Контрольная работа: Україна під владою Польщі

Суспільні процеси XV—XVIст. зумовили виникнен­ня в соціальній структурі принципово нової верстви - козацтва, яка, поступово набираючи силу, згодом стала впливовим фактором суспільного життя, активним чин­ником історичного процесу.

Отже, в період XIV—XVIст. під впливом кардиналь­них зрушень у європейській торговельній кон'юнктурі відбулися масштабні зміни не тільки в техніці та техно­логії господарювання, а й у сфері форм земельної влас­ності та організації праці. Концентрація земель у руках феодалів, обезземелення селянства, посилення його фео­дальної залежності стали підґрунтям для формування фільваркової системи сільського господарства. Активна урбанізація зумовила появу нових суспільних явищ та тенденцій: поглиблення спеціалізації ремісництва; утво­рення цехів; виникнення перших зародків мануфактур­ного виробництва тощо.[8]

3. Люблінська та Берестейська унії та їх наслідки для України.

Розвиток феодального землеволодіння, посилення процесу прикріплення селян до землі сприяли форму­ванню та зростанню панівної феодальної верстви. У різ­них країнах ці процеси мали свої особливості. Так, якщо у Польщі ще наприкінці XIV - на початку XV ст. в межах привілейованої верстви було ліквідовано різни­цю між ступенями шляхетства, то в українських зем­лях, які входили до складу Литовської держави, еліта поляризувалася. На одному полюсі - невеличка група крупних землевласників-магнатів, що володіла широки­ми правами та привілеями: економічними (величезні під­владні території та значні резерви робочої сили), полі­тичними (можливість обіймати найвищі державні поса­ди - канцлер, гетьман, підскарбій та ін.) та юридични­ми (підлягання суду безпосередньо великого князя, а не місцевої адміністрації). На іншому полюсі перебувала значна група середніх та дрібних землевласників шляхта. Вона концентрувала у своїх руках (порівняно з магнатами) менші економічні важелі (землі та робочу силу), підлягала юрисдикції місцевих великокнязівсь­ких намісників - воєвод та старост, раз по раз потерпа­ла від «наїздів» магнатів на маєтки дрібних та середніх землевласників. Саме тому українська шляхта Литовсь­кої держави із заздрістю дивилася на польську, яка ста­ла для неї омріяним ідеалом «шляхетської рівності». Різ­ниця справді була суттєвою. Якщо українська (як і ли­товська та білоруська) шляхта мусила не тільки сплачу­вати податки на утримання війська (серебщину), а й від­бувати військову службу в загальношляхетському опол­ченні («посполитому рушенні»), то в Польщі утримання війська оплачував король за рахунок чверті доходів від власної маєтності. До того ж польська провідна верства мала ширші права, внутрішню однорідність, політичну незалежність.

Неоднорідність української еліти в Литовській держа­ві суттєво вплинула на розвиток історичних подій. Так, у січні 1569 р. знекровлена Лівонською війною (1558—1583) з Московською державою, Литва змушена була піти на участь у спільному польсько-литовському сеймі, який мав винести остаточне рішення щодо включення Литовської держави до складу Польщі. Згідно з польським проектом унії, Литовське князівство мало інкорпоруватися до скла­ду Польської держави, на чолі якої мусив стояти один володар і спільний сейм, а в Литві залишалася власна адмі­ністрація та судочинство. Знаючи, що укладення такої унії обмежуватиме їхнє всевладдя, звужуватиме спектр приві­леїв, сприятиме процвітанню конкурентної польської про­відної верстви, литовські, українські та білоруські магна­ти, які брали участь у переговорах, намагалися саботува­ти це рішення. А щоб остаточно зірвати сейм, після місяч­них переговорів вони таємно залишили Люблін.

Проте Польща не розгубилася після такого демар­шу литовської сторони. Навпаки, відчуваючи власну силу, вона переходить у наступ. Спираючись на укра­їнську шляхту, яка бажала припинення постійних при­кордонних конфліктів, обмеження всевладдя власних магнатів, отримання широких прав, якими користува­лася польська еліта, польський король терміново видає кілька універсалів про відокремлення Підляшшя, Во­лині, Київщини та Брацлавщини від Литви і включен­ня їх до складу Польщі. Водночас піднімалося питання навіть про початок воєнних дій проти Литви із залу­ченням до них татарських формувань.

Литовська делегація повернулась у сейм, коли всі українські землі опинилися поза державними кордона­ми Литви. 1 липня 1569 р. було укладено польсько-ли­товську унію, яка юридичне закріпила появу нової дер­жави - Речі Посполитої. Згідно з унією обирався спіль­ний король, єдиними для новоствореної держави мали бути сейм, сенат, гроші. Польська та литовська шляхта отримувала право володіти землями в будь-якій частині держави. Незважаючи на польський тиск, литовське кня­зівство частково зберігало ознаки своєї колишньої дер­жавності - печатку, герб, фінанси, адміністрацію та вій­сько. Урядовою залишалася руська мова, а правовою основою - Литовський статут.

