Так у численному ряді жіночих образів образ матері заступив собою усі інші. Дід у фільмі “Земля” – це мій покійний дід Семен Тарасович.

Друге, що в моєму дитинстві було вирішальним для характеру моєї творчості, це любов до природи, правильне відчуття краси природи. Я завжди думав і думаю , що без гарячої любові до природи людина не може бути митцем”.

Вчився він у Сосницькій початковій школі, а потім у вищій початковій школі. Батькові дуже хотілося, щоб син учився і вийшов в люди. 1911р. він їде із ним до Глухова, де юнак вступає до учительського інституту. По закінченні інституту (1914 рік) його призначають у Житомир учителем вищої початкової школи.

В 1917 році ”вільнослухач” одразу трьох київських вузів (університету, комерційного інституту й Академії мистецтв) Довженко добровільно вступив до Дієвої армії УНР. У 1919 його врятували від концтабору ”екс петлюрівці” — українські есери-боротьбисти, перейменовані в Українську компартію, до чиїх лав він вступив у 1920 році.

Завдяки їм у Довженка розпочався новий і надзвичайно напружений період. Спочатку він працює у Варшаві на посаді керуючого справами посольства, а потім у Берліні — секретарем генерального консульства УРСР у Німеччині. І в цих умовах він віддається живопису, вступає до приватного училища професора Еккеля. В 1922 році Наркомат освіти УРСР призначає йому персональну стипендію для навчання в художньому училищі з тим, щоб потім вступити до Академії мистецтва у Берліні або Парижі. У ці роки Довженко багато працює як карикатурист, а з 1928 року — на Одеській кінофабриці. Знявши на ній кілька коротких стрічок, в цьому же році він перебрався на Київську студію художніх фільмів, яку згодом назвуть його іменем.

У подальшій творчій долі Довженка відобразилися трагічні події, які переживала Україна у складі Радянського Союзу. Великий режисер жив і творив у часи, коли за наказами Сталіна мордували найвидатніших діячів культури. Майстер спочатку був змушений поїхати на Далекий Схід, аби зняти на замовлення ”оборонну” стрічку ” Аероград” (1935), а згодом отримав вказівку Політбюро зробити фільм про ”українського Чапаєва” — Щорса.

Жодна із стрічок Довженка не оминула критики. Намагаючись, як і представники ”розстріляного українського відродження” , спрямувати жорстоку радянську дійсність у благородніше русло, він весь час балансував по лезу. Сценарій фільму ”Звенигора” був перероблений Довженком лише після того, як його співавторів-сценаристів Юрка Тютюнника (генерала УНР) і Майка Йогансена розстріляли за український націоналізм. Тому наступний фільм ”Арсенал” йому довелося творити уже за ”революційними” канонами. Після гострої критики української інтелігенції, він спробував більше не передавати меду ”комуністичній куті” , — про що й свідчить наступний фільм ”Земля” . Проте стрічку, яку на Всесвітній виставці у Брюсселі 1958 року визнали однією з 12 кращих в історії кіно, у СРСР заборонили за те, що на екрані “селяни не тремтіли перед колективізаторами”. І навіть за наполовину “порізаний” фільм ”Іван” Довженка прозвали ”політичним обивателем” .

Напередодні війни Довженко здійснює свою давню мрію – за однойменною повістю М.Гоголя створює сценарій “Тарас Бульба”. Зйомки стрічки розпочалися за кілька днів до війни і так ніколи і не була завершені.

Під безпосереднім враженням баченого і пережитого на фронті Довженко приступає до роботи над кіноповістю ”Україна в огні”. Привіз готову кіноповість до Москви. Але ніхто не сприйняв його мужньої і безстрашної художньої правди. У 1944 році на засіданні Політбюро у промові ”Про антиленінські помилки і національні перекручення в кіноповісті Довженка ”Україна в огні” Сталін закидав митцю: ”Чому ви пишете ”Хай живе Радянська Україна! Хай живе Радянський Союз!”. Чому Україна на першому місці?”. ”Ваша згадка про відступ з України. Заявляю: я не відступав. Якби ви не були художником, я з вами повівся б інакше” .

