Контрольная работа: Сутність планування і етапи планування

Планування – це процес завчасного прийняття й оцінки взаємопов`ящаної сукупності рішень.

Планування як механізм прийняття рішень, а відповідно й управління, знайшло застосування в усіх сферах людської діяльності. Проте найбільше воно використовується в економіці.

Планування – це цілеспрямована діяльність із забезпечення пропорційного й динамічного розвитку суспільства, визначення основних параметрів економіки в майбутньому періоді та досягнення їх з найменшими витратами суспільної праці. Планування як наука й важлива сфера практичної діяльності ґрунтується на пізнанні та використанні об`активних економічних законів і є важливим засобом реалізації економічної політики, яка відображає інтереси народу й ураховує внутрішні та зовнішні умови розвитку країни.

Планомірна організація суспільного виробництва – важлива функція держави, засіб забезпечення гармонійно збалансованого розвитку економіки, раціонального розміщення продуктивних сил, стійких темпів зростання виробництва та народного добробуту. Планування – це наукове передбачення майбутнього розвитку суспільства, його перебігу та результатів; розробка планів економічного й соціального розвитку країни, галузей, регіонів (економічних регіонів, областей, районів) і підприємницьких структур; взаємопов`язана система заходів, які забезпечують досягнення передбачуваних темпів і пропорцій за умови найбільш раціонально використання ресурсів. Планування передбачає розробку й обґрунтування планових показників, що характеризують розвиток економіки в майбутньому періоді; економічних нормативів, які визначають взаємовідносини з державою, бюджетно-фінансовою системою; лімітів, що відображають об`єктивно існуючу обмеженість ресурсів, на які може розраховувати суспільство в планованому періоді.

Планування, незалежно від того, довгострокове воно чи короткострокове, носить науковий характер, базується на теорії суспільного відтворення й охоплює всі основні аспекти економічного та соціального розвитку суспільства, науку, культуру, охорону здоров`я, освіту та ін.

Сутність довгострокового планування розкривається при аналізі та виявленні перспективних змін у житті суспільства, у розвитку виробничих сил, науки й техніки. Таким чином, з допомогою науково-дослідницької діяльності розробляється основа довгострокового управління процесами відтворення.

Короткострокове планування підпорядковане досягненню певного результату відповідно до умов, що склалися, та веління часу.

Планування – один з найважливіших інструментів економічної політики й один з найскладніших і досить важких видів розумової діяльності.

Директивне планування.

Директивне (адміністративно-командне) планування з більшою чи меншою деталізацією розбивки плану по господарських одиницях, як правило, діяло в більшості країн з централізованою плановою економікою. При директивною плануванні можна виділити такі стадії:

· Розробка вищим плановим органом завдань;

· Обговорення зустрічних планів, які пропонувалися господарськими одиницями;

· Координація пропозицій і їх узагальнення центром;

· Складання народногосподарського плану.

Після цього переходять до виконання плану, аналіз результатів якого є одним з важливих вихідних пунктів складання проекту плану на новий період.

Не директивне планування.

Не директивне планування – система планового господарства, як виникла в ході господарських реформ у деяких країнах централізовано планованої економіки. При такому плануванні народно-господарський план є орієнтиром для окремих господарських одиниць, діяльність яких регулюється з центру за допомогою побічних економічних методів, наприклад заходів фінансової та кредитно-грошової політики. Для досягнення намічених завдань вирішальне значення має система економічних регуляторів, роль яких грають ціни, процентна ставка, податки, кредити, валютні курси тощо. При не директивному плануванні в додаток до економічних регуляторів можуть ставитися також державні завдання (замовлення та контракти) і застосовуватись інші адміністративні методи впливу на господарську діяльність підприємств, але вони не є вирішальними при плануванні народного господарства.

Стратегічне планування.

Стратегічне планування – поняття, яке використовується в ряді країн ринкової економіки й означає оцінку існуючих і очікуваних у майбутньому умов діяльності з урахуванням внутрішніх та зовнішніх факторів. На базі такого аналізу розробляється стратегія розвитку. Стратегічне планування може бути розділене на загальне укрупнене і програмне. Завдання першого – визначення цілей: планування росту на довгострокову перспективу, пристосування до структурних зрушень, отримання необхідного прибутку. Завдання другого – визначення конкретної структури виробництва на вибір ринків збуту тощо. У більшості колишніх країн централізовані планової економіки поняття стратегічного планування довгий час не вживалося взагалі.

Висновки

Відпрацьовується система планування як інструмент реалізації економічної політики держави. Застосування цього інструменту дасть змогу суттєво підвищити рівень обґрунтованості прийняття управлінських рішень щодо проблем розвитку економіки України в цілому та окремих її складових. Викладене свідчить про необхідність подальшого вивчення методології та методів макроекономіки, прогнозування та державного регулювання економіки, пошуку шляхів і засобів виходу з економічної кризи та досягнення економічного зростання держави. Ми також зрозуміли, що перехід до ринкових відносин вимагає створення принципово нової системи управління цими процесами, а для цього необхідно в достатній мірі оволодіти масою економічних знань. Тільки зараз почали набувати реального змісту заходи щодо реалізації принципів макроекономічної політики. У межах цих заходів в Україні впроваджується система національного рахівництва, удосконалюються методи визначення узагальнюючих показників розвитку економіки, досвід управління.

2. Вплив влади в організації.

ВСТУП

Влада є важливим компонентом сучасного менеджменту. Отже, використання влади є суттєвою передумовою досягнення поставлений цілей організації.

Влада – це можливість керуючої системи розпоряджатися певними ресурсами, впливати на поведінку людей і за допомогою волі авторитету, права, насильства керувати їх діями. Прямими владними діями можна спрямовувати дії підлеглих на активізацію діяльності підлеглих, а зворотними – на заборону та стримання від небажаних вчинків. Влада – це форма соціальних відносин, яка проявляється від здатності впливати на характер і напрямок діяльності людей за допомогою економічних, соціальних, ідеологічних і організаційно-правових механізмів.

Взагалі, влада ґрунтується на відносинах субординації, тобто багаторівневого підпорядкування, ієрархії. Конкретна субординація формується стосовно до діючої структури управління. Важливими при цьому також є особисті якості керівників та рівень їх фахової підготовки. З метою підвищення ефективності дії владних відносин потрібна бюрократизація системи управління, яка формується правилами і нормами організаційно-правових актів, установчими статутами, положеннями, стандартами, посадовими інструкціями, нормативними та ін.

Загалом, влада еволюціонувала від сімейно-родової до державної. Влада формується стосовно соціальних та державних утворень. Стосовно соціальних утворень – корпоративна влада буває групова, релігійна, світська, а стосовно функцій держави – адміністративна, дисциплінарна, військова, судова, фінансова.

Влада має об`єктивні та суб`єктивні засади. У практиці зарубіжного менеджменту використовуються окремі засади маккіавелізму. Так наприклад: 1) якщо є потреба у владі, то необхідно її домагатися якомога швидше; 2) а коли вже є право керувати, то ніколи не наживайте собі недругів.

Вирізняють поняття «влада» і «сила». Форма влади формується структурою організації. Така влад є законною, і вона забезпечує право останнього слова. Влада сили не завжди законна, і тому вона спирається не на право, а на спроможність права. Така влада дає спроможність рухами явища і події організації за заданим сценарієм.

Сила менеджера здійснюється через контроль над знаннями, ресурсами, грошима, інформацією. Отже, сила діє примусово.

Типи влади.