Курсовая работа: Дослідження текстів драматичних творів Лесі Українки
4. Описати образи головних героїв;
5. Проаналізувати національну основу в ідейній тематиці драматичних творів Лесі Українки;
6. Оформити роботу відповідно до стандартів.
Методологія дослідження містить у собі метод порівняльного аналізу, синтезу, індукції й аналогії.
Порівняльний аналіз дає можливість розчленувати добуток на окремі елементи з розглядом кожного з них окремо . Потім синтез поєднує всі дані, отримані в результаті аналізу.
1. «Іфігенія в Тавріді» - закрита брама до національного буття
Першу свою драматичну поему Леся Українка написала, вже бувши відомою поетесою, авторкою багатьох прекрасних віршів і поем. У цьому новому, не пише для себе, а й для всієї тогочасної української літератури, жанрі почала відразу а шедевра — з «Одержимої». Твір вражаючої сили, досконалий за формою, до того ж написаний за одну ніч,— факт нечуваний в історії літератури.
Але вже й перед тим у творчості Лесі Українки проступали виразні ознаки схильності до цього, може, найскладнішого в літературі, жанру. Була пристрасна монологічність лірики, були драматичні етюди «Грішниця», «Зимова ніч на чужині», був глибоко психологічний монолог «Саул», були прозові «Блакитна троянда» та «Прощання», і вже якийсь час шукав свого втілення задум про долю митця — в буквальній і переносній пущі.
Була також «Іфігенія в Тавріді»— твір незакінчений, драматична сцена, кілька строф і антистроф та монолог Іфігенії, динамізований ремарками. Порушимо традицію згадувати про цей твір побіжно — як про першу, не дуже вдалу, спробу на підступах до складного жанру. Адже у великого художника і невдача неординарна.
Сюжет про Іфігенію відомий. Про неї писали і грецькі, й римські трагіки. Писав Расін. Писав Гете. Писав Гауптман. За два минулих століття було створено близько 50 трагедій і не менше опер. Кожен митець творив свою Іфігенію, по-своєму інтерпретуючи міфологічний диптих: «Іфігенія в Авліді» та «Іфігепія в Тавріді». В Авліді її мали принести в жертву розгніваній богині Артеміді, щоб врятувати грецький флот. Коли ж богині від серця одлягло, вона підмінила її на жертовнику ланню і зробила жрицею свого храму далеко від Греції, в Тавріді, а по-сучасному мовлячи, в Криму.
Овідій, певно, був би не в захваті від її новітніх кримських метаморфоз. Не храм, не сузір'я, а вілла над морем у Ялті звалася «Іфігенія». Там, «під колонадою сумних кипарисів», над посірілим осіннім морем і побачила Леся Українка свого Іфігенію.Які трансформації міфа відбулися б під її пером? Відомо тільки, що то мала бути драматична поема в двох діях, з античними хорами, з Орестом і Піладом, котрі так і не вийшли зі списку дійових осіб.
Леся Українка облишила роботу над цим твором. Чому? Дехто висловлював здогад, що якраз тоді трапили їй до рук поеми Байрона і порівняння з ними знеохотило її до власного твору. Але це навряд. Геній ніколи не заважає генію. Було й припущення, що естетика давньої драми виявилася застарілою для сучасних уявлень. Але ж згодом була і «Кассандра», і «Вавілонський полон»,— їх не пригальмувала ця естетика.
Привертають увагу слова самої Лесі Українки, з її листа до матері, що «Іфігенія» «чогось спинилась».
Це вже, певно, нереально тепер — хоч якоюсь мірою здогадатися: чого «спинилась» «Іфігенія»? Ми навіть не знаємо, про що мав бути цей твір. У передмові до 10-томника Лесі Українки сказано, що це «твір про тяжкий і почесний спадок Прометея. Його, як належне, приймає Іфігенія задля рідної країни».
Але це загальні слова.
Насправді ж основний пафос цього фрагмента — сум Іфігенії на чужині, нестерпна туга за батьківщиною. Велична жінка зі срібною діадемою над чолом, наймиліша жриця Артеміди, вона майже стогне, дивлячись на море, в далину — туди, де Греція, де Еллада: «А в серці тільки ти, // Єдиний мій, коханий рідний краю!»
У кожного народу свій тип ностальгії, зв'язаний з ментальністю саме цього народу, зумовлений багатьма факторами його політичного, історичного, звичаєвого буття.
Тут — українська модель ностальгії. Тим болючіша, що українцю часом доводиться відчувати тугу за батьківщиною на батьківщині. Чи не ті ж слова вирвалися у самої Лесі Українки ще за юнацьких літ, у посвяті Івану Франкові: «Сторононько рідна! коханий мій краю!», і вже потім, незадовго до смерті, у Єгипті, в казці «Про велета»: «Кохана стороно моя! // Далекий рідний краю!»
Древні греки, мабуть, якось інакше відчували батьківщину. У них і час був циклічний, і міфологічна свідомість. Для них і небо було батьківщиною, бо дехто з них і за походженням був звідти. Сама Іфігенія, по материнській лінії, була онукою Леди, яку не оминув своєю увагою Зевс. Батько Іфігенії Агамемнон був правнуком Тантала. А її наречений Ахілл сином морської богині Фетіди. Так що традиційна тональність у цьому контексті давала художньо непереконливий ефект. Також стилістика типу:
«Чи там живий ще мій шановний батько і люба матінка?»? — навряд чи витримувала екстраполяцію на родинне вогнище Іфігенії, особливо якщо згадати, що ця «люба матінка?) — ие хто інший, як Клітемнестра, котра вбила «шановного батька», коли він привіз Кассандру з палаючої Трої.
І ще один дисонанс. Іфігенія каже, звертаючись до Артеміди: «Чи нам же, смертним, на богів іти?», «Ми, з глини створені...»
Тут муза Кліо, мабуть, впустила свій пергамен. Древні греки не були створені з глини. Це християнська версія походження людства. А в космогонічних міфах — там все виникало з краплини крові, з піни морської, а кісток матері-землі, тобто з каміння, але аж ніяк не з глини. Там взагалі спочатку виникли титани і гіганти, а вже потім люди. Звідси і статус їхній у стосунках з богами був інший. Там серед них траплялися й безсмертні.
Першочоловік був створений з елементів Всесвіту. За іншим міфом — із суміші вогпю й землі.
Іфігенія, створена з глини, не могла тужити за Елладою.
Чи не тому вона й «спинилась»?
Античний ключ не відмикав цієї брами нашого національного буття.
Камертональний слух поета не міг цього не відчути.
Отже, виходить, що, як це не парадоксально, Леся Українка облишила роботу над цим твором саме через свою геніальність.
Синтез несумісного заблокував ідею.
2. Драматургія Лесі Українки як передчуття трагічного