Курсовая работа: Дослідження сучасного стану статусу національних меншин в України
Термін "національні меншини" почав вживатися порівняно недавно і його розуміння ґрунтується на основі підходів, які пропонують вітчизняні та зарубіжні дослідники, однак виявилось, що більшість етнополітологів, аналізуючи проблему національних меншин, ще не виробили єдиних підходів та оцінок. У науковій літературі дотепер не існує чіткого і сталого тлумачення терміна "національна меншина". В політологічний літературі найбільш вичерпно висвітлені питання ролі і місця національних меншин у національній структурі країни, взаємин держави та національних меншин, питання формування, чисельності та громадської діяльності національних меншин. Однак дослідники практично оминають питання участі національних меншин у політичному житті держави, політичної мобілізації національних меншин, формування політичної еліти національних меншин, представництва національних меншин в органах влади різних рівнів.
В основу визначення поняття “національна меншина” покладений комплексний підхід, який включає всі типологічні та видові різновиди, що базуються на загальних критеріях. Зокрема, окреслюються такі критерії, як кількісний критерій та термін проживання на території держави, критерій недомінування, наявність громадянства, наявність стійких етнічних, релігійних і мовних характеристик, почуття солідарності. В Україні, згідно з законодавством, до "національних меншин" належать групи громадян, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою. Це свідчить про те, що більшість критеріїв, які є основними для визначення національних меншин у багатьох країнах світу (чисельність, термін проживання на території держави) не є визначальними в Україні [2, 11].
Національні меншини – це групи населення, осілі в даній державі, які перебувають у кількісній та фактичний меншості щодо титульної нації або становлять менше 50% усього населення, культивують свою національну окремішність, відрізняються від більшості громадян своїм етнічним походженням, мовними, культурними або релігійними ознаками, усвідомлюють свою етнічну окремішність [35, 2].
Міжнародні документи свідчать, що термін “меншина” вживається в них майже виключно для визначення груп осіб, які відрізняються від решти населення країни за певними ознаками, якими є: раса, етнічне походження, національність, релігія, мова, культура. Численні міжнародно-правові акти, що регулюють питання правового статусу і захисту прав таких груп осіб, для визначення об’єктів дії їх норм використовують терміни “національні”, “расові”, “етнічні”, “культурні”, “релігійні” та “мовні” “меншини”. Під егідою ООН і в межах її спеціалізованих установ та з ініціативи Ради Європи держави ухвалили низку універсальних і регіональних конвенцій, які передбачають захисні заходи щодо таких груп меншин у різних сферах правовідносин. Жоден із текстів цих універсальних та регіональних міжнародних документів, навіть Загальний коментар Комітету з питань прав людини стосовно ст. 27 Пакту про громадянські та політичні права (власне, єдиної спеціальної універсальної міжнародно-правової норми щодо захисту прав меншин), не містить визначення категорій меншин, чиї права вони захищають, а так само й універсального визначення для всіх зазначених груп осіб. Ситуація, за якої держави ухвалюють міжнародно-правові норми без загальноприйнятого визначення поняття їх адресатів вкрай негативно позначається як на їх імплементації на національному рівні, так і ефективності діяльності відповідних міжнародних інституційних механізмів [35, 2].
Незважаючи на те, що за понад 50 років активної роботи над цією проблемою визнаних фахівців та експертів у рамках ООН (Комісії ООН із прав людини та її Підкомісії з питань запобігання дискримінації та захисту меншин, з 1999 р. – Підкомісія з питань заохочення і захисту прав людини) та Ради Європи і її консультативного органу – Європейської комісії “За демократію через право” (Венеціанської комісії), судових та інших міжнародних органів і установ з питань прав людини було підготовлено низку проектів універсального міжнародно-правового визначення поняття “меншина” та “національна меншина”, далі робочого варіанту визначення не пішло [34, 237].