Довженка не розстріляли скоріш за все тому, що той викликав у Сталіна повагу. Адже лише він насмілився у кіноповісті запитати в диктатора: ”Чому не говориш народові правди? Адже ти обіцяв війну малою кров'ю і на чужій території...” , за що згодом поплатився; заборонено друкувати, знімати фільми і повертатися в Україну.

На схилі літ Олександр Довженко щиросердно і з сумом скаже: “Я був задуманий на більше...”

Помер Олександр Довженко 26 листопада 1956 року.

2 Суспільна діяльність та філософськи думки О.П. Довженка

2.1 Публіцистика О.П. Довженка

Публіцистичний талан митця — ще одна грань його яскравого таланту, який випливаю з його суспільної спрямованості. ”Він не любив повчати читача чи глядача, — пише Ю. Барабаш, — позбавляти його можливості самому думати над картинами, самому давати їм оцінку, але ж він разом з тим не може і не хоче залишатися збоку, він не боїться прямо, з політичною пристрастю висловлювати своє ставлення до героїв та їх вчинків” [2, 59].

Органічною особливістю творчості Довженка дослідники слушно вважають публіцистику і публіцистичність. Публіцистичність Довженкового мислення виявилася спочатку в жанрі політичної і соціальної карикатури, а згодом — у художніх кінофільмах і прозових творах, у численних статтях, виступах по радіо, в документально-публіцистичних кінофільмах, особливої сили й значущості набувши в грізні роки Великої Вітчизняної війни.

Так, статті Довженка ”Шевченкові діти”, ”Душа народна неподоланна!” і ”Українська пісня” та інші, присвячені пам’яті Шевченка таЛисенка, написані в тяжкі воєнні роки, мають тривку філософську основу — ”ідею невмирущості народу, що має таких синів, таких борців, такі скарби, як українська пісня” [1, 88]. Схильність Довженка до точних, навіть афористичних визначень, зрештою, робить ці статті творами, що живуть в історії народній. Вони, будучи цілком актуальними в час написання й опублікування, зберігають свою цінність і в наступні десятиріччя не тільки як свідчення доби, а й як важливі твори вітчизняної філософсько-громадської думки. ”Формуючи громадську думку і подаючи своїм словом певну соціально-політичну допомогу тим, до кого він звертається, публіцист вдається до своєрідного поєднання логічно-абстрактного та конкретно-образного мисленні, впливаючи як на розум, так і на почуття” [6, 19].

У статтях написаних у воєнний час, Довженко розкрив своє уміння переконувати в доконечності майбутньої перемоги, змусити кожного задуматися над своїм громадянським патріотичним обов’язком, уміння запалити на подвиг, вселити спопеляючу ненависть до ворога — загарбника, насильника, людиноненависника. Довженко з правом народного трибуна може давати поради, як поводитися ц тій чи інший складній ситуації, він може терпляче розповідати, як і кого закатували гітлерівці, яким робом, досягаючи всім арсеналом публіцистичних засобів виняткового впливу на свого читача чи слухача. Факти і тільки факти, правда, тільки числі золото правди, а з нього — ясно накреслена перспектива всенародного буття. Така творча засада публіцистики Довженка.

2.2. Форми виразу Довженком свого світогляду

Виходячи з того, що насамперед Олександр Довженко був художником, а саме режисером, його він часто виражав свої філософськи та світоглядні думки через мистецьки засоби кінематографу, через художні знахідки. Він міг однім епізодом розкрити широку та несподівану думку. Так , наприклад, у фільмі “Земля”, який став першим твором в українській кінематографії про колективізацію і останнім фільмом “німого періоду” у творчості Олександра Довженка, образи виростали з реального життєвого матеріалу, сповненого конфліктів, суперечностей. Митець знову повернувся до фольклорних джерел, гоголівських традицій. Особливого значення в такій художній структурі фільму автор надавав смерті і похорону Василя. На одному з обговорень він сказав, що хотів показати загибель героя так, щоб людям хотілося жити. Саме це — любов до життя, у всіх її проявах — і радісних, і трагічних — і було однією з найголовніших рис Довженкового світогляду.

