Курсовая работа: Державна етнокультурна політика в Україні на сучасному етапі
Подібні висловлювання відмічалися у кожного другого з опитаних. Це свідчить про невисоку політичну культуру людей, їх елементарну необізнаність в азах, без яких людина не може грамотно будувати свої відносини у багатонаціональному колективі. А це часом породжує негативні колізії, неповагу до осіб інших національностей, їх звичок, традицій. Звідси – актуалізація ролі міжетнічного спілкування, особливо у багатонаціональних труд, колективах, яка стає дійовим засобом нагромадження і передачі соціального досвіду, колективізму та обміну матеріальними і духовними цінностями, поглядами, почуттями та емоціями. Все це має величезний вплив на формування культури міжетнічного спілкування. Культура міжетнічного спілкування це стабілізація з допомогою демократичних інституцій, що народжуються й утверджуються на основі національної (і в т. ч. міжетнічної) згоди. Водночас сьогодні не можна не враховувати того, що, з одного боку, ідеї і політика реформ все глибше проникають у товщу суспільного буття, а з іншого – усе крутіше закипає магма нетерпіння в глибинних верствах суспільства, загрожуючи виплеснутися вулканічною лавою. Важливо виробити спільну платформу для всіх народів України, пристосовуючи свою свободу та інтереси один до одного. Рахуватися, поважати, підтримувати. Інакше не побудуєш добросусідських, толерантних відносин між людьми різних національностей.
2. Державна етнокультурна політика в Україні на сучасному етапі
Сутність державної етнокультурної політики полягає у відродженні етнічної самосвідомості й збереженні духовної і матеріальної культури етносів, сприянні розвитку їх етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності, забезпеченні інформаційних, культурних, освітніх потреб, у створенні умов для активного включення всіх етнокультур у духовне життя суспільства. Державна етнокультурна політика органічно зв’язана з державною етнополітикою і культурною політикою держави. Вона має відображати духовні інтереси усіх складових української політичної нації та української діаспори. «Українська нація, національні меншини є одночасно суб’єктами етнонаціональної, а отже, етнокультурної політики».
Державна політика у сфері етнокультурного розвитку, її формування і реалізація мають базуватися і на загальносистемних принципах: гуманізму, демократизму, публічності, науковості, законності тощо. Особливе значення має дотримання спеціальних принципів – багатокультурності; самоцінності етнокультур; єдності прав та обов’язків громадян і їхніх спільнот щодо задоволення етнокультурних інтересів; орієнтації носіїв культур на загальнолюдські духовні цінності. Вони корелюються із проголошеними міжнародною спільнотою такими принципами культурної політики в постіндустріальному суспільстві, як сприяння розвитку етнічної та національної ідентичності, культурному і мовному розмаїттю; підтримка творчості та ін. Особливість процесу реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку полягає, зокрема, в тому, що він здійснюється переважно у формі регулятивного впливу з обмеженим використанням адміністративних методів. Комплексний механізм формування і реалізації державної етнокультурної політики є сукупність засобів і способів цілеспрямованого впливу держави на вирішення питань збереження культурної самобутності етносів і забезпечення інтеграції етнокультур в єдиний культурний простір України. Одним із найсуттєвіших недоліків розроблюваних в Україні проектів концепцій етнонаціонального, етнокультурного розвитку є недостатня орієнтованість на створення умов для втілення в життя державної політики і особливо – відсутність ефективних економічних, правових, організаційних механізмів її реалізації. Наукова проблема, яка зумовлена об’єктивною суспільною потребою і актуалізована відсутністю відповідних ґрунтовних теоретичних розробок, потребує дослідження на основі системного підходу. З огляду на поглиблення процесів регіоналізації і підвищення ролі регіонів у суспільно-політичному та етнокультурному житті, а також розуміння культурно-освітнього фактора як одного з визначальних випливає, що етнокультурний регіон – це територія, яка відрізняється від інших територій за різноманітністю культурних виявів, сукупністю та інтенсивністю взаємозв’язаних етнічних елементів, структур, відносин, що її утворюють. Культурний розвиток регіонів залежить від рівня їх розвитку, державного сприяння йому, утвердження в суспільстві толерантності й поваги до культури, історії, мови, традицій різних етносів при збереженні інтегруючої ролі української культури.
