Курсовая работа: Державний суверенітет як важлива ознака держави

Як зазначає П.М. Рабинович у сучасному світі суверенітет жодної держави не означає, що вона не зв'язана ні з чим усередині країни й абсолютно незалежна від інших держав, від світового співтовариства в цілому. Будь-яка демократична держава усередині країни повинна постійно прислухатися до думки громадян, соціальних груп і їхніх недержавних утворень. У міжнародних відносинах держава бере на себе зобов'язання, рахується з загальновизнаними нормами міжнародного права, з укладеними нею договорами. Однак це не ущемляє добровільний характер, обов’язки встановлюються по взаємній або по загальній згоді.

Імперіалізм, себто бурхливе розростання суверенітету поза кордони його володінь, колоніалізм, себто політична форма підкорення чужих народів - ось два ферменти, котрі пород­жують націоналізм серед завойованих народів. Отож, процес набуття суверенітету набирає форми національно-визвольної війни, котру «нація» провадить проти свого кровного ворога -імперіалізму, й головною дійовою особою нації, так би мовити її тілом, виступає «народ», який зобов'язаний провадити збройну боротьбу проти своїх власних ворогів, себто феодаль­них власників. Так що деколонізація ніколи не була мирним явищем, і відвоювання суверенітету колонізованими народами неухильно проходить через фазу визвольної війни, призводячи до протистояння суверенітету збройної нації з колоніальним суверенітетом. В цьому процесі, де ставкою виступає збройна боротьба, перемагає лише поява політичного суверенітету (держава, звільнена колоніальною державою), котрий виступає, так би мовити, всього лише зовнішньою, зримою формою. Через суверенітет і за його допомогою реально проголошується істо­рична, інтелектуальна й духовна ідентичність народу.[12]

Розділ ІІ. Суттєві ознаки та види державного суверенітету.

Як вказують усі розглядувані мною автори, ознаками суверенітету є його єдність, неподільність і невідчужуваність. Єдність суверенітету полягає в тому, що в державі може бу­ти одна суверенна влада, яку здійснює вся система державних ор­ганів. Тому всілякі спроби самопроголошення суверенітету тери­торіями в межах однієї країни є неправомірними. Неподільність суверенітету полягає в тому, що державній владі, яка діє на території певної країни, належить вся повнота суверенітету. Державна влада не може бути лише частково суве­ренною. Несуверенні утворення не можна вважати державами (наприклад, колонії, протекторати тощо). Не є суверенними дер­жавами і автономні утворення, які наділені окремими суверенни­ми правами і тому набувають певних ознак державності (напри­клад, Автономна Республіка Крим).

М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко та О.В. Петришин підкреслюють, що невідчужуваність суверенітету означає, що суверенітет не може бути нікому переданий або обмежений. Звичайно суве­ренітету не властивий абсолютний характер. Сфера здійснення окремих суверенних прав може бути з тих чи інших причин обме­женою, звуженою, але лише доти і тією мірою, якою держава вва­жає це для себе корисним чи необхідним. Прикладом такого обме­ження є сучасні інтеграційні процеси, в яких бере участь і Україна і які знаходять свій вияв через діяльність Ради Європи, ОБСЄ, СНД. Органи, створені такими об'єднаннями, мають здебільшого узгоджувальний, координуючий характер, внаслідок чого суве­ренітет державної влади України лишається недоторканним.[13]

Першоджерелом влади, і передусім державної, в демократич­них країнах є народ. Тому в основі державного суверенітету ле­жить народний суверенітет. Саме народ, здебільшого через вільні вибори, легітимує державну владу. Оскільки джерелом державної влади є народ, то йому і повинна належати влада. Народний суверенітет здійснюється через виборний представницький орган і безпосередньо народом через вибори, всенародні обговорення, референдум. Отже, в умовах демократії державний суверенітет фактично збігається з народним. «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ», — говориться у ч. 1 ст. 5 Кон­ституції України.

Водночас ч. 2 тієї ж статті констатує, що право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить ви­ключно народові, чим підкреслюється пріоритет у цій справі на­родного суверенітету. Поняття «національний суверенітет» спочатку було розраховане на етнічно однорідну державу. Згодом, коли термін «нація» стали застосовувати і до сукупності всіх громадян певної держави, це привело до збігу понять «державний суверенітет», «народний суверенітет», «націо­нальний суверенітет».