Мало хто тоді змог зрозуміти великого митця. Соціальна гострота, драматизм конфлікту, незвичність біографій і характерів, новизна екранної умовності, несподівана поведінка і вчинки героїв багатьох тоді здивували і насторожили. Критика дорікала й за те, що автор неправильно показав куркуля, що у фільмі відсутні “класові характеристики”. Справді, Довженко не карає Хому. На першому обговоренні фільму в Харкові він так відповів своїм опонентам: ”Найтяжча кара – змусити людину вбити саму себе”. Приречений “куркуленко” Хома не знаходить місця ні серед людей, ні серед природи, і тоді в божевіллі, “як хробак”, головою ніби “угвинчується” в землю. Кожний фільм Довженка нікого не залишав байдужим. Спалахнула дискусія і навколо “Землі”. Автор радів з того, що широкі кола глядачів фільм сприйняли захоплено. Після переглядів “Землі” в селах нерідко відбувалися збори, мітинги, приймалися резолюції, в яких відзначалась актуальність і життєва правдивість фільму. Великий резонанс мав фільм і за кордоном. Близько п’ятдесяти рецензій з’явилося тільки у берлінській пресі.

Довженко вважав, що в пошуках нових художніх форм, засобів розкриття людської краси автор має право на експеримент; він був переконаний, що “чим ясніша думка, тим ясніша форма”. Нові умовні форми відкривають і нові можливості не тільки в пізнанні навколишнього світу, а й в розкритті світу самого художника. У “Землі” Довженко відкрив нові можливості творення характеру, художні деталі як елемента екранної драматургії. Сільський юнак Василь виростає в образ фольклорного героя; дід Семен у чистій сорочці помирає серед цвітіння і дозрілих плодів як хлібороб і мислителя; яблунева гілка ніжно торкається молодого усміхненого обличчя Василя в труні; яблуко, омите дощем, про яке французький вчений Марсель Мартен сказав: “Той, хто не бачив яблуко крупним планом у Довженковій “Землі”, той взагалі ніколи не бачив яблуко”; щедрий дощ, який поливає в кінці фільму запліднену землю, обважнілі від плодів гілки у садах; з екрана не чутно ні звуку падаючих яблук у саду, ні людських голосів, ні дівочих пісень, ні пострілу серед літньої ночі, але екранно-зорові образи, візуальні деталі створюють ілюзію реальної звукової поліфонії. Розповідають, що Чарлі Чаплін, перш ніж приступати до створення нового фільму, переглядав одну з частин “Землі”. Коли вже німе кіно стало звуковим, кольоровим, широкоформатним, в 1958 р. німий фільм “Земля” в числі 12 був визнаний кращим фільмом всіх часів і народів .

Багато важких думок та почуттів містила в літературна тіорчістья Довженка. Так, його повість-роздум ”Україні в огні” була наповнена думками про причини величезних та трагічних невдач в перши місяці війни. Саме в неї він посмів задати це питання, хоч і опосередковано, але самому Вождю.

Герой повісті Лаврін Запорожець забирає з кімнати усі документи, аби не залишилися ворогові, зупиняє свій погляд на портреті Сталіна, який висів на стені кабінету. Знявши його, аби не потоптали його потім фашисти, Лаврін починає з ним розмовляти. ”Чому мовчиш? — запитує Лаврін. — Чому не говориш народові правди? Адже ти обіцяв війну малою кров’ю і на чужій території, а фашисти дійшли і до земель Полтавщини”. В такому смислі іде вся невеличка сценка, доки Лаврін не ховає портрет, щоб вивести його з іншими паперами.

Треба було мати багато громадської мужності, щоб в ті страхітні роки задавати таке питання. Це ще раз говорить про величезність души великого українського митця.

2.3 Філософськи думки О.П. Довженка

В післявоєнні роки, коли для художника настали неймовірно трагічні часи, Довженко продовжує працювати – він багато пише. Закінчуються сценарії, пишуться п‘єси, повість “Зачарована Десна”. Поряд з цим – розмова наодинці з самим собою – вражаючи силою думки і пристрасті, глибиною оцінок і суджень “Щоденники”.