Зараз ситуація свідчить про значний інтерес країн, міжнародних організацій, учених-теоретиків і практиків до розв’язання цього питання, однак до останнього часу жодна з таких дефініцій не стала загальновизнаною. Тому є багато причин, серед них і специфічні обставини та ситуації у світі, за яких виникли й існують меншини, а також значна різниця в національних підходах і державній політиці країн щодо цього питання. Проте, існують дві основні причини такого стану справ – політична і юридична. По-перше, країни шукають шляхи оптимального одночасного вирішення подвійної проблеми: ефективного захисту національних меншин і запобігання виникненню сепаратизму та збереження територіальної цілісності й національного суверенітету держави. По-друге, на сучасному етапі виявилося неможливим знайти загальноприйняте правове визначення, яке б стосувалося всіх категорій меншин – расових, етнічних, національних, релігійних, мовних та ін. Загальновизнаною можна вважати лише класифікацію меншин, установлену Декларацією ООН 1992 р., де йдеться про права осіб, які належать до національних, етнічних, релігійних і мовних меншин [34, 238].
Здійснений аналіз характерних ознак меншинних груп дає можливість запропонувати їх визначення для практичного застосування щодо виокремлення таких груп населення та забезпечення їх певними правами. Так, релігійною меншиною може вважатися група осіб, які сповідують релігію, відмінну від державної чи домінуючої в країні, де вони проживають, і не порушують відповідних прав решти населення. Традиційною “мовною меншиною” можна вважати чисельно меншу за титульне населення групу осіб, які проживають у країні й тривалий час традиційно вживають і свідомо заохочують уживання на її території історичної мови своєї групи, що відрізняється від державної (офіційної) мови і мов інших груп населення або визнана такою в законодавстві країни.
Слід також зазначити, що від самого початку пошуків загальної термінології щодо різних типів меншинних груп найскладнішим для фахівців питанням виявилося обґрунтування їх поділу саме на етнічні й національні групи, або меншини. У доктрині існують різні, подеколи протилежні, погляди фахівців у даній сфері на зміст цих термінів. Термін “етнічна група/громада/меншина” є цілком прийнятним при визначенні спільноти, до якої належить група осіб-громадян країни іншого, ніж титульна нація, етнічного походження, яка за історичних обставин проживає на її території тривалий час, є недомінуючою і чисельно меншою від решти населення та прагне самоідентифікації як така за об’єктивними ознаками мови, релігії, культури тощо.
Але, зважаючи на термінологію, прийняту універсальними й регіональними міжнародними організаціями, передусім ООН, ОБСЄ, Радою Європи, Європейським Союзом, треба погодитися з тим, що термін “національна меншина” – найбільш поширений у чинних багатосторонніх і двосторонніх міжнародних договорах з питань захисту прав людини та основних свобод осіб, які належать до меншин. Він стисло і змістовно віддзеркалює всі історичні, расові, національні, етнічні, релігійні, мовні та культурні характеристики цього суспільного явища, які найчастіше існують не окремо, а є органічно взаємопов’язаними [34, 274].
Розглядаючи питання про загальноприйняте міжнародне визначення поняття “меншина” та “національна меншина”, безумовно, слід ураховувати національні концепції щодо поняття “меншина”. Кожна держава світу має власні погляди на цей феномен. Коли йдеться про термін “національні меншини”, то труднощі в понятійному плані виникають ще й тому, що в різних мовах термін “нація” має різне політичне й правове значення. У багатьох державах Західної Європи і не тільки (наприклад, у США) термін “нація” ототожнюється з громадянством країни, тобто мається на увазі не етнічне чи національне походження, а громадянство, усталений правовий зв’язок фізичної особи з державою. Населення такої держави є гетерогенним суспільством за етнічними, мовними, культурними, релігійними ознаками, але гомогенним за національністю. Припускається, що такі держави створені двома або більшою кількістю соціально й політично рівноправних етносів, де меншини повністю асимільовані, і всі такі особи є громадянами мононаціональної держави, яка складається з представників однієї національності (наприклад, Франції, Бельгії, Іспанії, Швеції тощо) [34, 275].
У державах Центральної та Східної Європи частіше за все націю розуміють як об’єднану спільною мовою, культурою та свідомістю спільноту, котра складається з осіб одного етнічного походження і не має прямого відношення до громадянства. З огляду на вказані ознаки така спільнота завжди є гомогенною [33, 494].
У першому випадку неможливо використовувати термін “національні меншини” у сенсі співіснування титульної нації і таких меншин, тому що громадяни країни, які належать до етнічних, мовних, релігійних груп (меншостей у кількісному відношенні порівняно з іншою частиною населення країни), вважаються складовою однієї нації. У таких країнах національне законодавство гарантує основні права й свободи громадян (французів, англійців, греків тощо), а не права осіб, які належать до національних меншин.
У другому випадку йдеться про групи меншин (насамперед у кількісному відношенні), представники яких є громадянами держави, котрі відрізняються від іншого населення своїми етнічними, мовними, культурними, релігійними особливостями, однак мають різне національне походження, є представниками різних націй. В даному випадку вислів “національна меншина” має зовсім інший зміст – і в цьому разі захищаються саме права осіб, які належать до національних меншин.
Проте більшість країн світу, які в той чи інший спосіб визнають існування національних меншин, формулюють визначення поняття меншин або критерії для визначення осіб, які до них належать, у національному законодавстві чи в політичних актах з урахуванням конкретних національних обставин та сучасних міжнародно-правових концепцій.
Аналіз таких документів свідчить про те, що країни при вирішенні питання про визначення поняття “національна меншина” та осіб, що до них належать, на національному рівні найчастіше беруть до уваги певні об’єктивні та суб’єктивні критерії [33, 496]. Частіше за все держави визнають, що така група осіб має: проживати на території країни, бути її громадянами, бути чисельно меншою за титульне населення країни, відрізнятися від решти населення країни своєю самобутністю та явно вираженими спільними етнічними, релігійними, культурно-традиційними і мовними ознаками, які вона прагне зберігати; мати довгострокові міцні зв’язки з країною проживання, виявляти почуття самоусвідомлення та прагнути до самоідентифікації.
Сьогодні саме вищезазначені міжнародні та національні складові терміна “національна меншина” є підвалинами для вироблення загального наукового підходу до проблеми, що має практичне значення, яке полягає передусім у визнанні існуючих меншин у різних країнах світу, поширенні на них дії чинних міжнародно-правових норм, вирішенні міждержавних спорів, захисті прав меншин міжнародними контролюючими органами та ін. З урахуванням вищезазначеного дослідники пропонують таку загальну міжнародно-правову робочу дефініцію поняття “національна меншина”: Національна меншина – це група осіб іншого етнонаціонального походження і чисельно менша, ніж титульна нація країни, де така група проживає на законних підставах під юрисдикцією цієї держави, є недомінуючою, відрізняється від решти населення комплексом об’єктивних ознак, а саме культурою, релігією та мовою, а особи, які до неї належать, виявляють почуття національного самоусвідомлення і виражають прагнення до самоідентифікації як представники такої групи [8, 36]. Таким чином, громадяни та інші особи, які відповідають перерахованим у визначенні характеристикам, можуть об’єктивно вважатися особами, які належать до національних меншин у певній країні.
Отже, сучасний стан статусу національних меншин дає можливість говорити про право країни самостійно визнавати особами, які належать до національних меншин, як виключно власних громадян, так і інших індивідів, які перебувають на її території на законних підставах.
