Курсовая работа: Чехословацька криза 1968 року

РОЗДІЛ 1 . СТАНОВЛЕННЯ ТОТАЛІТАРНИХ РЕЖИМІВ В КРАЇНАХ СХІДНОЇ ЄВРОПИ

В ході другої світової війни майже в усіх країнах Східної Європи були утворені національні або народні фронти, в яких на антифашистській основі співробітничали різні партії та рухи. Мета, яку ставили перед собою ці політичні сили - визволення від фашизму, відновлення національної незалежності та демократичних свобод, була досягнута в результаті розгрому Німеччини та її союзників об'єднаними зусиллями збройних сил антифашистської коаліції та дій руху Опору. Наприкінці війни у всіх країнах регіону до влади прийшли уряди національних фронтів. В Албанії та Югославії, де компартії відігравали провідну роль в національно-визвольній боротьбі і національних фронтах очолили коаліційні уряди.

Співробітництво різних партій у рамках національних фронтів пояснювалось складністю завдань, що стояли перед тільки що визволеними від фашизму країнами. Нові умови вимагали об'єднання зусиль усіх демократичних партій та організацій. Необхідність розширення соціальної бази і визнання західними державами урядів Югославії та Польщі,, що виникли ще у воєнний період війни, зумовила включення до їх складу представників політичної еміграції та внутрішніх сил, які не входили до національних фронтів.

Зусилля всіх урядів країн Східної Європи були спрямовані на розв'язання першочергових загальнонаціональних завдань: ліквідацію наслідків панування окупаційних і місцевих фашистських режимів, відродження зруйнованої війною економіки, відновлення демократії. В Болгарії, Румунії та Угорщині було ліквідовано створений окупантами державний апарат, а державні установи очищено від фашистських елементів. Була заборонена також діяльність фашистських і реакційних партій, на яких лежала відповідальність за національні катастрофи. В деяких країнах відновлювалися конституції, скасовані ще в 30-ті роки авторитарними режимами. Почали функціонувати парламенти, у деяких країнах була дозволена діяльність партій, що не входили в національні фронти. Поряд з попередніми структурами державної влади почади діяти нові, що народилися в ході визвольної війни, - національні комітети та ради.

Із соціальних завдань у країнах регіону (крім Болгарії) першочерговою стала ліквідація великого поміщицького землеволодіння і наділ селян землею. Аграрна реформа проводилась під гаслом "Землю тим, хто її обробляє". Конфіскована у поміщиків і тих, хто співробітничав з окупантами, земля передавалась за невелику плату селянам у власність, або частково переходила до держави. У Польщі, Чехословаччині та Югославії було конфісковано землі німців, яких за рішенням союзних держав переселили на територію Німеччини. Програми національних фронтів не містили прямої вимоги ліквідації капіталістичної власності, але передбачали вилучення власності нацистів та їх спільників і покарання за національну зраду, у результаті чого під державне управління перейшли підприємства, що належали німецькому капіталу і тій частині буржуазії, яка співробітничала з гітлерівцями.

Таким чином, у результаті ліквідації фашизму і відновлення національної незалежності у країнах Східної Європи вже наприкінці війни утвердився новий державний порядок, який тоді отримав назву "народної демократії". У політичній сфері його характерною рисою була багатопартійність, за якої не допускалася діяльність фашистських та реакційних партій, а в урядах та інших органах влади значну роль відігравали різні марксистські партії. В Румунії та Болгарії - зберігався інститут монархії. У сфері економіки при збереженні приватних і кооперативних підприємств значно більшу, ніж у довоєнний період, роль почав відігравати державний сектор. Найсерйозніші зміни відбувалися у сільському господарстві, де почалося розв'язання аграрного питання.

Відбувалися зміни й у зовнішньополітичній орієнтації країн Східної Європи. Договори про дружбу, взаємодопомогу та повоєнне співробітництво було підписано між Радянським Союзом та Чехословаччиною (грудень 1943 р.), Югославією та Польщею (квітень 1945 р.). Над Болгарією, Румунією та Угорщиною (сателітів Німеччини) союзниками був встановлений контроль Союзної Контрольної Комісії (СКК), де завдяки присутності Радянської Армії представники СРСР мали більш сильні позиції, ніж західні партнери.

Але вже в перші повоєнні місяці почалися накопичуватися суперечності в національних фронтах між різними партіями. В Югославії комуністи продовжували займати пануючі позиції. В листопаді 1945 р. на виборах в Установчу скупщину Народний фронт отримав 90% голосів. Інакшою була ситуація в інших країнах: в Угорщині на перших повоєнних виборах (листопад 1945 р.) компартія завоювала 17% голосів; в Польщі, враховуючи несприятливу для себе розстановку політичних сил, комуністи домоглися перенесення виборів до січня 1947 р.

