Контрольная работа: Тема голодомору в Україні у романах Уласа Самчука "Марія" та Василя Барки "Жовтий князь"
Василь Барка – поет – «апостол»
16 липня 1908 – у селі Солониця Лубенського району Полтавської області, народився Василь Костянтинович Очерет. Село невелике, примітне тільки старовинною церквою, валами – рештками козацького табору Северина Наливайка – та широкими солончаками поблизу: звідти в час біди люди, приходячи за десятки верст, брали «ропу» замість солі; можливо, так було з вікопомної давнини.
Батько відбув звичайну службу в козачих частинах і російсько-японську війну. Сім'я переїхала на відкритий степ, приблизно за п'ять верст від міста (Лубні), розміщеного над річкою на горах.
У 1916 році батька Василя Барки забрали на війну, де він отримав поранення. Щоб вилікувати батька, сім’ї довелося продати весь наділ та переїхати до міста.
Після мобілізації батька, він пішов працювати інструктором в майстернях, що виробляли спорядження для коней. Там він підхопив тиф. Близько двох років батько лежав хворий, що змусило молодого Барку йти на заробітки. Окрім цього, молодий письменник навчався та доглядав за хазяйством.
У 1930 році Василь Барка випускає свою першу збірку поезій «Шляхи» у Харкові. Але сподівання молодого письменника зламала жорстока рецензія,
сам заголовок якої відбиває весь її зміст: «Проти класово-ворожих вилазок в поезії». Друкувалася вона на всю сторінку в столичній «Літературній газеті»; містила неправдиві закиди. Газета обвинуватила в злочинних речах, зокрема в спробах відновити релігійний «пережиток капіталізму».
Найдорогоціннішим придбанням була Біблія в перекладі Куліша: її подарував визначний артист-маляр Едвард Козак.
Почалась евакуація з Берліна. Вночі, після бомбардування, письменник виїхав до Ваймара і там жив з багатьма земляками в Гердер Шуле. Там Барка зустрів перші американські танки, що займали місто. Але після передачі Тюрінгії до радянської зони, довелося відходити на захід. Письменнику довелося пройти пішки біля 1000 кілометрів. Іноді його підвозили на машині. В дорозі йому доводилося ховатися від ловців з репараційних комісій. Ночував він то в сіні, то на долівці в порожній школі, то в куренях за селами.
В роки життя в таборі «ДіПі» Барка писав вірші, есеї; склав роман «Рай», що весь був пройнятий гіркотою тодішнього стану і полемічністю напівприречених – під постійною загрозою видачі; це зрушило розповідні лінії в творі, що було написане в коридорі на підвіконні, бо в невеличкій кімнаті з ліжками в два поверхи було надто тісно і шумно. Вірші, що писав автор, переважно серед природи, за межами табору, мали більш незалежний характер.
Пізніше Василю Барці вдалося дістати повідомлення на виїзд за океан.
Але маючи слабке здоров’я, письменник дуже боявся їхати в Америку. Адже на той час для іммігрантів там була лише важка праця, Барка боявся, що він не зможе витримати. Тому згодився на пропозицію молодших людей* (*Упівці – з ОУН (р)): пішки перейти «начорно» кордон Франції. Там запевнена праця викладача в українській школі, недалеко від Парижа. Ще з дитинства Василь Барка любив французьке мистецтво і часто перекладав французькі вірші. Нажаль, французька поліція спіймала автора та його друзів у потязі. Барка був засуджений та кинутий до в’язниці. Відсидівши певний срок, письменника відправили назад до кордону.
Його літературна спадщина, крім рукописів, які з великим трудом вдалось зберегти і примістити в УВАН в Нью-Йорку, це понад 20 книг поезій, романів, повістей, есеїв, перекладів, літературної критики. В місті Рівному, у видавництві «Діва» в 1998 році появилась книга «Портрет», автором якої є письменник Микола Вірний-Француженко. Це велика, солідна праця, в якій подано біографію Василя Барки, перелік його творів та їх оцінку літературознавцями.
Творчості Василя Барки притаманна глибока християнська релігійність, часті посилання на Біблію, для видання якої він присвятив багато праці. Йому завдячуємо мовну редакцію, літературне опрацювання «Об'явлення» («Апокаліпсиса») на підставі давньогрецьких джерел. Це найповніше ілюстроване видання, що появилось в 1963 році в Римі.
В поезії Василя Барки часто знаходимо біблійні мотиви, які у високомистецькій формі віддзеркалюють події з історії українського народу, зокрема його трагедію під час Великого голоду. Ось лише два рядки:
«Моляться соняшники: Грім на хмарі Біблію читає… тополя пошепки: страшний який твій плач, Ісає! Моляться соняшники. Голод; мати немовля вбиває… тополя закричала: он який мій рай, Ісає!»
За романом «Жовтий князь» (вийшов також французькою) О. Янчук створив фільм «Голод-33».
Автор книги «Портрет» стверджує, що «в Україні видають повільною чергою твори одного із найбільших українських поетів-модерністів XX століття – Василя Барки».
Поезія Василя Барки – це віддзеркалення його глибокої християнської релігійності і етики, це мова його серця. Тому й основні прикмети його характеру – це незвичайна доброта і скромність, гуманність і побожність, толерантність і пошанування думки другої людини, беззастережне визнання вчення Біблії.
Поезія Василя Барки, з погляду звичайного читача, це мережаний килим, часто незбагненного взору, це гаптовані рушники, ткані різнокольоровими нитками-словами. Озвучення, музичне оформлення, мелодійність і чистота вислову, композиція новотворів, як наслідок творчого процесу, власна інтерпретація мови народу – це складові компоненти поезії Барки. В післямові до збірки поезій «Білий світ» мовиться: «Поезія Барки – це суцільний переклад дійсності на мову серця». І далі: «В поезію Барки треба вчитатися і головне – вчутися, і тоді ми побачимо світ його очима, і станемо від цього напевно душевно багатші, змістовніші, глибші, світліші».
Бути в товаристві В. Барки – це була велика приємність. Його всесторонні знання всього, чим багате людство, не мали меж. А тому кожна розмова з ним ушляхетнювала людину.
Василь Барка останні три роки хворів, розбитий паралічем, немічний, втративши сили з надмірної праці. Самітній, в старечому домі, серед чужого оточення помер, як нуждар і каліка. Він любив оселю «Верховина», власність Українського Братського Союзу, де у США, серед гірської природи, прожив 32 роки, де написав більшість своїх творів.
Чому ж Василя називали письменником-апостолом? Барка з самого дитинства ріс на сторінках Біблії. Улюбленою книгою його батька був «Апокаліпсис». Батько часто читав її малому сину. Тому його роман «Жовтий князь», – це уособлення, образ зла, демона князя – головного героя роману. Саме владу порівнюють зі звіром апокаліпсису, який принесе кінець українському народові. А Василь Барка є письменником – апостолом, адже це є глибоко віруюча людина, людина, що як апостол, намагається допомогти людям та спасти їх через свої писання. Сам письменник про свій роман каже так: «голодність», «люта голодність», «голод стає страхом», «діти називають це чумою, кажуть – це государство».
Роман «Жовтий князь» – книга «українського Апокаліпсису».
Архiвнi документи i газети свiдчать, що в усiх мiсцевостях України, крiм прикордонних, були подвiрнi обшуки з конфiскацiєю всiх запасiв їжi, заготовлених людьми до нового урожаю. Це було карою за нiбито куркульський саботаж хлiбозаготiвель, а фактично – акцiєю, свiдомо спрямованою на фiзичне винищення селянства.
Голод лютував, Сталiн на Пленумi ЦК цинiчно заявив: «Ми, безперечно, досягли того, що матерiальне становище робiтникiв i селян поліпшується з року в рiк. У цьому можуть сумнiватися хiба що тiльки запеклi вороги Радянської влади». Люди у селах їли мишей, щурiв, горобцiв, траву, борошно з кiсток, кору дерев. Тисячi селян iшли в мiста, намагаючись урятуватися, але дороги були блокованi i селянам хлiба не продавали. Були випадки, коли батьки пiдкидали своїх дiтей, просто їх кидали, їли жаб, трупи коней i навiть люди їли людей. Це був суцiльний жах, за рiк в Українi вимерло з голоду до 10 млн чоловiк. I що найстрашнiше – зареєстровано 10 тисяч судiв над людожерами. Так це тi, що зареєстрованi…
Письменник з дiаспори Василь Барка вiдтворив цю народну трагедiю i романi «Жовтий князь», придумавши символiчний образ Жовтого князя – демона зла, який несе з собою руйнацiю i спустошення, сiє муку i смерть.
Саме про становище села розповiдає роман «Жовтий князь». Автор глибоко розкриває ту проблему. Залишившись без хлiба, село голодувало. Люди не тiльки поїли усiх собак, щурiв, домашнiх тварин, а почали перетворюватись на канiбалiв. Чи може нормальна людина з'їсти своїх дiтей? Нi! Але до цього їх довела радянська влада… Село вимирає, люди деградують, а партiя заявляє, що народ почав жити краще!. Невже все так погано, невже це – кiнець? Нi! У той час народ вижив. В автора також є надiя: вiн залишає живим Андрiйка; саме в нього автор вкладає надiю на краще. Попри все народ живе!!!
З невичерпним горем i спiвчуттям В. Барка розкриває характер селян-гречкосiїв. Вiн розповiдає про справжнiх мученикiв, про родину Катранникiв, про український народ. Вiн називає жертви переслiдування i гонiння, болiсно сприймає їхнi пережитi страждання. Немов на пiдтвердження цiєї думки, Василь Барка створює свiй календар: