Контрольная работа: Виникнення і розвиток соціальної педагогіки як галузі людинознавства
Історико – логічний аналіз становлення соціальної педагогіки і соціально – педагогічної освіт, проведений у динаміці, дозволяє прослідкувати тенденцію поступового розширення простору (функціонального поля ) соціальної педагогіки і соціально – педагогічної освіти.
У середині ХХ століття трактування ( інтерпретація, розуміння) функціонального поля соціальної педагогіки, її зв’язок з практикою, ( і, відповідно, характеристика научних категорій) зводилась до впливу на власне педагогічні сфери, заклади освітньої галузі, точніше – на дитячо – підлітковий контингент цих закладів.
До кінця ХХ століття простір соціальної педагогіки поступово розширюється і розглядається використовується у всій сукупності закладів соціальної сфери ( не лише власне освітніх, а й соціального захисту, охорони здоров’я, культури, органів правопорядку та ін.). Більше того, проявляється тенденція посилення орієнтації цих закладів на концепцію відкритості до оточуючого середовища, активізації інших суб’єктів соціуму, комерційних структур у модернізації суспільстві.
Характерно, що ще на початку 60 – х років ХХ століття Клаус Молленхауер, відомий німецький соціолог і педагог, визначив перспективу розвитку соціальної педагогіки – служити теоретичною основою в широкому соціальному просторі, бути стержневою змістовною основою в між організаційній координації усіх суб’єктів соціальної роботи.
У процесі розвитку різних ідей – соціально – інтегративних, соціально – критичних, психолого-соціальних, соціальних дій, комунікативної дії концепцій „повсякденності”, „життєвого світу” і інші – у другій половині ХХ століття вималювався загальний напрямок теорії розвитку соціальної педагогіки з орієнтацією на створення єдиної, інтегрованої, цілісної концепції, націленої на зміни, покращення соціальних відносин і поведінки людини.
Перед соціальною педагогікою було вже тоді поставлене завдання подолати педагогічну замкненість у рамках освітніх установ, вивести роль і функції на широкий шлях педагогічного аналізу соціального життя і конструктивного впливу на соціум. З іншої сторони. Підкреслювалось, що соціальна педагогіка не повинна розчинитись серед явищ суспільного життя (сімейного, шкільного і т.д.). Соціальна педагогіка в міру свого розвитку чітко виділяє свої, специфічні завдання і механізми вирішення проблем. Вона намагається врахувати конкретні умови соціального середовища, впливати на взаємодію структур в соціумі, місце і роль людини в цих умовах, її діяльність в конкретному середовищі.
У розвитку вітчизняної соціальної педагогіки в другій половині ХХ століття можна виділити три якісно відмінних етапи. Перший етап – 60 – ті роки, період накопичення досвіду, емпіричного пошуку, поява в соціально – педагогічній практиці робітників, соціально зорієнтованих на проведення соціально – педагогічної, багатопланової роботи в соціумі (організатор позакласової та позашкільної роботи школи, різні категорії робітників позашкільних установ, педагоги – організатори і вихователі, що працюють в закладах інших відомств: культури, спорту, житлово – комунального і соціального забезпечення, правоохоронних органів, у системі профсоюзів, гуртожитках і т.д.). Рівень соціальної педагогіки на цьому етапі умовно може бути визначений як організаційно – емпіричний.
На рубежі 70-80-х років, другому етапі, суспільна потреба, досягла передового досвіду, вивели проблему на якісно новий етап її вирішення. У країні почала розвиватися мережа різних комплексів і соціально – педагогічних, освітньо–культурних, фізкультурно–оздоровчих, сільських шкіл – комплексів і т.д. У їх діяльності, а також у створені молодіжних жилих комплексів, у роботі позашкільних установ, міжвідомчих клубів за інтересами, різновікових об’єднань за місце проживання у багатьох областях і містах країни сформувались і затвердились ідея цілеспрямованого накопичення соціально – педагогічного досвіду. В педагогічній науці цей період характеризується посилення уваги дослідників до проблем соціальної педагогіки, спробою осмислити і розглянути ідеї педагогіки середовища, проблеми протиріччя її розвитку в іншій соціальній ситуації стосовно даного етапу еволюції суспільства. Посилилась увага до соціальної сфери життя людей.