Що вражає нас у літературній спадщині митця, чим приваблює і хвилює написане ним нинішні покоління? Глибина філософського осмислення життя, широта думки, її сміливість і чесність. Особливе місце в творчих роздумах О.П. Довженка посідають його міркування про красу, про місце трагедії і страждань у вітчизняному мистецтві, яке ждановські прямолінійні догмати повністю заперечували, намагаючись перетворити все мистецтво в суцільне оптимістичне захоплення, оголошуючи трагізм і страждання несумісними з “ідеалами” нового суспільства. Мистецтво, в якому немає краси, – погане мистецтво, а художній твір, який не викликає багатств людських почуттів, — мертвий, як мертва планета без атмосфери, — таке основне кредо режисера у його вимогах до кінотворів. “Неохайність, поганий костюм, смакування убогості, побоювання вродливого обличчя перетворилося за інерцією у напівсвідому апологію убогості і бруду, — з болем писав Довженко. — Але у житті це не так. А якщо іноді так, то на екрані це не треба культувати, а в міру виправляти, щоб подавати глядачеві хороший приклад, а не утверджувати недоліки і не узаконювати побоювання красивого” [5].

Багатство ідей та вірних концепцій ніколи не можуть замінити, а тим більше компенсувати широти художньої палітри, глибини почуттів. Митець звертає увагу на те, що чимало письменників і художників, керованих хибними мотивами, вилучили з творчої палітри страждання, трагедію. Він зауважував, що вони така ж достовірність буття, як щастя і радість, що безглуздо підмінювати горе переживань людини абстрактно придуманим чиновниками “подоланням труднощів”.

Торкаючись цієї проблеми, Довженко дає її глибоке осмислення: “Страждання, трагедії будуть завжди з нами, доки житиме людина на землі, доки вона буде радіти, кохати, творити. Зникнуть тільки соціальні причини страждань”. А далі додає: “Я не закликаю нікого творити плаксиві песимістичні сюжети… я люблю народ і розумію, що особисте життя моє має сенс остільки, оскільки воно спрямовано на служіння народові. Я вірю в перемогу братерства народів, вірю в торжество комунізму, та коли при першому польоті на Марс мій улюблений брат чи син загине десь у світовому просторі, я нікому не скажу, що переборюю труднощі його втрати, а скажу, що я страждаю” [9, 26]. Потрібно повною палітрою писати людей — такий висновок робить художник, ставлячи питання про розширення і збагачення художніх форм засобів зображення в сучасному мистецтві.

Найсильніші страждання художника стають поштовхом і його творчості тільки тоді, коли його не зраджує уява. Одначе найменше випадання уяви з-під контролю світогляду неминуче призводить до перекручення суті нерозривно зв’язних між собою явищ (загибель окремого села і безсмертя цілого народу). Уявлення художника повинні підкорятися загальнолюдським законам складного й суперечливого процесу пізнання — від окремого до загально, від явища до суті. На цьому шляху різноманітні явища природи та життя відображаються в думці людини в суперечливому процесі вічного руху.

Досить тільки одірвати одну якусь рисочку дійсності і перетворити її в будь-який абсолют, як уже вся дійсність постане як у кривому дзеркалі, і людина неминуче потрапляє в болото суб'єктивізму, а значить, однобічності. На художника завжди чигає така небезпека. Уникнути її можна тільки на шляху органічного поєднання своїх суб’єктивних переживань, свого глибокого відчуття з дійсністю, як би вона не приголомшувала, беручи її в змінах та розвитку.

Декларування Довженком постулату про те, що митець покликаний народом показувати світові насамперед велич і красу життя, є основоположним в його творчості. Однак творчий метод художника мусить обов’язково включати в себе показ життя не тільки у всіх його суперечностях, але й діалектично, з перспективою розв’язувати важливіше питання про головну, провідну суперечність життя — його стверджуючу, всеперемагаючу силу і красу.