Щодо поняття «право на самовизначення окремих націй», то воно проголошується і в преамбулі чинної Конституції України, де зазначається, що сучасна українська держава виникла на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення.[14]

Суверенітет є „збірною” ознакою держави. Він концентрує в собі найбільш істотні риси державної організації суспільства. Незалежність і верховенство державної влади виражається в його універсальності – тільки рішення державної влади поширюються на все населення і громадські організації даної країни; у прерогативі – можливості скасування і визнання незначним будь-якого незаконного прояву іншої суспільної влади та у наявності спеціальних засобів впливу, яких не має ніяка інша громадська організація.

Верховенство державної влади зовсім не виключає її взаємодії з недержавними політичними організаціями при рішення різноманітних питань державного і громадського життя.

Державна влада розташована на вищій ступіні ієрархії керуючих у даному суспільстві підсистем, незалежна від них. Вона несумісна з існуванням іншої такої ж влади в країні.

Сутність новітньої політики, організованої довкола принципу верховної влади, полягає в тому, що вона не виступає нас­лідком певної ідеї а р r іо r і справедливого, довкола якої було ( сукупності організоване все суспільство. Для сучасників, спра­ведливе - це те, що відповідає раціональності суспільств іншими словами, суспільство структурується не якоюсь нормою справедливого, котра походить невідомо звідки, а навпаки якраз суспільне тіло, організоване згідно зі своєю раціональністю, установлює норму, згідно з якою справедливе - справедливість(у тому вигляді, в якому його виражає закон і в якому воно перебуває під охороною держави) - і визначається. Так що речником справедливого виступає суверен, себто завдяки його волі природа справедливого стає публічним явищем, Отож, справедливе є те, що закон визнає як справедливе

Справедливе - це те (й воно не може бути інакшим), що суверен визначає в якості справедливого у той момент, коли він виголошує закон і вже самим фактом виголошення цього закону. Саме в цьому полягає властивість суверенітету і, якщо зайде така потреба, в цій властивості новітньої держави можна вбачати критерій, завдяки якому держава і є новітнімявищем. А значить, марно було б намагатися визначити, що є справед­ливе і що таке справедливість, якщо цей пошук полягатиме в абстрактному висловленні значення цих слів, стверджуючи, наприклад, що справедливість полягає в тому, щоб дати кож­ному те, що йому належить по праву. Це окреслення справед­ливості саме в собі не може бути хибним, однак воно стає таким по відношенню до держави суверенітету, оскільки питання полягає насправді в тому, щоб дізнатися, в чому ж криється оце саме, що по праву належить кожному. Держава, себто суверен, якраз і є тим, хто визначає природу цього, і робить він це у формі закону. А тому не можна сказати, що справедливе полягає в тому, щоб дати кожному те, що належить йому по праву, оскільки проблема саме в цьому й полягає: що ж повинне нале­жати кожному по праву? Тільки суверенітет знає відповідь на це запитання. Так що справедливе - це закон, а значить, не можна зводити дефініцію справедливого до його абстрактного змісту, оскільки саме закон визначає цей зміст. Якщо суверенна воля стверджує, що той повинен бути рабом, а той паном, то це й буде справедливістю.[15]

Як відзначив С.С. Алексєєв, державний суверенітет має дві сторони:

- внутрішню сторону – виняткове, монопольне право на законодавство, на управління і юрисдикцію усередині країни в межах усієї державної території;

- зовнішню сторону – самостійність і незалежність у зовнішніх справах країни, неприпустимість втручання у внутрішньодержавні справи ззовні крім обмеженого числа випадків, передбачених міжнародним правом, коли відповідні дії відбуваються в правовому порядку. Держава відповідно до міжнародного права і свого національного законодавства може уступати свої суверенні права міждержавним організаціям.[16]

У міжнародних відносинах держава бере на себе зобов'язання, рахується з загальновизнаними нормами міжнародного права, з укладеними нею договорами. Однак це не ущемляє добровільний характер, обов’язки встановлюються по взаємній або по загальній згоді.

У сучасному світі суверенітет жодної держави не означає, що вона не зв'язана ні з чим усередині країни й абсолютно незалежна від інших держав, від світового співтовариства в цілому. Будь-яка демократична держава усередині країни повинна постійно прислухатися до думки громадян, соціальних груп і їхніх недержавних утворень.

У суверенітеті держави знаходить своє політичне і юридичне вираження повновладдя народу, в інтересах якого держава здійснює управління суспільством.

Виділяють державний суверенітет як особливість державної влади та народний і національний суверенітет. Народний суверенітет – сам зміст демократії, основа народовладдя, право народу самому, своєї волею визначати свою долю. Національний суверенітет - це права націй і народностей на те, щоб самостійно вирішувати питання свого життя, пр