Курсовая работа: Другий Зимовий похід УПА

Хоча це була аж надто спокуслива пропозиції, але полонені мовчали. Раптом з гурту полонених виступив наперед рядовий вояк Степан Щербак, який заявив:

«Я козак 6-ї Січової Стрілецької дивізії Щербак!.. Від себе і козаків, яких я знаю, кажу вам: ми знаємо, що нас чекає, і ми не боїмося смерти, але до вас служити не підемо. Коли ж ви повбиваєте нас, то знайте, що за нас вам помстить весь український народ! А коли до українських вояків дійде чутка про вашу ганебну роботу, то за кров нашу вони будуть нищити все, що тільки має хоч малий зв'язок з вами, каторжани...». По тій рішучій вояцькій відповіді допитів більше не було, і Котовський разом з комісарами вийшов з церкви. Большевицька «Чрєзвичайная пятьорка» пішла розглядати справу полонених вояків Повстанчої Армії й вирішувати їхню долю. Про це рішення найкраще розказує офіційний звіт-протокол

у «Збірнику наказів військам Київського військового округу», 4.2578, від 26 листопада 1921 року. м. Київ (який подаємо в українському перекладі) (Додаток 1).

Як уже було згадано, протокол «суверенної» совєтської Української республіки написаний не українською, але російською мовою. І це стає зрозумілим, коли взяти до уваги, що вся Надзвичайна комісія, яка складалася з дев'ята членів, судячи з прізвищ, мала, мабуть, лише двох українців: голову комісії Іллю Гаркавого й Володимира Затонського. Інші семеро — чужинці: Андрій В. Іванов, секретар Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету, тобто уряду України, — росіянин: Лівшіц, визначний діяч Комуністичної партії, — жид; Котовський, командир большевицької кінної дивізії, — молдованин: Фріновський і Літвінов — чужинці, мабуть, жиди: Паука — чужинець і командувач військами округи Йона Якір — також жид.

Але самого розстрілу 359 українських воїнів окупаційній владі не було досить. Як то зазначено в протоколі, «щоб ...показати всьому капіталістичному світові та його наймитам, що совєтська влада нещадно карає», большевики зробили із того публічне видовище. Напередодні розстрілу большевики наказали селянам навколишніх січ і хуторів за день і ніч викопати у балці під Базаром велику і глибоку яму, 70 кроків у довжину та 4 — в ширину, яка стала братською могилою розстріляних воїнів-повстанців. Перед розстрілом зігнали селян, щоб вони на власні очі побачили, як «робітничо-селянська» влада вміє карати тих, хто посмів зі зброєю в руках стати до оборони рідного краю, до оборони рідного народу від насильства і грабунків окупанта. Місце кривавої розправи густо було оточено кордоном червоноармійців, а всі базарські околиці теж були обсаджені частинами Червоної Армії, які пильнували, щоб не вибухнуло заворушення.

22-го листопада 1921 р.,об11 год. ранку, з м. Базару припровадили засуджених, змучених і скривавлених, майже голих українських вояків і наказали їм стати над виконаною ямою. В останній момент вийшов якийсь большевицький комісар і проголосив: «Якщо хтось із засуджених заявить каяття та присягне вступити до лав червоних для боротьби з українськими «бандами», того буде помилувано».У відповідь на цей заклик виступив підполк. Митрофан Кузьменко і голосно промовив, звертаючись до народу, який москалі зігнали на видовище:

«Народе український! Слухай голосу вірних синів! Ти колись віддячиш за нас. Хай живе...» — і ворожа куля звалила його в могилу.

«Ще не вмерла Україна!..» — затягнуло кілька голосів, а за ними підхопили й інші засуджені, але їх заглушили большевицькі скоростріли. Один по одному валилися смертники у братську могилу. Поранених не добивали, але живцем скидали до ями разом з мертвими. Для засипання могили большевики мобілізували з місцевого населення тих, кого підозрювали у співчутті до української справи й «контрреволюції», як свого роду грізне попередження для них... і вони засипали «скривавлену масу людей грудами замерзлої землі, що ще довго ворушилась». Одному із розстріляних базарських мучеників, пораненому кількома скорострільними кулями в груди, пощастило вилізти вночі зі спільної могили, яку в поспіху як слід не було присипано. Цей живий мрець доповз до найближчої селянської хати, де йому дали притулок. Господар переховував його в стодолі близько місяця, а потім допоміг дістатися до польського кордону.[7,142]

Для постраху населення присуд був опублікований разом з реєстром прізвищ 359 розстріляних. Большевики розвішували ці списки в різних публічних місцях, на пошті, залізничних станціях тощо. Були щасливці, яким удалося вислизнути з большевицьких рук з-над річки Звіздаль, як підполк. Равич-Каменський, як висмикнутися з колони по дорозі, коли полонених вели із церкви у Малих Миньках на суд до Базару, як, наприклад, підполк. Григоряк, чи підполк. Іван Ремболович. який вирвався вже з самого Базару. Це вони принесли звістку про суд і розстріли під Базаром, як також списки розстріляних, які хтось із них зірвав зі стіни якогось залізничного двірця на Волині і приніс до таборів інтернованих у Шипйорно й Каліші і які пізніше було опубліковано в спеціальній збірці п.н. «На руїнах», присвяченій жертвам Листопадового рейду 1921р.

359 КРИВАВИХ ЖЕРТВ ЗА УКРАЇНУ*

142.АГОЛЮК Василь

238.АКОЛОВСЬКИЙ Вадим, підст.

313.АМДЛУСЬКО Филимон

172.АНАНІВ Микола

138.АНАРНЕВСЬКИЙ Кость

276.АШНАБУЛЬ Захар

247.БАБИЧ Іван

254.ВАБУН Сава

201.БАЛТНЯН Петро

161.БАРАНІВ Георгій

333.БАРБАРИКА Олександр

18.БЕРЕЖНИЙ Сидір, курінний

119. БИЧКО Степан

289.БЩИН Павло

330.БІЛЕВИЧ Броніслав

170.БІЛЕЦЬКИЙ Іван

354.БІЛИК Матвій

108.БІЛОКРИС Мусій

345.БОГАЙСЬКИЙ Олександр

24.БОЙКО Андрій, військ.уряд.