Контрольная работа: Українська культура 1980–90-х років

Для необарокового мистецтва характерний також феномен неста­більності.

У пластичних мистецтвах елемент нестабільності виникає на різних рівнях структурного твору. Часто художники розробляють спеціальну технологію, яка гарантує недовговічність твору: "зникаючі" фотографії К. Фарбезе, живопис Ф. Пансенки, який поступово знебарвлюється, скульптури Ж. Тенгелі, що самознищуються.

Нестабільність поведінки в процесі сприйняття цілеспрямовано спланована Дж. Стерлінгом у проекті ліфта, який з'єднує перший та другий поверхи в музеї сучасного мистецтва в Штутгарті.

Новітні як наукові, так і естетичні теорії намагаються виявити "лад у безладі", закономірності хаосу як форми існування "надскладних" феноменів. Французький математик Б. Мандельброт уперше запропонував методи вимірювання об'єктів, які мають украй нерегулярну, порізану форму — таких, як лапатий сніг, смуга морського узбережжя, місячні кратери або дірчаста структура сиру.

Дослідники вдаються до методики спробних вимірювань, які виходять за межі евклідового простору, звертаються й до завихрень (турбулентності) в гідрології, метрології, ботаніці, анатомії тощо.

Великою кількістю прикладів Калабрезе підтверджує думку про те, : що турбулентність та нерегулярність керують створенням об'єктів з естетичною функцією практично на всіх рівнях складності в культурі

— від продукції медіа до найвимушених речей у художніх галереях таконцертних залах.

Отже, нова наука та необарокова культура сповідують два основнізагальні принципи:

— відмова від уніфікованих, спрощених моделей та погляд на світ як на фрагментарну множинність, де різноманітні моделі протисто­ять одна одній, змагаючись між собою;

— уявлення про те, що в світі переважають не стабільні моделі, а навпаки, моделі складні, комплексні, багатомірні, динамічні.

На наш погляд, поняття "необароко", як воно тлумачиться західно­європейськими філософами, точніше порівняно з "постмодернізмом" відбиває нові тенденції у розвитку сучасної культури України, ближче до українського менталітету.

Особливості сучасного українського мистецтва . Визначною рисою українського мистецтва завжди був зв'язок зі своїми традиційними витоками. Він притаманний і неакадемічному живопису (андеграунду), який ніколи не припиняв свого існування в Україні й нерідко в повній ізоляції видавав оригінальні рішення.

Незважаючи на те, що сучасний український митець часто наслідує, пародіює, обігрує мистецтво Європи та США, говорити про другорядність в епоху постмодернізму, поперше, просто безглуздо, а подруге, — українське мистецтво завжди перероблює запозичені ідеї так, що їх важко впізнати.

Так трапилось зі слов'янським авангардом, коли, філософськи переосмисливши ідеї західноєвропейського кубізму й футуризму, В. Кандинський та К. Малевич перетнули межу предметності, перейшли до абстракціонізму, вивели слов'янський авангард на передові рубежі. Основою такого блискучого злету слов'янського авангарду було його звернення до своєї автентичної, традиційної культури — ікони, лубка, символіки, вишиванки — в живописі; до архаїзованих форм слов'ян­ської мови, православних і язичницьких "заклинань" — у літературі.

Автентичність притаманна і постмодерністському мистецтву; вона виявляється в тенденції до синкретизму, до злиття різних видів мистецтва, єдності стилів і жанрів. Постійне повторення ситуації від сти­ку до стику, незначна інформаційна відмінність наступної строфи від попередньої, відкритий нескінченний ритм є також характерним для народного мистецтва. Ще одна "первісна" характеристика постмодернізму — його ритуальність, що виявляється в акціях, хепенінгах, перформансах, головне в котрих — сам факт переживання дійства.

Але автентичність сучасного українського мистецтва переважно виявляється не в цьому, а в збереженні менталітету і глибинних, духовних зв'язків зі своєю традиційною культурою. Розробляючи ті ж самі теми, проблеми, що й сучасні художники Заходу, які використовують ідентичні прийоми, — слов'янські художники якось інакше розставляють акценти в усвідомленні катастрофічної дійсності, кризової свідомості людини XX ст.

Для художника Заходу безоглядне руйнування традицій, викриття, невідхилення стає самоціллю. Слов'янська ментальність інакша: заперечуючи, містифікуючи, митець завжди вірить у якийсь Абсолют, Надідею, вищу Істину; власне, заради неї він творить свої дійства; Найяскравіше ця віра виявляється в кризові епохи. У кінці XIV ст., коли Русь відроджувалась із попелу монголотатарської навали, усвідомлювала трагізм і перспективи своєї історії, в іконописі найпопулярнішою стала тема страждань Христових. У цих іконах не акцентується увага на стражданні, не зображується поранене тіло Христа, знаряддя тортур, немає гострого драматизму, бурхливих емоцій, різких рухів, що характерно для західноєвропейських іконного часу, які відтворили смутний світ пізнього середньовіччя.

У "Розп'ятті" Діонісія граційна лінія вигнутого тіла Христа, широко розкинуті руки нічого не мовлять про страждання. Ступні ніг не скрю­чені, як на готичних розп'яттях, а невимушено стоять на нижній попе­речині хреста. Колорит ікони світлий, святковий. У православній іконі з її м'якістю ліній та кольорів, ліричностю, з її стійкою іконографією,.в якій проглядає спокійне, ясне, цілісне ставлення до життя, завжди присутні мрія, віра в добро, у кращі часи, прагнення наблизитись до вищої Істини. І невипадково завершенням православних храмів, за спостереженням Є. Трубецького, є "цибулинка", яка нагадує палаючу свічку, спрямовану у небо як символ людської душі — невдоволеної, заглибленої в пошук, спраглої за досконалістю — і цей процес є Істина.

У сучасному українському мистецтві, на противагу західній тенденції деконструкції, заперечення усіх і всього, виявляється лінія по­шуку духовної основи нового відродження.

Прикметна риса слов'янського мистецтва — увага до натурфіло­софського, космічного початку. Саме цей теософський та антропософський фон найістотніше відрізняє слов'янське мистецтво від європейських шкіл. Ці ідеї чітко зазвучали у К. Малевича, В. Кандинського, О. Богомазова — через художників 30х років — до нового авангарду 50—80х років. Це власні витоки, власна оригінальна ідентичність, котру високо цінують на Заході.

Мистецтво Кандинського, Малевича, Архипенка дало надзвичайно потужний імпульс європейським і американським художникам. Для прикладу: весь радикалізм талановитих американських художниківмінімалістів (Сола Левіта чи Рейнгарда), — це не що інше, як відродження радикалізму Малевича. Парадоксально, але саме Америка чимало успадкувала зі слов'янського авангарду.

Для сучасних українських художників одна з найголовніших про­блем — визначення свого ставлення до спадку, потужної традиції — при тому, що постмодернізм передбачає осмислення минулого. і

Загострена духовність "космічність", як називали це на початку століття авангардисти, притаманна образнопластичному ладові й сучасного українського мистецтва. Наприклад, улюблена тема М. Кривенка — природа: тремтлива або спокійна вода, віддзеркалення у воді, сніг, вітер, трава, через котрі виявляється психічний стан художника. Його палітра аскетична: переважно пастельні кольори, часом майже одноколірні полотна; його форми — чиста неопосередкована експресія, чуттєвий образ переживання унікального стану; його творчість — потяг до позакультурної комунікації з безкінечністю Всесвіту та людського підсвідомого. У "Квітучій планеті" І. Марчука відчуєвається глибоке та природне поріднення людини з навколишнім світом. Картини О. Дубовика, Е. Петренка, Ю. Левченка — це своєрідні картиниідеї, в яких відчутна космічна основа.

Художники прагнуть висловити зміну відносин людини та природи, культури й трансцендентного начала, що пронизує світ. Поновити втрачений зв'язок з універсумом, відтворити нову духовну цінність у світі, де абсурд здається єдиною, не скомпрометованою цінністю.

О. Клименко зображає сучасність крізь призму середньовіччя — з його загостреним відчуттям пошуку морального ідеалу, ствердження людської гідності, прославленням людської шляхетності. В його останніх роботах "Чаша Грааля", "Зірка Грааля" та інших домінує золотавожовтий колір.

Це сакральний колір православної ікони, колір, що виражає стан Духу Горнього Світу, царства Світла і Мудрості. Якщо О. Клименко у своїх творах базується переважно на загально слов'янських принципах культури середньовіччя, то творчість Ганни Король повністю виходить із візантійськокиївських традицій зі своїм колористичним композиційним та духовносмисловим навантаженням. Працює вона здебільшого в техніці батику, досягаючи чудової синьобузкової гами з енергетичним ядром золотавожовтого (цикл "Великодневі подарунки") або золотавокоричнюватого звучання з різними відтінками зеленого — від насиченого до блідого, просякненого живим світлом жовтого ("Два янголи", 1998; "Душі криниця", 1998). Композиції її робіт динамічні, лінії енергійні, мають повторюваний, наростаючий ритм, що надає їм духовного напруження та особливої поетичної принадності.

Причому гострі кути завжди поєднуються з м'яким, співучим овалом, створюючи виразну національну ауру. Твори Г. Король глибокі за своїм змістом, близькі за світовідчуттям сучасникам. У її "Спогадах" образ крокуючої ЖінкиБогоматері з палаючою свічкою в руці, полум'я якої розташоване, мабуть не випадково, в ділянці серця, втілює православнонаціональне сприйняття образу Богоматері як уособлення, що страждає, палає і переймається скорботами кожного. Всезагальне тут переважає над індивідуальним. Це насамперед спогади про самого себе та роздуми не тільки про сьогодення, а й про далекедалеке минуле і про своє вічне життя в майбутньому.

Твори Г. Король, О. Клименка та багатьох інших українських митців стверджують позачасові цінності, які наближають нас до універсалізму Всесвіту, дозволяють відчути єдність із духом Космосу.

В. Кандинський, вивчивши вплив кольору на психіку людини і вод­ночас вираження кольором духовного стану людини, вважав, що жовтий — кольорове зображення божевілля, самоспалення. А. Тарковський у своїх останніх фільмах "Ностальгія", "Жертвопринесення", знятих на Заході, стверджував, що людина розлучається з "нормальним життям, з розумом і упорядкованою картиною світу і прямує в світ за межами норм та понять людей не заради самоствердження, а заради наближення до царства суті. Це слов'янський менталітет — Віра в Сенс по той бік заперечення, розуму, хаосу". І, можливо, інтуїтивно О. Клименко, Г. Король та ін. у своїх роботах приходять до жовтого кольору з його особливою енергетикою й національнозначеннєвим сакральним звучанням.