Але роль компартій в органах нової влади, що формувалася, була більш значною, ніж про це можна судити за підсумками парламентських виборів. Підтримка з боку СРСР створювала комуністам найсприятливіші можливості для того, щоб почати поступове відтиснення своїх союзників по національному фронту. Зберігаючи за собою провідні пости в урядах, компартії значною мірою визначали їх політику, навіть якщо й не мали в них більшості портфелів. Все більш зростаючий вплив на формування та спрямованість політики нових режимів в країнах Східної Європи набував введений в 1946 р. інститут радянських урядових радників.

З багатьох питань, які розв'язувалися владою, виникали суперечності між комуністами та іншими політичними силами. Так, праві партії вважали, що з відновленням національної незалежності, конституційного ладу, покаранням воєнних злочинців і тих, хто співробітничав з гітлерівцями, проведення аграрної та деяких інших реформ - завдання, проголошені в програмах національних фронтів, - вже повністю виконані. Саме ці сили виступали за подальший розвиток своїх країн шляхом традиційної демократії з орієнтацією на Захід та збереженням, водночас, дружніх відносин з СРСР. В свою чергу компартії, які розглядали встановлення "народної демократії" як етапу на шляху до початку "побудови соціалізму", вважали за необхідне продовження та поглиблення розпочатих соціально-економічних перетворень. Використовуючи буржуазію, її капітали та підприємницьку ініціативу для розв’язання завдань відбудови своїх країн, компартії водночас вели всезростаючий наступ на її політичні та економічні позиції.

Націоналізація власності німецького капіталу і тієї частини буржуазії, яка співробітничала з гітлерівцями, привела до утворення в усіх країнах більш-менш міцного державного сектора економіки. Услід за тим . компартії почали добиватися націоналізації капіталістичної власності. Передусім це було здійснено в Югославії, де нова конституція (січень 1946 р.) передбачала експропріацію приватної власності. Наприкінці 1946 р. було видано закон про націоналізацію всіх підприємств, за винятком дрібних виробництв та ремісничих майстерень. В Польщі селянська партія на чолі з С. Миколайчиком не заперечувала проти того, щоб головною формою стала передача підприємств у власність держави. В січні 1946 р. за наполяганням комуністів було прийнято закон про націоналізацію, за яким відбувалося одержавлення великої та середньої промисловості.

У Болгарії, Румунії та Угорщині, які перебували під контролем СКК, наступ на позиції буржуазії здійснювався не націоналізацією її власності, а встановленням, державного та робітничого контролю над приватними підприємствами. Практично вже в 1945 - 1946 рр. компартіям країн Східної Європи при безпосередній допомозі сталінського режиму вдалося домогтися того, що почався процес вилучення власності буржуазії і переходу її до рук держави. Це означало вихід за рамки програм національних фронтів і перехід від розв'язання загальнонаціональних питань до соціальних.

Водночас розпочалося ущемлення, а потім і переслідування партій правої орієнтації, які були змушені переходити в ряді випадків навіть в опозицію. За сфабрикованими обвинуваченнями у змовницькій діяльності арештовувалися їх прихильники. В Угорщині такі звинувачення були висунуті не тільки проти керівників партії дрібних сільських господарів, а навіть і проти голови уряду. Багато з них, побоюючись арешту, були змушені тікати за кордон. У Болгарії було страчено Н. Петкова, одного з лідерів БЗНС, в Румунії віддано під суд ряд діячів націонал-цароністської партії. У Польщі після виборів 1947 р. та поразки селянської партії, вона зійшла з політичної сцени, а її лідер Миколайчик, щоб уникнути ареолу, був вимушений рятуватися за кордоном.

Таким чином, уже в середині 1947 р. в багатьох країнах Східної Європи компартії витіснили з національних фронтів своїх союзників "справа" і зміцнили власні позиції в державних структурах ті. керівництві економічним життям. Лише в Чехословаччині, де в результаті виборів в Законодавчі збори (травень 1946 р.) компартія вийшла на перше місце, ще зберігалася нестійка рівновага політичних сил у Національному фронті. Але й там КПЧ практично зайняла ключові позиції і почала готуватися до остаточного захоплення влади.

