерел імпорту енергоносіїв, пошуком перспективних нових джерел енергії (насамперед поновлюваних), впровадженням енергозберігаючих заходів та підвищенням енергоефективності.

Найбільш сприятливим з технічної та економічної точки зору для України є проведення політики енергозбереження, що має правовий статус державної політики. У такому контексті енергозберігаюча політика повинна розглядатися як сукупність дій, що відповідають загальнонаціональним інтересам: забезпеченню життєздатності економіки, охороні навколишнього природного середовища, стратегії безпеки.[3]

Енергозбереження та зниження енергоємності бажано проводити в усіх сферах і галузях енергоспоживання навіть при збереженні постійних цін чи в разі їх відносного зниження. Основа зниження енергоємності - оснащення сфери матеріального виробництва, послуг, будівель новітніми технологіями, обладнанням, які відповідатимуть сучасному науково-технічному рівню розвитку людства.

Використана література

1. Давыдова Л. Г., Буряк А.А. Энергетика: Пути развития и перспективы. – М.: Наука, 1981

2. Економне використання енергоресурсів у сільськогосподарському виробництві / В.Г.Бебко, С.Я. Меженний, В.Г. Стафійчук, В.Ф. Юрчук. – К.: Урожай, 1991. – 144 с.

3. Ковалко М. П., народний депутат України, фракція НДП. – Доповідь: «Енергозбереження – пріоритетний напрямок державної політики України», Київ – 2000 р.

4. Оптимистический вигляд на будуще енергетики мира / Под. ред.. Кларка. – Москва, 1984.

5. Хоменко І. В., Дорош І. Й. Перспективи електрифікації сільського господарства та її економічний ефект. – К.: Урожай, 1966. – 61 с.