Контрольная работа: Українська архітектура другої половини XVII-XVIII ст.
Аналіз дерев'яного церковного будівництва другої половини XVII— XVIII ст. демонструє спільну основу його розвитку на всіх українських землях та єдність головних тенденцій еволюції. Попри це, поміж пам'ятками Правобережної України та Київщини і Лівобережжя виявляються й істотні відмінності. На Правобережжі, де цей напрям будівельної справи мав давні традиції, вона розвивалася як їх безпосереднє продовження в руслі потреб сільських та міських громад.
На Правобережжі у складі Польщі будувалися дерев'яні й муровані костьоли, закономірно зорієнтовані на західноєвропейську архітектурну традицію, та дерев'яні й муровані синагоги, що становили два окремих напрями будівництва.
У найближчі десятиліття після Національно-визвольної війни костьольна архітектура розвивалася мало. Серед цікавіших її пам'яток можна вказати хіба що виразно зорієнтований на римську церкву святої Сусанни костьол Стрітення у Львові. Львів залишався головним осередком костьольної архітектури на українських землях й у XVIII ст., проте в самому місті будували небагато. З львівських костьолів лише домініканський (архіт. Ян де Вітте, 1745—1749) став однією з найхарактерніших споруд свого часу. Він має вторований на центральноєвропейських зразках — віденському костьолі святого Карла Борромео (архіт. Й. Б. Фішер фон Ерлах) — овальний план, виділяється масивною банею на широкому барабані та величним фасадом з могутніми колонами, скупо прикрашеним здрібненими порівняно з формами фасаду скульптурами.
Поряд з костьолом львівських домініканців до кращих пам'яток належить збудований коштом канівського старости Миколи Потоцького за проектом Б. Меретина костьол місіонерів у Городенці на Івано-Франківщині, який репрезентує вже згадуваний тип з двома вежами на фасаді й відзначений притаманним почеркові Б. Меретина підкреслено пластичним трактуванням архітектурних форм. Значно скромніший характер мають збудовані за його проектом костьоли в Берездівцях, Годовиці та Лопатині чи будований на зразок годовицького костьол у Буську.
На Волині не склалося осередків з власними кадрами будівничих і не осіли на постійно приїжджі спеціалісти відповідного фаху, а працювали здебільшого майстри з-поза меж регіону, зокрема з середовища зайнятих на службі у місцевої магнатерії, та декілька ченців. Тут збереглися одинокі пам'ятки, які репрезентують різні напрями будівництва. До ранніх зразків належать костьол Іоанна Хрестителя в Дубровиці (1695—1702), святого Антонія у Великих Межирічах (архіт. Войцех Ленартович, 1702—1725). Ян де Вітте запроектував костьол монастиря кармелітів босих у Бердичеві, який, власне, й приніс йому ширше визнання. Оригінальністю не лише на волинському, а й на загальноукраїнському тлі виділяється костьол бернардинів у Збаражі зі скупими монументальними формами фланкованого симетричними вежами увігнутого фасаду, цілковито позбавленого декорації. Іншим варіантом храму з двома вежами є ліцейський костьол у Кременці (архіт. П. Гіжицький, 1731—1741).
Серед костьолів Поділля виділяються подомініканський у Сидорові (1730— 1741), тринітарський у Кам'янці-Подільському (1750—1768), парафіяльні в Тарноруді (1754) та Шаргороді (1760— 1786). їх будівничими були декілька практикуючих ченців, нечисленні архітектори на службі у місцевих магнатів. Специфічний акцент у склад середовища зайнятих на Поділлі будівничих вносили коменданти Кам'янця-Подільського, більшість з яких були проектантами; з них яскравіший слід залишив по собі лише Ян де Вітте.
Поряд з мурованими поширеними були також дерев'яні костьоли, проте нині вони відомі лише в унікальних прикладах скромного характеру, хоч у XVIII ст. однозначно переважали над мурованими. На Львівщині їх репрезентує Благовіщенський у Таданях (1734), єдиний приклад з Волині — Успенський у Вишенці.
Синагоги мали прямокутне приміщення з підвищенням для читання Святого Письма посередині та приміщенням для жінок над входом чи на галереях у дерев'яних будинках. Серед мурованих характерними можуть бути жовківська (кінець XVII ст.) та бродівська (1742) синагоги. З дерев'яних не вціліла жодна, проте в літературі зафіксовано ряд споруд другої половини XVII та XVIII ст. До раніших належали пам'ятки в Кам'янці-Струмиловій, Яричеві, Теребовлі, Погребищі; до середини — другої половини XVIII ст. — у Печеніжині, Жидачеві та Роздолі15.
Таким чином, визначальним для української архітектури другої половини XVII—XVIII ст. був активний творчий розвиток національної традиції. Вона найповніше виражена в дерев'яній архітектурі, яка отримала виняткове поширення й виразно домінувала на українських землях. Найоригінальніший характер мають її здобутки на Лівобережжі та Київщині, де вона розвивалася у тісному зв'язку з місцевою мурованою архітектурою, яка, у свою чергу, багато в чому зберігала її особливості. Цей взаємозв'язок є однією з прикметних рис місцевої архітектурної школи, оскільки на Правобережжі, де муроване церковне будівництво розвивалося мало або існувало у XVIII ст. в європейських формах, він був неможливим. Одним з помітних явищ на Лівобережжі було поширення російських впливів та діяльність російських майстрів і будівельних артілей. Архітектура Правобережжя — поза дерев'яною церковною — закономірно була виразно європеїзована, тоді як у Києві та на Лівобережжі цей процес скромно зазначився у російському варіанті лише від середини XVIII ст. Огляд архітектурної спадщини другої половини XVII—XVIII ст. засвідчує показний ряд важливих здобутків національної традиції насамперед у церковному будівництві.
Тут особливо виділяються дерев'яні вертикально розбудовані храми Лівобережжя, які становлять найоригінальніший напрям місцевої будівельної традиції, найвиразніше демонструючи її самобутній характер.
Позбавлене опіки національних еліт церковне будівництво Правобережжя еволюціонувало в скромніших формах і насамперед як дерев'яне. Нечисленні муровані зразки, серед яких не бракує й визначних будівель на зразок ансамблю Почаївського монастиря чи собору святого Юра у Львові, були справою рук майстрів європейського походження і на загальному тлі є поодинокими прикладами. Поширена на Правобережжі архітектура європейського родоводу, поза пам'ятками загалом скромнішого рівня, дала й визначні споруди, як костьоли домініканців у Львові та місіонерів у Городенці, ратушу в Бучачі, значення яких виходить за рамки місцевого культурно-історичного кола. Аналіз шляхів розвитку архітектури другої половини XVII—XVIII ст. яскраво демонструє еволюцію на українських землях як національної традиції, так і напряму європейської орієнтації на Правобережжі. Національна традиція представлена цілим рядом видатних пам'яток і є винятковим самобутнім явищем. Проте неухильна європеїзація українських земель на кінець XVIII ст. накреслила домінуючу тенденцію у вигляді поступового занепаду національного напряму будівництва, а на українських землях, що опинилися у складі Росії, на самому початку XIX ст. воно потрапило під офіційну заборону.