Курсовая работа: Антропоніми як самостійний інтертекстуальний елемент в англомовному художньому тексті
2. Патроніми (імена по батькові). В англійській мові традицію використання патронімів втрачено, з ХVII століття патроніми стали частиною особового імені.
3. Прізвища: Brown, Gregor.
4. Родові імена (вважаються більш важливими, ніж прізища, коли жінка виходить заміж, то вона змінює своє прізвище, а родове ім’я залишається незмінним.): Mc, O’.
5. Прізвиська, псевдоніми, імена тварин: Fiery Face (Джеймс ІІ, мав родиму пляму на пів обличчя), Redhead – людина з рудим волоссям.
6. Криптоніми (приховувані імена), антропоніми літературних творів, героїв фольклору, міфів: Titania, Nemesis.
7. Етноніми (назви націй, народів, народностей): Englishman, Londoner.
8. Техноніми (статусні імена): Ms, Mrs, Mr [10].
Також антропоніми бувають індивідуальні і групові. Індивідуальні антропоніми виділяють об’єкт з класу подібних (особистість з колективу), а групові даються колективам, групам, етносам тощо, які наділені тими чи іншими ознаками.
Слід додати, що проблемним питанням в англійській антропоніміці є визначення прізвиська. Як пише В.В Робустова: «Дане поняття в англійській мові має два означувальних слова – nickname і sobriquet. Прізвисько слід відрізняти від псевдоніму. Псевдонім – це вигадане ім’я, джерелом виникнення якого є сам автор, а прізвисько виникає спонтанно, на базі якої-небудь риси, дії, обставини тощо»[6:122].
Незважаючи на те, що антропоніми позначають назви людей, ми маємо справу з різними категоріями імен, що пояснюється історією культури, особливостями психології людей, традиціями тощо. За Т.С. Олійник [5:8]
Позамовний зміст слова, який відображає національну культуру, називають культурним компонентом значення слова. А власні імена характеризуються певною мірою культурним компонентом значення, тому що вони відображають особливості культури, історичного розвитку, традицій народу-носія мови, а також несуть додаткову інформацію через асоціації.
Алюзивність антропонімів пов’язана з тим, що ім’я ототожнюється з особливостями його носія або з певною ситуацією. Загадка алюзивного антропоніма в тексті викликає цілий ланцюг асоціацій, основною відправною точкою яких є початковий (буквальний) образ, відомий читачеві з певного літературного джерела. Ось чому для адекватного сприйняття інформації необхідно перш за все встановити таке джерело. За Т.С. Олійник за джерелом походження алюзивні антропоніми поділяються на:
1. Історичні: Rockefeller (Рокфеллер) «багатство».
2. Літературні:
a) Англійської літератури: Lancelot – 1. Ланселот (один з лицарів легендарного короля Артура); 2. уособлення краси і мужності;
b) Американської літератури: Simon Legree – 1. Сімон Легрі – торговець «живим товаром» (персонаж повісті Гарріез Бічер-Стоу «Хатина дядька Тома»(1852), який відрізняється особливою жорстокістю в поводженні з неграми); 2. жорстока, безпощадна людина;
c) Біблійні: Dorcas – 1. бібл. Доркас – ім’я жінки-християнки в «Новому Завіті», яка шила одяг і роздавала його бідним; 2. благодійниця;
d) Міфічні: Deadalus – 1. гр. міф. Дедал, батько Ікара – скульптор і будівничий, який спорудив лабіринт критському цареві Міносу; 2. скульптор, творець [5:10].
Хоча на сьогодні таку класифікацію, якщо розглядати світ як один великий загальний текст, можна вважати дещо застарілою, адже внаслідок глобалізації й науково-технічного прогресу з’явилися нові способи передавання та зберігання інформації. До них відносяться телебачення, радіомовлення, інтернет. Також неможна забувати і про газети, журнали, часописи та інші періодичні видання, які висвітлюють реальні події людського життя.
РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ
Поняття «інтертекстуальність» в останні десятиріччя займає дедалі вагоміші позиції у лінгвістиці. Категорія інтертекстуальності – багатомірний зв'язок окремого тексту з іншими текстами [2:67], належить поки що до базових, але цілком не вивчених характеристик тексту.
«Найбільш уживане значення інтертекстуальності (лат. inter – «між» і textum – «тканина», «будова») – сукупність міжтекстових зв’язків» [2:68].
Це також є основним поняттям постструктуралізму, під яким розуміють «виявлення різних форм і напрямів письма (цитата, центон, ремінісценція, алюзія, пародія, плагіат, трансформація інваріанта, стилізація тощо) в одній текстовій площині» [Там само].
Термін «інтертекстуальність» був уведений 1967 р. теоретиком постструктуралізму Ю. Крістєвою, яка розуміє його «формально – як літературний діалог текстів» [Там само].
Інші провідні мовознавці, ідеологи структуралізму і постструктуралізму, серед яких Р. Барт, у своїй концепції ототожнюють свідомість людини з писемним текстом як нібито єдиним достовірним способом її фіксації. Отже, під текстом стали розуміти все: літературу, культуру, суспільство та його історію, навіть людину. Порівняймо вислови Ю. Крістєвої і Р. Барта:
Ю. Крістєва: «Будь-який текст будується як мозаїка цитацій… є продуктом вбирання й трансформації якого-небудь іншого тексту» [Там само]; «літературне слово» – це «місце перетину текстових площин» [Там само].
Р. Барт: «Кожен текст є інтертекстом… становить собою нову тканину, зіткану зі старих цитат. Обривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом і т. ін. – усе це вбирається текстом і перемішується в ньому, оскільки завжди до тексту і навколо нього існує мова. Як необхідна передумова будь-якого тексту інтертекстуальність не може зводитись до проблем джерел і впливів; вона становить загальне поле антонімних формул, походження яких рідко можна виявити, несвідомих або автоматичних цитат, що даються без лапок» [2:70].
У даній роботі явище інтертекстуальності розглядається з позицій Р. Барта і його однодумців. Тобто, можна зробити висновок, що інтертекст уміщує в собі не стільки цитати з певних творів, скільки всі можливі культурні дискурси (соціокультурні, побутові, наукові, маскультурні, літературні тощо), під впливом яких перебуває автор твору. А тоді світ постає у вигляді єдиного загального тексту із прихованими та явними нагромадженнями алюзій, цитат і ремінісценцій з культурного досвіду минулого. «Жоден текст не існує ізольовано один від одного, у своїй сукупності вони формують так звану “семіосферу – термін Ю.М. Лотмана, який вважав семіосферу тим семіотичним простором, поза межами якого неможливо саме існування семіозису”»[7:351]
На сьогодні відсутня єдина універсальна класифікація різновидів інтертекстуальності. Найбільш впливовими є класифікації французького вченого Ж. Женетта і російського фахівця Н. Фатєєвої.
Класифікація Ж. Женетта: