Контрольная работа: Світоглядні уявлення та вірування

Зміст

Вступ

1. Людина. Доля. Душа

2. Демонологія

3. Довколишній світ

Список літератури

Вступ

Кожна людина визначає своє ставлення до себе, до інших людей, до світу. Вона замислюється над своїми вчинками, намагається усвідомити їх на основі власного досвіду. Водночас людина успадковує багату "пам'ять віків" попередніх поколінь, їх традиції, вірування. Так стихійно формується світогляд людини, який охоплює знання, переконання, прагнення, сподівання.

Втілюючи загальне бачення і розуміння місця людини в світі, світогляд впливає на її життєві позиції та вчинки. Отже, світогляд не обмежується пізнанням. Крім пізнання і дій, він передбачає як самооцінку людини, так і оцінку її довкілля. З огляду на це можна вирізнити такі три складові світогляду: пізнавальну, вартісну і поводжувальну.

Поряд з індивідуальним світоглядом людини існує світогляд великих чи малих груп людей (націй, соціальних верств, етнографічних груп, родини тощо), який у процесі історичного розвитку зазнає певних, нерідко значних, змін. Таким чином, світогляд населення різних регіонів України попри все спільне, що властиве нашому народові, відзначається певною специфікою. Так само він не однаковий для різних історичних періодів. Наприклад, світогляд наших предків дохристиянських часів не тотожний світоглядові козацької доби чи сьогодення, хоча не можна заперечувати їх спадковості. Тому цю філософську категорію слід трактувати з позицій конкретно-історичних, соціальних і регіональних особливостей.

1. Людина. Доля. Душа

У життєво-практичному світогляді важливе місце посідають уявлення та вірування.

Уявлення — це образ якогось предмета чи явища, який міг сприйматися раніше і відтворився в пам'яті або створений уявою. Воно стосується не лише минулого й теперішнього, а й майбутнього. У народному світогляді переважають уявлення як плід власне уяви, що стосується таких ситуацій, яких людина повністю ніколи не реалізовувала в дійсності. Отже, йдеться про перетворювальне, а також спотворене . відображення реальних предметів і явищ. Релігійні уявлення людей називаються віруваннями. Вони сприймаються за істинні без перевірки, на віру. Віра становить основу релігійного світогляду. Релігійні люди переконані в існуванні надприродних сил та в їх визначальній ролі у світі.

Світогляд українського народу завжди мав яскраво виражене релігійне спрямування, що підтверджували як вітчизняні, так і чужоземні вчені. Швейцарський етнограф і письменник Ганс Цбінден, який побував 1932 р. на храмовому святі у гуцульському селі Криворівня, писав: "Із пізнання цих найпростіших (як і найбагатших) розгалужень культури має значення те, до чого ми з тяжким трудом наново доходимо, що тільки на живій основі релігійного життя, яке єднає усіх членів у різноформну одиницю, можливе найбагатше виявлення своєрідного життя зрілої індивідуальності, повний розвиток правдивої влади".

Вірування необхідно відрізняти від повір'їв — своєрідних народних уявлень про залежність людини та її долі від явищ навколишнього світу. Народні повір'я широко відображені в усній народній творчості, зокрема в переказах, легендах тощо.

Світогляд українського народу має властивість переносити на світобудову якості людини. Ще у 30-х роках XXст. Ганс Цбінден записав переказ про Землю, який побутував серед людей старшого покоління на Гуцульщині. За цим переказом, наша планета нагадує велетенський людський організм, різні частини якого асоціюються з певним містом або регіоном: голова — з цісарським містом Віднем, пуповина — з папським містом Римом, груди й робочі руки — з багатими рівнинами Покуття, Поділля та Наддніпрянської України, а черево — "шляхетчиною", тобто Польщею.

Як глибоко релігійний народ українці вірили у потойбічне життя, де людина знаходить утіху. Проте погляди на душу не залишались сталими. У дохристиянські часи наші предки не мали єдиного уявлення про душу. Припускалось існуван-82 ня кількох душ в однієї людини.

Після прийняття християнства уявлення про душу зазнало докорінних змін. Якщо за переконанням язичників світ мерців був безликим, то за християнськими віруваннями душа зберігає свої індивідуальні особливості навіть у загробному жита. Однак за гріхи вона може набирати іншого вигляду.

У народних віруваннях нема чіткого погляду на те, звідки походить душа, де вона перебуває, як покидає тіло. Душі померлих сприймались як реальні істоти: вони розмовляють, п'ють, їдять. Праведним душам у потойбічному світі ведеться добре. Душі грішників караються: вони голодують або змушені їсти золу.

