Курсовая работа: Дослідження теоретичної концепції системи освіти с позиції соціології
Сучасна соціологія освіти у центр своїх досліджень поклалапроблему кризи освіти, яка набула глобального (світового) масштабу,починаючи із середини ХХ ст. В 60-ті роки вийшла книга відомого вченогоекономіста, директора Міжнародного інституту планування освітиФ.Кумбса «Світова криза освіти». Згодом відбулися конференції на цюж тему, вийшли книги і статті з такими багатозначними заголовками як«Криза в класних кімнатах», «Шкільні пустелі». Спираючись навеличезний обсяг даних, світове наукове співтовариство було одностайнев постановці діагнозу: сучасна освіта перебуває в стані кризи.
Загальносвітова криза освіти зумовила активні пошуки виходуз неї. В різних країнах світу розробляються національні і міжнародніпрограми типу: «Освіта майбутнього» (Франція), «Освіта американцівХХІ ст.», «Нація в небезпеці» (США), «Модель освіти для ХХІ ст.» (Японія),в т.ч. і «Україна ХХІ ст. Державна національна програма «Освіта» та ін. Вусіх цих програмах можна помітити спільні тенденції пошуку шляхівприведення своїх національних систем освіти у відповідність з вимогамичасу. Основні з них: демократизація всієї системи навчання і виховання;підвищення фундаментальності освіти; гуманізація і гуманітаризаціяосвіти; використання найновіших технологій навчання; інтеграція різнихформ і систем освіти як на національному, так і на світовому рівнях [11, 8].
Провідна ідея реформування освіти – розвиток її за принципомбезперервності, що передбачає постійне поповнення та оновлення знаньлюдини, її духовне вдосконалення від раннього дитинства до старості.Саме цього вимагають потреби сучасного суспільного розвитку.
Виникнення ідеї безперервної освіти пов’язують з науково-технічним прогресом, який потребує широкоосвіченого працівника, спонукає до постійного оволодіння новими знаннями. На думку футурологів,наприклад, професійні вимоги до фахівців будуть змінюватись кожні 5-10 років. Тому фахівець повинен мати готовність, здатність іможливість до перенавчання.
Сучасному працівникові необхідна також грунтовна гуманітарнапідготовка – розвинуте логічне мислення, мовна культура тощо. Протесуть не тільки у вимогах науково-технічного прогресу. Безперервна освітапов’язана з вирішенням складних соціальних проблем, зумовленихновим становищем людини у світі, який швидко змінюється. За цихумов освіта перетворюється на елемент повсякденного способу життядедалі більшого числа людей. Освічена людина може перетворитися внеука, якщо не буде постійно поповнювати свої знання. Тому змінюєтьсязараз і саме розуміння того, хто така освічена людина. Якщо впопередній парадигмі освіти це була «людина, яка багато знає», то внинішній – це «індивід, що орієнтується на цінності освіти як провідноговиду діяльності в структурі власного способу життя» [3, 256].
Виходячи із всього сказаного, підкреслимо, що взаємодія освіти і суспільства на сучасному етапі набуває нового змісту. ХХІ століття – це час переходу до високотехнологічного інформаційного суспільства, в якому якість людського потенціалу, рівень освіченості і культури всього населення набувають вирішального значення для економічного і соціального поступу країни. Стрижнем освіти в Україні зараз, як підкреслюється в «Концепції загальної середньої школи», є «розвиваюча культуротворча домінанта, виховання відповідальності особистості, яка здатна до самоосвіти і саморозвитку, вміє критично мислити, опрацьовувати різноманітну інформацію, використовувати набуті знання і вміння для творчого розв’язання проблем, прагне змінити на краще своє життя і життя своєї країни». Практичне здійснення цієї ідеї, на жаль, гальмується багатьманесприятливими чинниками. Освіту, як нам відомо, в Україні знецінено.Про це свідчить хоча б оплата праці. По суті, зникла її диференціація(донедавна професор отримував меншу зарплату, ніж державнийслужбовець із середньою освітою). А в США, наприклад, навіть рядовийпрацівник із вищою освітою, отримує зарплату на 70 % вищу, ніж той,хто її не має [3, 257].
Ускладнює ситуацію катастрофічне матеріальне і фінансовестановище освітніх установ на фоні загальної соціальної кризи в державі;втрата інтелектуалів та зниження якості кадрового потенціалувикладацького корпусу, спричинене безперешкодною дієюнецивілізованого і неконтрольованого ринку епохи «початковогонагромадження капіталу»; слабкість альтернативного сектора освіти якщодо організаційних форм, так і щодо якості належних освітніхстандартів.
Розділ ІІ. Нова парадигма освіти в умовах трансформації суспільства
2.1Проблема реформування освіти
На рубежі XXI ст. чітко окреслилися головні тенденції оновлення освіти:
- демократизація всієї системи навчання і виховання;
- підвищення фундаментальності освіти;
- гуманізація та гуманітаризація освіти, використання найновіших технологій навчання;
- інтеграція різних форм і систем освіти як на національному, так і на світовому рівнях.
Провідна ідея реформи освіти — розвиток її за принципом безперервності, що передбачає постійне поповнення та оновлення знань людини, її духовне вдосконалення від раннього дитинства до старості. Виникнення і розвиток цієї ідеї пов'язують з науково-технічним прогресом, який потребує широкоосвіченого працівника, спонукає до постійного оволодіння новими знаннями, методами, навичками. Такому працівникові необхідна і ґрунтовна гуманітарна підготовка — розвинуте логічне мислення, мовна культура тощо. Проте суть не тільки в науково-технічному прогресі та його вимогах. Безперервна освіта пов'язана з вирішенням складних соціальних проблем, зумовлених новим становищем людини у світі, який швидко змінюється. За цих умов освіта перетворюється на елемент повсякденного способу життя протягом усього періоду активної діяльності дедалі більшої кількості людей. Змінюється розуміння того, хто така освічена людина. Якщо в попередній парадигмі освіти це була «людина, яка багато знає», то в нинішній — це індивід, що орієнтується на цінності освіти як провідний вид діяльності в структурі власного способу життя.
Перша міжнародна зустріч вчених з проблем безперервної освіти відбулася в 1967 р. в Оксфорді. В 1974 р. у Москві зустрілися експерти ЮНЕСКО, які розглядали дослідження безперервної освіти. Того ж року у Варшаві був організований симпозіум на тему «Школа і перманентна освіта», на якому йшлося про соціальне значення безперервної освіти для «поточних» контактів людини із засобами масової інформації, про підготовку учнів до післяшкільної освіти, підвищення кваліфікації професійно підготовлених кадрів тощо [22, 61].
На початку 90-х років із розбудовою Української держави і необхідністю радикального реформування системи національної освіти зросла актуальність проектування системи освіти та її складових з позицій наукового прогнозування. Активізувалися спроби побудови загальних концептуальних моделей соціології освіти, які б інтегрували різні напрями досліджень, а також вироблення проектниих моделей діяльності, кваліфікаційних характеристик спеціаліста. Однак поза увагою вітчизняних вчених опинилися проблеми прогнозування освіти.
На шляху до інтеграції в Європу Україна приєдналася до так званого Болонського процесу. Болонський процес — процес структурного реформування національних систем вищої освіти країн Європи, зміни освітніх програм і потрібних інституційних перетворень у вищих навчальних закладах Європи. Його метою є створення до 2010 року європейського наукового та освітнього простору задля підвищення спроможності випускників вищих навчальних закладів до працевлаштування, поліпшення мобільності громадян на європейському ринку праці, підняття конкурентоспроможності європейської вищої школи [14, 128].
Болонський процес має досягти поставлених цілей до 2010 року: системи освітиі країн-учасниць Болонського процесу повинні бути змінені, щоб сприяти:
- більш легкому переїзду громадян з метою подальшого навчання чи рацевлаштування у Зоні європейської вищої освіти;
- збільшенню привабливості європейської вищої освіти;
- забезпечення подальшого розвитку Європи як стабільного, мирного та впевненого суспільства [14, 131].
9 травня 2005 року у норвезькому місті Берген на Конференції міністрів країн Європи Україна приєдналася до Болонського процесу. Вона зобов'язалась внести відповідні зміни у національну систему освіти та приєднатися до роботи над визначенням пріоритетів у процесі створення єдиного європейського простору вищої освіти до 2010 року.
Тут принципове таке висхідне явище: єдиний європейський освітній простір — соціальна, політична реальність. І все ж його подальше формування має відбуватися не тільки у напрямі якоїсь ідеалізованої, ідилічної Європи, як те ми нині маємо у політиці: єдина європейська валюта, єдиний уряд Європи, єдиний інформаційний простір тощо. Така Європа, зокрема в освітньому сенсі, навряд чи влаштує національні інтереси будь-якої пострадянської країни. У зв’язку з цим і до Болонського процесу ставлення, найперше на державному рівні, має бути досить обережним і принципово реалістичним, оскільки заміна університетської (колишньої радянської) моделі освіти на болонську, як вважають багато фахівців, не найкращий вихід для України. Та й не лише України. Колишня університетська модель освіти базувалася, і нині у провідних університетах світу базується, на тих фундаментальних знаннях, які дають змогу людині мати цілісний погляд на світ і все, що в ньому відбувається. Це основа точних, природничих, суспільних наук, поданих у комплексному, філософському контексті, цілісно, як світоглядна сентенція. У болонських освітніх моделях знання багато в чому розрізнені, а професії надто вузькоспеціалізовані. З огляду на потреби сучасного виробництва, коли справді має місце вузька спеціалізація, це — реалія часу, однак не потреба мати гармонійно розвинуту особистість. Завершеність цієї досить негативної картини в сучасній освіті України ще й в тому, що більшість ВН?