Найдовше виступали проти унії чотири українські маг­нати - О. Чорторийський, К. Острозький, Б. Корецький, К. Вишневецький. Каменем спотикання стали при­вілеї та православна віра. Під тиском обставин ці магна­ти змушені були погодитися з унією, але у своїй заяві зазначили: «...ми приєднуємось як вільні і свобідні, з тим, щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях», крім того, враховуючи, «що ми різних релі­гій, просимо, щоб нас через те не понижували і до іншої релігії не примушували».

Отже, за порівняно невисоку ціну (урівняння в пра­вах з польською шляхтою, гарантування свободи віро­сповідання, збереження руської мови в офіційному діло­водстві) українська шляхта всупереч українським магна­там не тільки не противилася, а й сприяла переходу Во­лині, Київщини, Брацлавщини та Підляшшя під владу Польщі. Основну роль у цьому процесі відігравали егої­стичні вузькостанові інтереси, але для української еліти можливості вибору надзвичайно звузилися: порівняно де­мократична, але слабіюча Литва; набираюча силу, але жорстко централізована Московська держава і відносно стабільна, зберігаюча громадянський мир та внутрішню єдність, Польща. Українську шляхту приваблювали в польській моделі державності гарантовані політичні сво­боди та станові привілеї, обмеженість королівської вла­ди, відносна релігійна толерантність. До того ж у сере­дині XVI ст. на тлі кривавих релігійних протистоянь в Англії, Німеччині та Франції, жахів інквізиції в Іспанії та трагедій опричини у Росії внутрішнє становище в Поль­щі було стабільнішим. Того часу ще не чітко виявили себе ті тенденції, які згодом призвели до кризи польської державності.[9]

Укладення Люблінської унії відкрило новий етап у житті українських земель, етап згортання політичного життя, економічних утисків, прогресуючої втрати на­ціональних традицій та культури.

З моменту розколу християнства 1054 р. на правос­лавну та католицьку гілки ідея унії (об'єднання) завжди знаходила своїх прихильників. Якщо православні вважа­ли, що унія можлива лише за відмови Римського Папи від ієрархічної першості в християнській церкві, то основ­ною вимогою католиків було визнання православними зверхності Папи.

Після церковного розколу слабіюча православна цер­ква через критичні обставини все частіше звертається по допомогу до Заходу, до церкви католицької. Так сталося 1274р., коли в Ліоні була підписана міжцерковна унія, спрямована проти монголо-татарської загрози, так було і 1439 р. у Флоренції, коли Константинополь прагнув за­ручитися підтримкою західного світу в боротьбі з турка­ми. Хоча ці унії не були тривалими, їхнє значення поля­гає в збереженні та підтримуванні самої ідеї об'єднання церков, а також у пошуках можливих форм церковної унії. Отже, наприкінці XVI ст. унійний рух мав уже свою доволі довгу історію, протягом якої неодноразово дово­див актуальність та доцільність об'єднання.

Після укладення Люблінської унії популярність ідей уніатства в Речі Посполитій посилилася. Зміцнення ка­толицизму на тлі втрати православ'ям своїх позицій дало змогу Ватикану розставити свої акценти в питанні цер­ковного об'єднання. Метою унії було приєднання право­славної церкви до католицької з обов'язковим визнан­ням верховенства Римського Папи, тобто розширення сфе­ри впливу Ватикану на Схід та помітне збільшення цер­ковних володінь. Ідею унії активно підтримував польсь­кий король, адже вона відкривала шлях для окатоличен­ня та ополячення українських та білоруських земель, тим самим сприяючи консолідації Речі Посполитої.

Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови не тільки для поширення ідей церковного єднан­ня в українському суспільстві, а й для появи в ньому прихильників цієї ідеї. Наприклад, палкий прибічник та захисник православ'я князь К. Острозький у своєму лис­ті до Папи зазначав: «Нічого не бажаю гарячіше, як єднос­ті, віри і згоди всіх християн». З огляду на реалії такі настрої цілком зрозумілі. Люблінська унія посилила про­цес окатоличення та ополячення української еліти. І хоча мотиви тих, хто переходив у католицьку віру, були різними (для одних це шлях до привілеїв і посад, для других - урівняння в правах з поляками, для третіх -прилучення, як вони вважали, до більш розвинутої куль­тури), наслідок для православ'я був один - різке зву­ження каналів матеріальної підтримки. Адже саме князі та багаті роди свого часу будували храми, фінансували монастирі, відкривали школи при церквах. Особливістю цього періоду було те, що патронат-опіка, своєрідне се­редньовічне спонсорство церкві, поступово деформуючись, перетворюється на звичайне володіння церквою чи мо­настирем. Ці релігійні осередки заставляли, давали в по­саг, у спадщину, здавали в оренду, обмінювали та прода­вали. Світська влада дедалі активніше проникає в цер­ковне ?