1.2. Міжнародна практика визначення статусу та захисту прав національних меншин
Проблема захисту прав національних меншин не втрачає надзвичайної актуальності, що пов’язане насамперед з геополітичними та соціально-економічними змінами, які відбулися у світовому масштабі та, зокрема, на європейському континенті протягом XX століття. Йдеться про крах континентальних імперій (Австро-Угорської, Германської, Російської) у Європі внаслідок Першої світової війни та утворення на уламках цих держав незалежних національних держав за принципом: одна нація – одна держава, що призвело до появи великої кількості осіб, які за своїм етнічним походженням не належали до титульних етносів нових незалежних держав. Гостроту суперечності, що виникає з цієї ситуації, усвідомлювали держави-переможці, створивши в рамках Паризьких мирних договорів першу міжнародно-правову систему захисту прав національних меншин. Так, відповідно до резолюції Ради Ліги Націй від 15 листопада 1920 року умовою входження країн до цієї міжнародної організації було вжиття ними заходів щодо захисту прав національних меншин. Ця система захисту поширювалася приблизно на 39 млн. осіб, котрі проживали в 16 країнах і розмовляли 36 мовами.
Після Другої світової війни питання захисту прав національних меншин стало предметом уваги ООН та інших міжнародних організацій. Прийнятий Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.) вперше на рівні міжнародного договору універсального рівня зобов’язав країни, в яких є етнічні, релігійні та мовні меншини, не відмовляти їм у користуванні своєю культурою та мовою, сповідуванні своєї релігії тощо. У Декларації про права осіб, які належать до національних або етнічних релігійних та мовних меншин (1992 р.) вперше на міжнародно-правовому рівні було вжито термін “національні меншини”.
Розглядаючи розвиток міжнародно-правового регулювання захисту прав національних меншин, можна умовно поділити його на чотири історичні етапи: перший охоплює період до Першої світової війни; другий - період між двома світовими війнами; третій - від завершення Другої світової війни до початку дезінтеграційних процесів у колишніх СРСР та в Югославії; четвертий починається з прийняттям країнами - членами ОБСЄ Паризької хартії для нової Європи у 1990 році.
Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин, була прийнята резолюцією 47/135 Генеральної Асамблеї ООН 18 грудня 1992 р. Вона покладає на держави обов'язок захищати на їх територіях існування та самобутність національних чи етнічних, культурних, релігійних та мовних меншин та створювати умови для розвитку такої самобутності.
Особи, що належать до національних чи етнічних, релігійних та мовних меншин (надалі називаються особами, що належать до меншин), мають право користуватися досягненнями своєї культури, сповідувати свою релігію та проводити релігійні обряди, а також користуватися своєю мовою у приватному житті та публічно, вільно та без втручання чи дискримінації у будь-якій формі.
?????, ?? ???????? ?? ??????, ????? ????? ???????? ?????? ? ???????????, ???, ????? ????? ???????? ?????? ? ???????????,???????????, ????????????, ???????????? ?? ?????????? ?????. ??????????????? ????????? ?????? ??? ???????????? ????, ??? ?????, ??? ?????????? ??????, ????? ???????? ?? ????????? ??????????? ???? ????? ?????? ????????? ??????? ??? ????-???? ????????????? ? ?? ???????? ?????????????? ????? ???????.??????? ???????? ??????? ??? ????????? ??????????? ????, ??? ???????????????, ?? ???????? ?? ??????, ????????? ???? ????????, ????, ???????,???????? ?? ?????? ?? ???????? ??? ????????, ???? ????????? ?????????????????????? ? ?????????? ????????????? ????????????? ?? ????????????????????? ??????.??????? ???????? ??????????? ??????? ?? ??, ??? ???, ?? ?? ???????,?????, ?? ???????? ?? ??????, ???? ??????? ????? ??? ???????? ???????? ???? ??? ???????? ?? ????? ?????? ????. ??????? ? ???? ??????????????? ??????? ? ?????? ?????? ? ????? ???????????? ???????? ???????,????????, ???? ? ???????? ??????, ?? ?????????? ?? ????? ?????????.?????, ?? ???????? ?? ??????, ??????? ???? ??????? ?????????? ???????????? ?????, ?????????? ??? ????? ? ???????????. ??????? ?????????????????? ??? ?????? ??????? ??????? ??? ????, ??? ?????, ?? ???????? ????????, ????? ??? ???????? ????? ?????? ? ???????????? ???????????????????? ?? ???????? ?? ??????.