Вірування у загробне життя було всеохоплюючим, але інколи прості люди не уявляли собі життя у потойбічному світі. Наприкінці минулого століття селяни Київщини часто відповідали на такі запитання словами: "А Бог його знає: ніхто з того світу не вертався". Навіть побожні люди вважали, що для того, аби потрапити в рай, треба заробити своїми добрими ділами, а не тільки відправлянням релігійних обрядів.

Побутувало й інше трактування душі. Наприклад, ще на початку нашого століття на Слобожанщині душа ототожнювалась з Долею, щодо якої існували різні погляди: Доля — душа предків; Доля — ангел; Доля — душа людини, або її двійник.

Доля як душа предків — не що інше як збережений старовинний культ предків, охоронців родинного вогнища. Люди вважали, що Доля вмирає разом з людиною. Хоч такий погляд переважав, були й інші повір'я, за якими Доля померлого живе в його могилі або спочиває на ній. Щоб викликати її, треба перескочити через могилу, хоча не виключена можливість появи замість щасливої Долі лихої, тобто Недолі.

У деяких випадках Долі померлих ототожнювались з живими людьми. Побутувала думка, що померлі навідують живих родичів. Це стосується, насамперед, померлих матерів, які "доглядають" осиротілих дітей. Улюблений час для таких відвідин — ніч.

Уважалось, що померлі родичі присутні й на своїх поминках. Вони можуть приходити напередодні великих свят, тому їм треба залишати після вечері їжу. Інколи Долі померлих можуть з'являтися у вигляді злих чи примхливих істот, що нагадують домовиків. Якщо вони не знаходять своїх улюблених страв, якими хочуть поласувати, то можуть навіть побити живих людей. Щоби позбутись такої Долі, її необхідно спіймати або відслужити на могилі "заклятий" молебень.

Релігійність українців виявляється в тому, що за їхніми віруваннями Доля дається Богом. Проте не заперечується, що батько й мати також обдаровують своїх дітей Долею. Згадаймо пісні про матір, яка не могла дати синові ні щастя, ні Долі.

Люди дотримувались різних поглядів щодо місця перебування Долі. Одні вважали, що Долі не можна ні продати, ні обміняти, бо вона завжди знайде людину, якій належить. Від неї не сховаєшся і не втечеш. Інші, навпаки, вірили, що більшість людей має знайти свою Долю. Вона уявлялась духом, який здатний набувати різних образів людини або тварини. Доля завжди полишає дітей, яких прокляли батько чи мати.

Доля вимагає пошани від людей. Вони повинні займатись саме тією справою, якій служить Доля кожної людини.

Цікаве трактування Долі-ангела. Ще в материнському лоні ангел-охоронець навчає дитину всього того, що вона має знати в майбутньому земному житті. При народженні дитини цей ангел б'є пальцем по її верхній губі, тому вона забуває те, чого навчилась до народження. Отже, в земному житті людині доводиться все пригадувати. Нарешті Доля сприймається як душа людини, або її двійник. Така доля попереджає свого власника про нещастя, яке на нього чатує. Тоді людина сумує, нудиться, відчуває втрату фізичних сил. Доля може плакати, кликати людину туди, де повинно сповнитись призначене їй. За повір'ями, Доля, як і Недоля, з'являється людині протягом року. Проте лише в певні дні (Різдво, Щедрий вечір, Великдень) можна побачити її у вигляді двійника. Якщо на Різдво людина вийде у двір з ложкою, якою обідала, то побачить свою Долю. Остання з'явиться на вулиці і покличе людину по імені. Так само можна побачити свою Долю й на Щедрий вечір. На Великдень Доля являється людині, яка вийшла на ворота з освяченою крашанкою, після того, коли перейдуть усі люди з церкви. Ряд народних повір'їв пов'язано з померлими, їх мандрівками по світу. Причини цього можуть бути різні. В одних випадках — за життя ця людина не обходила ніколи навколо церкви з процесією, в інших — її не відпоминали. Жінка приходить, бо їй не вклали до рук свічку під час смерті. Найчастіше такою причиною є журба за полишеною родиною, насамперед осиротілими дітьми, намагання полегшити їхнє життя. Буває, померлий хоче помститися живому — мерці, як відомо, здатні робити живим збитки і навіть вчиняти злочини.

У певні дні року (на Всіх Святих, на Поклони, в задушні дні тощо) мерці сходяться на богослуження. На Страсті померлий священик не тільки править Службу Божу, а й сповідає і причащає мерців.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--