У Росії до кінця 80-х років (третій етап) були створенні всі необхідні умови для переходу від окремих осередків передового досвіду роботи на державний рівень вирішення проблем і для офіційного введення в 1991 році у країні інституту соціальних працівників і соціальних педагогів як модифікацій представників єдиної професії, покликаної забезпечити спеціалістами систему соціально – педагогічної підтримки і захисту населення.
Більше 50 вузів СРСР вже в 1990 році почали підготовку кадрів за спеціальностями „соціальна педагогіка”. Зараз їх більше 300.
Народження нової професії співпало з досить складним періодом в житті суспільства. Загострення уваги до людини, актуалізація проблем соціальної допомоги людям завжди були характерні для переломних етапів історії. У ситуації, що склалась, із заглибленням кризи суспільства, швидко збільшилась обездоленність значної частини сімей, груп населення, посилювалась соціальна напруженість. Все це зростало і поставило на чільне місце проблему пошуку шляхів докорінного матеріального і морально – духовного оздоровлення суспільства як гарантії задоволення потреб, захисту інтересів та прав особистості.
Очевидно, що вжиті заходи з соціального захисту населення приносили лише тимчасовий економічний і політичний ефект. Вони не могли протистояти інфляційним процесам, стрімкому росту числа людей, що потребували соціальної допомоги, при не достатку бюджетних коштів. Крім того, матеріальна допомога, як відомо, далеко не завжди ефективний захист, зросла потреба в докорінній змінні соціальної політики суспільства і держави, усуненні розбіжності соціальних, психологічних, педагогічних, медичних, правових мір, у зорієнтованості міжвідомчої системи служб соціального захисту в підтримку населення.
Офіційне введення нової професії, її високий суспільний імідж і статус, швидко зростаюча потреба у відповідних службах соціального захисту населення виявили мінімум дві групи проблем, вирішити які через критичну ситуацію необхідно в країні необхідно було в органічній взаємозалежності, оперативно і одночасно.
З одного боку, що називається, в „польових умовах” слід було розвивати теорію і практику; обробляти класифікаційні та етичні стандарти нової професії, пред’явленими в досвіді багатоликим „віялом”, набором її різновидів, напрямків; проектувати, консультувати і зразу втілювати ефективні моделі соціальних служб, які підходять для різни національних умов країни і здатні захищати найрізноманітніші верстви населення, груп, сімей, дітей.
Це, в свою чергу, у всій величі поставило проблему адекватних стандартів при доборі, підготовці, підвищення кваліфікації спеціалістів.
Поряд з формуванням базової системи підготовки спеціалістів у вищих навчальних закладах, особливо актуальним виявилось питання раціонального, науково обґрунтованого відбору цих спеціалістів з інших професій, які стали базовими для комплектування інститутів соціальних педагогів і соціальних працівників, проведення реєстрації і первинної реєстрації тих, хто вже працює в цій якості, не маючи поки спеціальної освіти.
І головною, вирішальною проблемою була проблема наукового обґрунтування і супроводу діяльності соціальних педагогів, соціальних працівників незалежно від їх відомчої підлеглості – проблема соціально – педагогічного забезпечення їх практичної діяльності і професійної підготовки. Ситуація, що склалася на початку 90 – х років, була парадоксальною і в країні, яка породила педагогіку середовища ще на початку століття і має найбагатші народні, національні традиції, завжди відрізнялось самобутністю і оригінальністю, гуманізмом і милосердям, яка володіє невичерпаними джерелами практичного досвіду соціально – педагогічної підтримки і де в соціальній сфері трудяться десятки, сотні тисяч ентузіастів, не було жодного спеціаліста професіонала. І у соціальній сфері вони були всього лише волонтерами, парапрофесіоналами.
Перевантаження ряду професій, яка спостерігалась як наслідок цього (учителів, лікарів, працівників міліції і т.д.) невластивими їм обов’язками, з одного боку, заважала повноцінному виконанні ними своїх безпосередніх професійних обов’язків; з іншого – заважала розвитку в країні самостійної професії, підготовці корпусу професіоналів різних галузей соціальної сфери.