В 1945-1946 рр. керівники ряду компартій заявили, що політичні і соціально-економічні перетворення, здійсненні в ході становлення й розвитку ладу "народної демократії", ще не мають соціалістичного характеру, а, створюють тільки передумови для переходу в майбутньому до "побудови соціалізму". Вони вважали, що цей перехід може бути здійснений мирним шляхом - без диктатури пролетаріату і громадянської війни, з урахуванням національної специфіки. Все це свідчило про те, що керівництво компартій Східної Європи допускало можливість іншого шляху ніж радянський. Але ця концепція не набула всебічної розробки, і була окреслена лише в загальних рисах. Подальший розвиток подій в країнах регіону, на жаль, не виправдав цих сподівань. По суті, прагнення певної частини політичних сил були цинічно відкинуті Й.Сталіним та його прибічниками, в цих умовах режими "народної демократії" набували все більше риси тоталітарних.


РОЗДІЛ 2 . СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ КРИЗИ ТОТАЛІТАРНИХ РЕЖИМІВ

Протягом майже чотирьох десятиліть, перекидаючись з однієї країни Східної Європи на іншу, хвиля за хвилею прокочували гострі політичні, економічні та соціальні кризи. їх причини, перш за все, полягали в тих першоджерелах того шляху розвитку, який під тиском ряду зовнішніх та внутрішніх факторів був нав'язаний народам цих країн. Остаточне утвердження у Східній Європі тоталітарних режимів означало, що у сфері економіки було взято курс на форсовану індустріалізацію, яка передбачала перш за все створення або реконструкцію важкої промисловості. Засоби для цього вилучалися з сільського господарства, де вже наприкінці війни почався процес примусової колективізації. Паралельно з розвитком важкої індустрії та виникненням нових галузей, старі, традиційні галузі (легка та харчова) промисловості, дедалі більше відставали. Дрібнотоварне та ремісниче виробництво згорталося, а приватна сфера обслуговування була замінена державною. Панування державної власності у всіх сферах економіки супроводжувалося утвердженням командно-адміністративних Методів управління.

Перехід до будівництва соціалізму за радянським зразком досить чітко виявився вже в другій половині 1947 р. Саме тоді в більшості країн Східної Європи замість .довоєнних політичних структур утвердилися нові "народно-демократичні" політичні та економічні структури: в органах влади переважали представники комуністичних та інших марксистських партій (які невдовзі "об'єдналися"), а в економіці перевага віддавалася державному сектору, хоч процес націоналізації залишився ще незавершеним.

У вересні 1947 р. у Варшаві було утворено Інформаційне бюро дев'яти європейських компартій, на якому від імені радянського керівництва була висунута теза про те, що в країнах Східної Європи склалися всі необхідні умови для переходу до побудови "соціалізму за радянським зразком". Керівники компартій цього регіону, виховані Комінтерном в дусі беззаперечного виконання директив ВКП(б) на чолі зі Й. Сталіним, без дискусій та опору прийняли нав'язану їм схему побудови "радянської моделі соціалізму" з усіма її деформаціями.

Особливо слід відзначити грубі помилки та прорахунки, цинічний диктат та підступні дії у відношенні до народів країн Центральної та Південно-Східної Європи з боку Й. Сталіна та його політичного оточення. Найбільш виразно все це виявилося у штучно спровокованому "вождем всіх часів та народів" конфлікті між ВКП(б), Інформбюро та югославською компартією, в якому було продемонстровано повну відсутність принципів рівноправ'я та ігнорування будь-якої національної специфіки народів у тільки що створеному "соціалістичному таборі". Вся відповідальність за ці дії лягає на Й. Сталіна. Вони мали трагічні наслідки не тільки для Югославії, але і для всіх країн східноєвропейського регіону.

В той же час, Перш за все, надзвичайно сприятливі умови для нав'язування розвитку за радянським зразком, безумовно створювали міжнародні обставини на завершальному етапі другої світової війни та в перші повоєнні роки. Саме тоді авторитет, симпатії та популярність радянського народу та його героїчної армії як визволителів народів від фашистського поневолення були надзвичайно великі. Більшість європейців знала ціну досягнутої перемоги: з 7 млн. радянських бійців, що брали участь у визвольній місії на континенті - 1,2 млн. загинули. Присутність Радянської Армії на території Східної Європи, безумовно, створювала певні передумови для приходу до влади та утвердження нових політичних і економічних структур. При цьому вдалося також уникнути виникнення громадянських війн (крім Польщі) та іноземної інтервенції.

Діяльність радянської дипломатії на міжнародній арені дозволила досягти мирних договорів з колишніми союзниками Німеччини та запобігти втручанню західних країн. СРСР надав значну економічну допомогу східноєвропейським політичним режимам з метою остаточного утвердження в цьому регіоні Європи тоталітаризму.

