Зміст

Вступ............................................................................................................... 3

1. Партизанський рух на півночі Хмельниччини......................................... 4

2. Боротьба народного підпілля в центрі області........................................ 7

3. Характеристика Руху антифашистського опору на півдні.................... 12

4. Діяльність підрозділів ОУН-УПА на території Хмельницької області. 14

Висновки....................................................................................................... 19

Література.................................................................................................... 21

Вступ

Керівники колишнього вермахту після війни у своїх спогадах відмічали несподіваний для них розмах антифашистського руху, який вони зустріли на окупованих територіях. Деякі з них, зокрема генерал-полковник Л.Рендуліч, надають цьому рухові вирішального значення у причинах поразки Німеччини у Другій світовій війні.

Особливо поширеним цей рух був на Білорусі і Україні – колишніх республіках СРСР. Історія свідчить про існування на їх територіях великих партизанських з’єднань, які, переховуючись від німців в важко доступної місцевості, наносили йому значної шкоди, вели запеклу озброєну боротьбу.

Говорячи в цілому про масштаби партизанської боротьби і Рух опору, істориками дуже мало приділяється уваги дослідженню специфіки та особливостям ведення антифашистської боротьби в окремих місцевостях. Дана робота присвячена висвітленню питань опору місцевого населення проти німецьких окупантів на території Хмельниччини (колишня Кам’янець-Подільська область).

Місцеве населення прийняло активну участь в справі перемоги над ворогом. Людей штовхало на протиборство проти набагато сильнішого противника не тільки ідейні мотиви, а в більшій мірі – та окупаційна політика, що велася німецькою владою на захоплених територіях. Якщо спочатку українці ставилися насторожено до нової влади (бо ще свіжі були в пам’яті сталінські репресії), то після наведення німцями “порядку” і проведення політики активного пограбування стало ясно: це – ворог, проти якого треба боротися всіма методами. Боротьба проти загарбників з кожним місяцем набувала все більшого та більшого масштабу.

Про особливості цієї боротьби в Хмельницькій області, а також в окремих її частинах (північної, південної і центрі) піде мова у наданій роботі. Під час написання роботи використовувалися джерела як радянського походження, так і сучасні напрацювання.

1. Партизанський рух на півночі Хмельниччини

Північ Хмельниччини на той час включала у себе Славутський, Берездівський, Ізяславський, Шепетівський, Грицівський, Антонінський райони. Ця місцевість пройшла суворе випробування початком війни. Через Берездівський район пролягав один з основних напрямків удару німців на Київ – на півночі району проходила траса Львів-Київ, вздовж якої наступали загарбники. Через Славуту йшла головна залізнична артерія, яка зв’язувала фронт з німецьким тилом. Також в цьому регіоні знаходився найважливіший транспортно-залізничний вузол, який активно використовували німці – Шепетівка. Історія свідчіть про те, що на цих територіях започаткувався і з часом постав дуже широкомасштабний рух опору окупантам.

Центром такого руху і його потужним генератором було місто Славута. Тридцять місяців тривала окупація Славутчини. За цей час в місті загинув кожен другий житель. 4057 жителів району були вивезені на каторжні роботи. На території району німці повністю спалили шість сіл. В місті були пограбовані усі заводи. В центрі Славути гітлерівці створили гетто для єврейського населення, в якому було знищено більш як 13 тис. чоловік з усього району. На території Славути знаходився концтабор “Гросслазарет” для військовополонених червоноармійців, в якому загинуло близько 200 тис. чоловік.

Весь час жителі міста вели боротьбу з окупантами. Вже в липні 1941 р. в кількох кілометрах від Славути вчитель Стриганської школи Одуха А.З. створив підпільну групу з 12 чоловік, до якої увійшли вчителька Охман Г.Р., колишні учні школи брати Леонід і Борис Троцькі, Олександр Гіпс, Віталій Кмитюк. У серпні того ж року на квартирі Яворського А.Р. відбулося перше засідання організаторів славутського підпілля. А через півроку на Славутчині діяло 19 підпільних груп.

Діяльність славутських підпільників активізувалась у жовтні 1941 року після повернення до міста лікаря Михайлова Ф.М. Родом Федір Михайлович був з Росії, з Тули, але до війни після отримання медичної освіти розпочав працювати разом з дружиною в Славутській лікарні, звідки був призваний у армію, коли розпочалася війна. Восени 1941 р. в районі Полтави він потрапив у оточення, після якого йому вдалося повернутися до Славути. Знову влаштувавшись працювати у лікарню, Михайлову вдалося увійти у довіру до німців. Після цього він організовує патріотичну групу опору окупантам, в яку спочатку входили тільки медичні працівники лікарні. З часом ця група об’єднала всі підпільні групи міста, Славутського і Шепетівського районів і налічувала близько 200 чоловік.

Для керівництва підпіллям було обрано міжрайонний комітет у складі Ф.М.Михайлова, О.А.Горбатюка, К.О.Захарова, А.З.Одухи, В.В.Яворського та інших. Слід підкреслити, що комітет став досить впливовою силою не тільки в Славуті, але й у Шепетівці, багатьох селах Грицівського, Антонінського, Ізяславського районів, де також було створено підпільні організації. Були налагоджені також зв’язки з підпільниками Житомира, Бердичева, Новоград-Волинського, Києва, Острога.

Спочатку підпільники вели тільки антифашистську пропаганду, але з часом з’явилися можливості боротьби більш дієвими способами. Були створені бойові групи, завданнями яких було проведення диверсійних актів. Групи були малочисельними та складалися в основному з військовополонених, бійців Червоної армії, що переховувалися у лісах під час відступу, а також тих місцевих жителів, які за різними причинами увійшли в конфлікт з новою владою.

На засіданні міжрайонного комітету у лютому 1943 було розглянуто питання про створення партизанських загонів, спеціальних підривних груп, баз зброї, боєприпасів і харчування. У першій половині 1943 року був створений партизанський загін Славутського району, який згодом перетворився на з’єднання. Командиром його став А.З.Одуха. На озброєнні партизан було 2 міномета, декілька кулеметів, 87 гвинтівок, пістолети, вибухівка. Восени 1942 року підпілля Славути встановило зв’язок з Великою Землею, і через білоруських партизан було отримано радіостанцію.

Загін поповнювався як за рахунок місцевих жителів, так і за рахунок військовополонених з концтабору “Гросслазарет”, який знаходився на території міста Славута. Підпільники та партизани організовували втечі з цього табору полонених та формували з їх числа підрозділи загону. Відомим є факт, коли підпільники 14 червня 1942 року організували втечу кількох десятків військовополонених з табору. Крім того, дуже частими були “уходи” з табору, які організовував Михайлов (головний лікар міста) для хворих Гросслазарету. Він доповідав німцям, що вони вмерли, підроблював відповідні документи, а “мертві душі” уходили у ліс, до партизан. В районі села Стригани підпільники організували шпиталь для таких хворих, а також для поранених партизан. Усього за час окупації підпільники разом з партизанами визволили з канцтаборів Славути і Шепетівки 2190 чоловік.

Методи боротьби партизан Славути були в основному диверсійними. Через Славуту йшла одна з основних залізничних магістралей, що зв’язувала німців з їх глибоким тилом. Партизанські загони основні свої зусилля спрямовували на ушкодження цієї магістралі, а також на підрив ворожих ешелонів з живою силою та технікою. Дуже частими були напади на ворожі гарнізони, знищування поліцаїв.

Напади партизанів стали настільки дошкульними, що гітлерівське командування змушене було надіслати з Шепетівки понад 3 тисячі солдат і офіцерів, щоб блокувати славутські ліси. Але це не дало дієвого ефекту.

З кожним днем зростала міць одухівського з’єднання. В грудні 1943 р. воно мало у своєму складі 5 партизанських загонів, у яких нараховувалося 1200 чоловік. Поступово ця цифра зросла до 4000 тис. Бійці партизанського з’єднання імені Михайлова (самого Ф.М.Михайлова німці викрили і стратили у липні 1942 року) діяли на території не тільки Кам’янець-Подільської (колишня назва Хмельницької області), а й Волинської, Рівненської, Тернопільської області.

За даними звіту партизанського з’єднання, яке побачило світ після визволення Славутського району від німців, партизани Славутчини провели 948 бойових та диверсійних операцій, влаштували 344 залізничні диверсії, внаслідок чого 287 ворожих ешелонів пішло під укіс. 18190 ворожих солдат і офіцерів загинули під час вчинених партизанами диверсій на залізниці, а ще 2773 фашисти були знищені у відкритих боях.

Таким чином, можна сказати, що партизанський рух на Славутчині мав два періоди у своєму розвитку: перший – до 1943 року – підпільницький, другий – з січня 1943 року до січня 1944 (момент визволення Славути від німецьких загарбників) – партизансько-підпільницький. Особливістю його була можливість поповнювати свої лави за рахунок військовополонених. Активності діям партизан Славути надавала наявність лісових масивів, що були поширені в Славутському, Шепетівському, Ізяславському районах. Ще одним сприятливим фактором для розвитку партизанського руху на Славутчині було відсутність крупних збройних угрупувань німецьких військ на території району і навколо нього, що значно підсилювало позиції партизан.

2. Боротьба народного підпілля в центрі області

Іншим центром народного опору німецько-фашистським окупантам стало місто Проскурів, а також найближчі до нього райони Кам’янець-Подільської області: Меджибозький, Чорноострівський, Теофіпільський і Старосинявський, Гвардійський.

Через Проскурів проходила ще одна залізнична артерія, що мала важливе військове значення для німців. Місто Проскурів на той час було достатньо розвинутим промисловим центром. Воно мало розгалужену інфраструктуру, яку використовувало німецьке командування для дислокування та управління військами. В Проскурові знаходилися значні угрупування ворога. Це свідчило про те, що цей регіон мав для німців стратегічне значення.

Німці “залізною” рукою наводили порядок в цієї місцевості. Смертю карався кожен, хто не виконував будь-яких розпоряджень нової влади. Жорстокості фашистів не лякали жителів. Одна за одною виникали антифашистські підпільні групи.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--