Вихід на професійний рівень постановки соціальної роботи в країні – саме собою явище визначне, але, враховуючи, що цей процес до цього часу знаходився в нас на стадії „природного експерименту”, а точніше – створення своєї, вітчизняної науки і професії „соціальна робота”. Провідні спеціалісти країни, навіть найрозвинутіших в цій області, зараз стурбовані створенням саме такої науки. Вони підкреслюють, що такого роду дослідження мають бути комплексні, міждисциплінарні. Але при цьому особливий акцент робиться на тому, що дослідницькі спроби знайти універсальну, глобальну концепцію соціальної роботи мають трансформувати її в моделі для локального застосування (як у теорії, так і на практиці) та включати пошук соціально – педагогічного забезпечення різних сфер соціальної практики.
Соціально – політична ситуація, що склалася на межі ХХ – ХХІ століття, висунула, таким чином, соціальну педагогіку в самостійну галузь людинознавства в цілому, цінності і значимості якої визначається в сучасних умовах, з одного боку, загально соціальною потребою гуманізації відносин зміненої особистості та динамічного розвиваючого суспільства; з іншого – універсальною значимістю соціально – педагогічних знань у науковому забезпеченості усіх сфер соціальної практики, і у першу чергу – діяльності закладів соціальної сфери, системи соціальних служб.
У сучасних умовах здоров’я людей залежить від економічних ситуацій в суспільстві, від проведенням керівництвом держави соціальної політики, від екології, але і від малої групи людей, у рамках якої проживає людина. Звідси виникає завдання гуманізації середовища перебування, єдності населення, пошуку ефективності шляхів між сімейної, між поколінної, між сусідської, міжрегіональної інтеграції і кооперації з метою соціального влаштування соціального життя, виховання дітей, підтримки малозабезпечених верств населення.
Досить часто причини багатьох відхилень у поведінці людей ховаються в умовах життя, таких як бідність, безробіття, погане харчування, ненормальні житлові умови. Соціальна педагогіка, яка має за мету попередження соціальної, особистої, моральної деградації людини, сприяє вирішенню повсякденних, буденних, соціальних проблем індивіду, а значить, і суспільство в цілому. У даному контексті вона виступає, як практико – орієнтована наукова дисципліна, гуманна за своєю суттю.
В основі соціально – педагогічних досліджень, практичної діяльності лежить особистісно-орієнтований підхід, який вказує пріоритет людини в системі взаємовідносин „особистість – суспільство – держава”. Особистісно–орієнтовний підхід передбачає глибоке знання конкретного індивіду, його індивідуальних психологічних особливостей, стану здоров’я, потреб, інтересів; потреб, можливих відхилень; вміння аналізувати його діяльність, спостерігати і грамотно оцінювати спостережуваного і на рівні практичних умінь користуватися цими знаннями, опираючись на реалізацію її педагогічної технології.
Соціальна педагогіка як наука відрізняє особистісно–середовищний підхід до явищ, фактів, подій, що вивчаються, який вимагає глибоких знань середовища особистості, яке її оточує, та вміння врахувати його позитивні та негативні фактори.
Соціальна педагогіка базується на особистісно–діяльному підході, суть якого полягає у тому, що перетворення людини і оточуючого середовища можливо лише шляхом участі індивіда в особистісно і соціально значимій діяльності.
Для соціальної педагогіки, що свій зміст на наукову інтеграцію знань про людину, характерний міждисциплінарний підхід, який передбачає сумісну роботу різнопрофільних спеціалістів у наданні комплексної соціально – педагогічної допомоги людині.
Боковим каменем соціальної педагогіки, що вивчає особистість в контексті середовищ них взаємодій, є міжвідомчий підхід. На практичному рівні цей підхід вимагає у конкретні технології соціального партнерства, взаємодії та співробітництва різних відомств у вирішенні тієї чи іншої проблеми виховного і соціального плану.
Відмінною рисою соціально – педагогічних досліджень і практичної діяльності є проблемний підхід, суть якого полягає в тому, що об’єктами системного аналізу перш за все стає програма конкретної людини. При чому ця проблема розглядається в контексті взаємовідносин і взаємозв’язків індивіда як з внутрішнім середовищем, так і з зовнішнім середовищем.
Соціальна педагогіка в числі інших сучасних фундаментальних наук починає вивчати, досліджувати соціальні і педагогічні явища з інформаційних позицій, з позицій інформаційних відносин. Цей інформаційний підхід заключається в тому, що спочатку відбувається аналіз та синтез не предметів, а відношень в середини них і відносин із зовнішнім світом. Після класифікації внутрішніх відносин і властивостей і їх зовнішніх відносин за ознаками аналізується і синтезуються властивості на базі отриманої інформації (хоча і відносної).