Українське суспільство може успішно розвиватися лише за наявності достатніх внутрішніх можливостей регіонів та за державної підтримки їх культурної різноманітності, базуючись на принципах самодостатності, рівноправності, гармонізації соціальних відносин, на традиційних культурних регуляторах, а також за умови недопущення рецидивів протистояння чи ігнорування самоцінності культурних архетипів локального середовища регіонів.
Відтак одним з актуальних завдань державної влади на сучасному етапі є формування і проведення якісно нової державної регіональної політики. Державна регіональна політика – це складова не тільки соціально-економічного, а й етнонаціонального, етнокультурного розвитку країни, тісно пов’язаного із здійсненням адміністративної реформи та вдосконаленням адміністративно-територіального устрою.
В етнокультурному русі спостерігаються як позитивні тенденції, так і певні суперечності. «Відбувається інтенсивний процес формування громадських організацій: етнокультурних товариств, асоціацій тощо».
До сталих тенденцій в етнокультурному русі відносяться: пробудження почуттів національної гідності й упевненості меншин у творчих силах своїх етносів; зародження масового аматорського художнього руху, створення професійних театрів і мистецьких колективів національних меншин; розвиток мережі національних шкіл, організація класів і груп, відділень і курсів у спеціальних навчальних закладах; запровадження на телебаченні й радіо передач та друкованих органів мовами національних меншин.
Етнокультурні центри (громадські організації, які репрезентують один з механізмів культурно-національної автономії і новий тип культурно-дозвільної організації, що ставить перед собою завдання культурної консолідації певного етносу, відродження, розвитку і популяризації духовної культури різних етнічних спільнот) стали відігравати роль авторитетних інститутів громадського управління етнокультурними процесами.
Процеси етнокультурного розвитку тісно взаємозв’язані з етнополітичними. На базі етнокультурних об’єднань із всеукраїнським статусом утворюються об’єднання, які формують субпредставницькі органи, включають фінансові та комерційні структури, налагоджують тісні зв’язки з різними міжнародними організаціями та дипломатичними службами зарубіжних країн. На передній план у загальному етнокультурному русі виходять соціально-економічні проблеми, що зумовлює новий перерозподіл сил між політичними партіями і блоками, що представляють різні етнічні групи.
Відзначається суттєве відставання чинної нормативно-правової бази від стрімкого розвитку самоорганізації етнічних спільнот. Серед інших факторів, що справляють негативний вплив на етнокультурну ситуацію в Україні є невирішеність питання щодо забезпечення етнокультурних товариств фінансовими та іншими ресурсами. Тобто політизація етнокультурного руху відбувається не лише внаслідок активного пошуку етнічними спільнотами адекватних форм культурного самовизначення, а й через неповне і несвоєчасне задоволенням їх потреб, зокрема матеріально-фінансових.
2.1 Етнокультура в системі міждержавного співробітництва
Задоволення етнокультурних і мовних потреб українців, які перебувають поза «ядром» українського етносу, є одним з найважливіших напрямів державної етнокультурної політики. Проведення трьох всесвітніх форумів українців продемонструвало, що фактично формується глобальний український культурний простір. За роки незалежності у налагодженні культурно-освітніх і мистецьких зв’язків з українською діаспорою відбулися помітні зрушення. На основі міжнародних домовленостей Україна протягом 90-х років минулого століття організовувала в зарубіжних країнах культурно-мистецькі фестивалі, образотворчі виставки, гастролі професійних колективів представників різних етносів країни, надавала практичну допомогу художнім колективам українців за кордоном. В Україні проводилися фестивалі народної художньої творчості закордонних українців. У розвитку культурних зв’язків України із зарубіжними країнами важливу роль відіграла створена в 90-і роки ХХ столітті Українська всесвітня координаційна рада.
За результатами узагальнення очікувань українських громад у Росії та в інших державах пострадянського простору щодо забезпечення їх етнокультурних потреб дисертантка визначила найсуттєвіші з них. Це організаційна, правова, фінансова допомога з боку влади країн їх проживання у забезпеченні діяльності культурних, освітніх і наукових осередків; випуск періодичних видань та налагодження книговидавничої справи, заснування центрів українського мистецтва в місцях компактного проживання українців; організація українських радіо- і телепередач у регіонах; створення механізмів широкого залучення потенціалу закордонних українців до розвитку Української держави, підтримки з її боку ініціатив, спрямованих на збереження етнокультурної самобутності світового українства.