Треба підкреслити, що допомога надавалася за рахунок народів Радянського Союзу, які знаходилися тоді у страшенних злиднях та розоренні.

По-друге, необхідно також враховувати обстановку, яка панувала в міжнародних відносинах, особливо на початку "холодної війни", коли поставало питання про виживання тільки що утворених політичних режимів. Все це вимагало від керівництва країн Східної Європи безумовної орієнтації на СРСР. Звичайно, що в такій ситуації навіть мови про специфічно-національні інтереси цих народів не повинно було бути. Навпаки, інтереси зміцнення єдності та монолітності молодого "соціалістичного табору" в той час вимагали і в теорії, і на практиці реалізацію тези про безумовне підкорення національно-державних інтересів інтересам інтернаціональним, які насправді зводилися до інтересів політичного керівництва Радянського Союзу.

По-третє, треба відзначити, що у керівництва "народно-демократичних режимів", а точніше, у правлячих комуністичних партій, на той час не було ніякого досвіду будівництва соціалістичного суспільства, тому в тих умовах, які склалися, вони вимушені були брати за зразок єдиний існуючий на той час досвід "першої в світі соціалістичної держави". А це був досвід тоталітарної адміністративно-командної системи, яка з 30-х років панувала у СРСР.

По-четверте, важливу роль відігравали також і суб'єктивні фактори, які безпосередньо торкалися керівництва країн Центральної та Південно-Східної Європи. У його складі, перш за все, були особи, які довгий час знаходилися за кордоном, в еміграції, працювали в Комінтерні. Природно, що ці керівники відірвалися від свого національного ґрунту, не знали, а частіше, не хотіли знати і розуміти Дійсних національно-державних інтересів та поважати почуття національної гідності своїх народів. Для цих лідерів було важливо особистою діяльністю завойовувати довіру та повагу з боку Радянського Союзу, і перш за все, Й.Сталіна. І ось саме ці політичні сили свідомо насаджували в своїх державах копіювання СРСР ш тільки з головних питань, пов'язаних з виконанням "плану побудові соціалізму", а навіть в деталях та дрібницях. Ці керівники механічно копіювали радянський досвід, форми та методи, які застосовувалися в СРСР для досягнення наміченої мети.

В той же час, більшості східноєвропейських лідерів здавалося, що якщо на першому етапі "народно-демократичних" перетворень ще існували якісь розбіжності між СРСР та цими країнами, то в майбутньому по мірі успіхів будівництва нового суспільства, ці розбіжності повинні бути стертими. А пізніше їхні країни підтягнуться до того рівня, який мав Радянський Союз, до того еталону, яким бачилась для багатьох "перша в світі соціалістична держава". З цією метою прискорювався хід необхідних соціально-економічних змін. Вже наприкінці 40-х років в країнах регіону і основному завершується процес націоналізації економіки, а разом а цим відбувається ліквідація не лише великої середньої, але й частково дрібної буржуазії. Державний сектор перетворюється у переважаючий в економіці. Водночас відбувалося формування процесів індустріалізації народного господарства та колективізації на селі. У політичній сфері з національних фронтів та урядів були вилучені залишки представників партій правої орієнтації. Спільна антифашистська боротьба народів СРСР та Югославії в роки другої світової війни стала основою для поглиблення та зміцнення повоєнних стосунків між ними. Але з часом у цих відносинах назріли питання, розв'язання яких потребувало особливого рівноправного підходу.

Загострення радянсько-югославських відносин відбулося після переговорів у Москві (лютий 1948 р.) між СРСР, Болгарією та Югославією. Й.Сталін, виходячи зі своїх попередніх проектів зажадав терміново приступити до об'єднання обох балканських країн у єдину федеративну державу. Базуючись на підсумках югославо-болгарських переговорів (серпень 1947 р.), під час яких була констатована передчасність такого кроку, делегація ФНРЮ висловилась проти утворення федерації.

Ситуація, що склалася, обговорювалась на засіданні керівництва ЦК КПЮ (1 березня 1948 р.). На цьому засіданні висловлювалися серйозні зауваження щодо ставлення Й. Сталіна до керівників компартій Югославії та Болгарії. Як стало відомо пізніше, член Політбюро ЦК КПЮ С. Жуйович передав власноручно стенограму цього засідання радянському послу у Белграді А. Лаврентьєву.

К-во Просмотров: 174
Бесплатно скачать Курсовая работа: Чехословацька криза 1968 року