̳???????? ??????????? ???????? ?? ???????? ?????????? ?? ???????????? ???????????? ???????? ????????? ????, ?? ???????? ?? ??????.??????? ????????? ???? ?????? ??????? 10 ????????? 1994 ?. ???????????????? ??? ?????? ???????????? ??????, ?? ?????? ???????? ????? ????,?? ?? ???????????? 12 ?????? - ?????? ???? ??????. ? ????? ???????????????????????? ?????????, ?? ??????????? ??????? ???????????? ??????,????????? ?????????, ?? ?????????? ?????? ????. ֳ ?????????, ?? ??????????? ????????, ?????????? ????????? ????????, ??? ???????-?????????????'???????? ?????????? ????? ????????????? ?? ????????????? ???????????????? ??????? ?? ???????? ????????.??????????, ?? ???????? ??????? ?????????, ? ??????????? ?????????????????? ??? ?? ???????????? ??????, ??? ???? ???????? ? 1992 ?.?????? ?????? ?????'???? ????? ???????????? ?? ? ?????????? ?????, ??? ????????? ????????????? ?????? ?? ?????? ???????????? ??????. ?????????????? ???????? ?? ????????, ?? ?? ????? ????????????? ???????, ?????????? ????????? ?????? ??? ??????? ?????????? ? ?????? ??????,??????????, ?????????? ??????????, ????????, ???????????? ?? ????????????????.Розділ 2. Дослідження статусу національних меншин
2.1. Історія становлення національних меншин в Україні
За доби УНР уперше за всю багатовікову історію України розпочалася робота по створенню національно-персональної автономії для російського, єврейського, польського та інших народів. Національні меншини набули конституційно-правового статусу суб'єктів права. Політика влади гетьмана Павла Скоропадського, а пізніше і Директорії УНР була спрямована на звуження існуючих прав і свобод. Національні меншини поступово втрачали свій конституційно-правовий статус.
За часів Західноукраїнської Народної Республіки для національних меншин була проголошена персональна автономія з правом їх представництва в уряді. Правовий статус одержали лише окремі найчисленніші національні меншини, зокрема німці, євреї та поляки.
Перша Конституція УСРР 1919 р. визначила термін "національні меншини" та заборонила будь-які форми дискримінації національних меншин або обмеження їх рівноправності. Конституція УСРР 1929 р. надала можливість створити окремі адміністративні одиниці в місцевостях, де компактно проживала більшість населення тієї чи іншої національної меншини. Характерною особливістю Конституції УРСР 1937 р. була відсутність терміна "національні меншини". Невизнання національних меншин, зневага до них та заборона були характерними також протягом 30 – 50-х років [2, 11].
Аналізуючи законодавство СРСР та УРСР щодо правового статусу національних меншин середини 50-х років, можна відзначити деякі позитивні зрушення стосовно захисту прав та свобод національних меншин. Але на початку 70-х років в Україні знову розгортається боротьба проти так званого космополітизму та антисемітизму. Національне питання до часів перебудови було знято шляхом оголошення його вирішеним назавжди. Нормативно-правовими актами цього етапу термін "національні меншини" не було визначено.
В період перебудови були внесені зміни та доповнення до Конституції УРСР, прийняті законодавчі акти, спрямовані на демократизацію виборчої системи, рівноправність мов, свободу совісті і віросповідання, освіту, культуру та місцеве самоврядування. Водночас термін "національні меншини" в нормативно-правових актах України за часів перебудови не був визначений, а національні меншини не набули конституційно-правового статусу суб'єктів права.
Нараховується ряд етапів становлення та розвитку законодавства України про національні меншини:
- Перший етап починається від проголошення Декларації прав національностей України (1 листопада 1991 р.) і тривав до прийняття Закону України "Про національні меншини в Україні" (25 червня 1992 р.).