В організації міжнародного культурного обміну як загальнодержавної проблеми визначені нові підходи, що активізують підтримку Україною заходів щодо відродження культури закордонних українців і сприятимуть розвитку етнокультур на теренах України. Йдеться, зокрема, про державну підтримку в Україні громадських національних осередків – членів Міжнародної організації з народної творчості (IOV), Міжнародної музичної ради (IMC), Міжнародної організації фольклорних фестивалів (CIOFF), які працюють під патронатом ЮНЕСКО. Співробітництво за програмами цих неурядових організацій має охопити широкий спектр міжнародних симпозіумів, конференцій, робочих семінарів, проведення культурно-мистецьких заходів. Це сприятиме розширенню можливостей для залучення інтелектуального, культурно-мистецького потенціалу країни до міжнародної співпраці; зміцненню культурно-творчих, освітніх і наукових зв’язків України із світовим співтовариством.
Розвиток зв’язків з українцями, які проживають за межами України, є одним з важливих факторів застосування комплексного підходу до налагодження взаємовигідного економічного, політичного та культурного співробітництва з іншими державами і водночас сприяє такому співробітництву.
З огляду на європейський вибір України особливого значення набувають дво- та багатосторонні угоди України з державами, де проживають українці, й державами, що є етнічними батьківщинами національних меншин України. Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу потребує запровадження нових засад транскордонного співробітництва, розширення субрегіональних зв’язків, розробки механізмів співробітництва в рамках єврорегіонів, де етнокультурний фактор відіграє провідну роль.
2.2 Програмно-цільовий підхід до реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку
Діяльність органів державної влади має бути спрямована на вирішення таких основних завдань: відродження та розвиток культури українського етносу в межах України; задоволення культурних потреб національних меншин у країні; підтримка прагнення як східної, так і західної української діаспори щодо збереження етнічної ідентичності; забезпечення міжнаціональної культурної взаємодії, взаємоповаги і толерантності у відносинах між представниками різних етносів; розвиток інфраструктури етнокультурної сфери.
Одним з найважливіших принципів державного регулювання в етнокультурній сфері за умов становлення громадянського суспільства є принцип демократизму. Прийняття рішень у царині культури та їх реалізація передбачають залучення громадськості. Фахові оцінки та громадська думка мають обов’язково враховуватися в діяльності державних органів і установ. На цьому принципі ґрунтуються: Державна програма розвитку культури на період до 2007 року; Державна програма відродження й розвитку освіти національних меншин в Україні на 1994–2000 рр.; Національна програма «Закордонне українство» на період до 2005 року, інші цільові програми. Їх сутність і значення полягає у забезпеченні загальноукраїнського культурного поступу, збереженні духовної спадщини, культурному відродженні етнічних спільнот в Україні та української діаспори.
Водночас за останні роки при певному поліпшенні фінансування культурної сфери не відбулося принципового перегляду зобов’язань держави щодо обсягів надання культурних послуг населенню. Проблема невідповідності розмірів фінансування культури і державних зобов’язань гарантованих законодавством, реальним потребам суспільства в цілому та етнічних груп залишається невирішеною. Продовжує скорочуватися мережа установ і закладів культури і мистецтва, чисельність їх працівників, особливо в сільській місцевості. За роки незалежності кількість цих організацій зменшилася майже на три тисячі. Рівень оплати працівників культури і мистецтва на 2006 р. склав лише 60 відсотків середнього показника заробітної плати по народному господарству.
У перші роки незалежності в загальнодержавних документах питання відродження і розвитку культур етнічних спільнот були позбавлені необхідної конкретизації, а їх спектр був звужений. Більшість заходів, що намічалися, мали половинчастий чи навіть ортодоксальний характер, не були системно організовані й не мали належного ресурсного забезпечення. Завдяки ж цільовим програмам «об’єднуються організаційні та фінансові ресурси органів державної влади, органів місцевого самоврядування і громадських організацій національних меншин, забезпечується координація дій суб’єктів етнокультурної політики у досягненні узгоджених цілей».
Аналіз етнокультурних програм свідчить про доцільність у сучасних умовах проведення роботи з етнокультурного відродження передусім на основі програмно-цільового підходу. Світовий досвід підтверджує, зокрема, що пріоритети державної політики в сфері етнокультурного розвитку повинні мати переважно середньостроковий характер, визначатися реаліями суспільно-економічного життя і тими завданнями, які держава і суспільство вважають за першочергові для розв’язання на певному етапі.
Доцільно розробити цільові програми різного рівня, а також шляхи подальшого вдосконалення програмно-цільового підходу в розв’язанні проблем етнокультурного розвитку. Йдеться про більш чітке визначення пріоритетів та ієрархії цілей; удосконалення процедури відбору проблем для вирішення програмними методами; забезпечення комплексності розроблюваних заходів, їх економічної обґрунтованості; об’єднання фінансових і матеріальних ресурсів, пошук джерел позабюджетного фінансування; узгодження загальнодержавних і регіональних завдань; здійснення своєчасного, за результатами моніторингових досліджень, коригування програм тощо. На регіональному рівні завдання етнокультурного розвитку вирішуються в межах загальних програм розвитку культури і спеціальних програм щодо розв’язання проблем певних етнічних спільнот. Узагальнення практики реалізації цих програм (Автономна Республіка Крим, області) дало можливість визначити комплексний механізм проведення культурної політики на регіональному рівні, рекомендувати як один із шляхів удосконалення державного регулювання етнокультурного розвитку технологію соціально-культурного проектування. Такий механізм включає: 1. Інфраструктуру культури: організаційні структури, які утворюють систему державного регулювання культурного життя і практичної реалізації завдань етнокультурної політики (державні органи, установи культури). 2. Матеріальні, фінансові, кадрові, інформаційні ресурси. 3. Соціальні механізми і процедури: правові; економічні; ідеологічні; соціально-психологічні. 4. Технології: а) технологія соціально-культурного проектування; б) менеджмент і маркетинг; в) Public relations, фандрайзинг, реклама та ін. Соціально-культурне проектування (СКП) визначається як специфічна технологія, що являє собою конструктивну, творчу діяльність, сутність якої полягає в аналізі проблем і виявленні причин їх виникнення, виробленні цілей і завдань, що характеризують бажаний стан об’єкта, у розробці шляхів і засобів досягнення мети.
Розуміння української діаспори як серйозної та важливої сили в розвитку контактів з країнами проживання українців стане фактором морально-психологічного зближення всіх українців, їх консолідації. Налагодити співробітництво з українською діаспорою на основі чіткої системи взаємовідносин, зміцнити авторитет України у світовому співтоваристві шляхом підвищення ролі української діаспори у країнах проживання, використати інтелектуальний, культурний і науковий потенціал української діаспори для прискорення ринкових реформ в Україні, розширити міжнародно-правову базу захисту інтересів закордонних українців.
Першою державною програмою була «Українська діаспора на період до 2000 року» (1996). Згідно з програмою укладалися міжвідомчі договори про співробітництво у галузях економіки, науки, культури, освіти, соціального захисту, інформаційного забезпечення, видавничої справи, туризму і спорту з урахуванням інтересів Української держави. Вивчалися питання про можливості відкриття консульських установ у місцях компактного проживання українців за кордоном, сприяння обласним державним організаціям у розробленні двосторонніх програм співробітництва між прикордонними областями України та відповідно Росії, Білорусі, Молдови, функціонування культурно-інформаційної інфраструктури національних меншин. Великий розділ програми «Українська діаспора на період до 2000 року» склали заходи із духовно-культурного обміну.
Важливим напрямом став розвиток галузевого співробітництва України з країнами поселення української діаспори. Підписано угоди про галузеве співробітництво, договори про партнерську співпрацю. Підписано також декілька протоколів стосовно російсько-українських консультацій в галузі задоволення культурно-освітніх та інформаційних потреб українців, що проживають в Російській Федерації.
Нова Національна програма «Закордонне українство» на період до 2005 року (2001) спрямована на підтримку та розвиток зв’язків з українцями, які проживають за межами України, залучення їх до участі в процесах, що відбуваються в Україні, шляхом концентрації зусиль у цій сфері органів виконавчої влади України.
Програма передбачає захист і підтримку закордонних українців через різноманітні міжнародні організації, зміцнення зв’язків етнічних українців з батьківщиною свого походження, створення умов для достатньо вільного відвідування України етнічними українцями-громадянами інших держав. Передбачено прийняти нормативно-правові акти зі створення сприятливого інвестиційного клімату в Україні, інших важливих питань. У Законі України «Про правовий статус закордонних українців» враховано досвід інших держав щодо нормативного врегулювання подібних питань.