Курсовая работа: Духовно-моральне обличчя соціального працівника
Термін «гуманізм» використовується багатьма авторами досить широко. Іноді його використовують як синонім доброти і милосердя. Для того, щоб більш повно зрозуміти значення і зміст гуманізму, розглянемо його походження і зміст.
Гуманізмом в конкретно-історичному сенсі слова називають потужне літературно-філософське і культурний рух, що розгорнувся в XIY-XYI століттях, в період Відродження. В умовах кризи феодалізму, актуалізації всебічних перетворень в європейських країнах сформувалося, на основі ідейної спадщини античних мислителів, новий світогляд, в центрі якого була людина, його стосунки з суспільством. Громадському увазі був запропонований людина, вільний від станових і соціальних обмежень. Було проголошено, що сам по собі людина вільна від обмежує, спотворює впливу соціального середовища.
На противагу аскетичним релігійним догматам возрожденческий гуманізм відстоював право людини на щастя в реальному житті, а не в потойбічному світі. Причому земні, тілесні радості повноправно входили в поняття щастя. Повнота буття людини не мислилася без жіночої краси та плотської любові, смачної їжі, дружнього спілкування. Основним регулятором людської поведінки зізнавався вільний розум, а не репресивна, заборонна церковна мораль. Людина розглядався як осередок світу, творець земного буття, як міра всього сущого. Гуманізм цієї епохи стверджував права, свободи і гідність особи, характеризував їх як природні умови функціонування цивілізованої суспільного життя. Значення такого роду гуманізму підкріплювалося вірою в природний прогрес суспільства, заснований на розвитку економіки, індустріального виробництва освіти та освіти.
Ідеї ренесансного гуманізму лежать в основі традицій європейського раціоналізму епохи Просвітництва і наступних періодів, які збагачували засноване на розумі розуміння природи людини та її взаємовідносини з суспільством. Визнання природних, природжених людині прав, послужило ідейною основою як для антифеодальних революційних рухів, так і для формування гуманістичної традиції, гуманістичного світогляду в широкому сенсі слова.
Слід зазначити, що є складовою частиною ідеології та світогляду особистості і суспільства, гуманізм має конкретно - історичний зміст, що визначається соціально-економічними умовами і характером суспільних відносин. Як духовно-культурне явище, гуманізм становить головний зміст цивілізаційного процесу, проявляючись у вигляді етичної норми, соціального ідеалу, духовної цінності, свободи волі, взаємодопомоги та співробітництва, поваги до прав і гідності особи, рівності і рівноправ'я, справедливості і т.д.
Для всіх гуманістів було притаманне повагу до гідності людини, турбота про благо людей, їх всебічному розвитку, прагнення створити сприятливі умови для життя людини в суспільстві і захисту його прав. Їх об'єднували ідеї свободи людської особистості, рівності і братерства, право на задоволення життєво важливих матеріальних і культурних потреб людей на право розвитку їх «природної природи», фізичних і духовних здібностей.
До середини ХХ століття в основних законах більшості країн і міжнародних документах права людини, проголошені гуманістами, отримали правове визнання. У зв'язку з цим слід згадати Загальну декларацію прав людини, прийняту в 1948 році Організацією об'єднаних націй, Європейську Конвенцію із захисту прав людини та основних свобод, Міжнародні пакти про громадянські і політичні права, а також про економічні, соціальні та культурні права людини.
Соціальна робота є тим соціальним механізмом, який трансформує потенційно проголошені права в актуально реалізовані. Сенс соціальної роботи полягає в компенсації тих чи інших соціальних збитків, вирівнюванні можливостей різних індивідів, сімей, груп у користуванні своїми соціальними правами.
Основним показником цивілізованості суспільства завжди були ставлення до людини, наявність у нього певних прав і свобод, рівень духовності і зміст духовних цінностей. У кожній цивілізації було своє розуміння гуманізму, що втілювалося в соціальне життя властивими їй засобами і механізмами.
Таким чином, гуманізм - це історично змінюється система поглядів, що визнає самоцінність людини як особистості, його право на свободу, щастя, розвиток і прояв своїх здібностей.
З позицій сучасного гуманізму, благо людини є критерієм оцінки всіх соціальних явищ дійсності, а сама людина може бути для іншої людини лише метою, але не засобом, предметом для маніпуляції або придушення. Гуманістичний світогляд відображає соціальну дійсність не з точки зору сущого, а з точки зору належного: гуманізм як би пред'являє суспільству і кожній окремій людині високі вимоги, відповідати яким непросто і в соціальному плані, і в особистісній практиці. Гуманізм є потужним духовним фактором, що з'єднує особистість і суспільство. Але джерелом розвитку суспільства він стає лише в тому випадку, коли перетворюється на переконання всіх людей, діяльність яких спрямовується на створення досконалішого за своїм змістом буття. Гуманізм передбачає наявність у кожної особистості певних соціальних і духовних якостей: високу свідомість, широких знань, культури, професіоналізму, відповідальності, моральності та ін.
За своєю природою соціальна робота орієнтована на гуманістичні цілі. Гуманістична орієнтація означає, що життя людини є абсолютною цінністю, що право на повагу й гідне існування має кожна людина незалежно від його національних, расових, релігійних, вікових, статевих, індивідуальних чи соціальних особливостей. Відповідно до цього принципу наркоман, злочинець, психічно хворий виступає насамперед як людина, що потрапила в біду і потребує допомоги. Якщо основою всіх прав людини є визнання його права на життя, гідне людини, то в світлі цього зрозуміла постійна актуальність гуманістичного принципу соціальної справедливості протягом всієї історії людства. Цей принцип має велике значення, так як без гармонізації соціальних інтересів, усунення явної несправедливості в розподілі суспільного багатства між людьми, неможливо стабільний розвиток суспільства.
Соціальні працівники, сприяючи індивідам, сім'ям і групам у здійсненні своїх соціальних прав, нерідко зустрічають прохолодне ставлення з боку керівних працівників до справи соціального забезпечення людей, мають проблеми в забезпеченні своєї діяльності необхідними ресурсами. Тим не менше, навіть беручи до уваги всю складність соціально-економічної ситуації, що склалася в даний час в суспільстві, соціальні працівники повинні у своїй діяльності протидіяти порушенню прав людини, послідовно і неухильно проводити в життя принцип соціальної справедливості. В іншому випадку це буде вести до зростання соціальної нестабільності, дегуманізації суспільних відносин.
Іншим важливим принципом є визнання права кожної людини на самовизначення, тобто жити у відповідності зі своїми бажанням і волею, виходячи з особистих потреб і переваг. Практичне втілення цього принципу в практику соціальної роботи означає відмову від нав'язування клієнту способів вирішення проблем, максимальне врахування його побажань.
Соціальний працівник повинен уникати зла і прагнути до добра. Суттєвий зміст добра в кінцевому підсумку полягає в тому, що через підтримку прогресивного і гуманістичного в сьогоденні, перед суспільством, групою, особистістю ставиться завдання на майбутнє, і ця перспектива дає можливість жити, переносячи труднощі і терплячи позбавлення. Якщо у людей в перспективі відсутня гідна мета, тоді не реалізується їх творчий потенціал, слабшає тонус життєдіяльності.
Моральне утримання соціальної роботи визначає виникнення певних моральних колізій, які постійно доводиться вирішувати кожному фахівцю у своїй роботі. У соціальній практиці, в кожній конкретній ситуації не можна догматично і однобічно трактувати добро і зло, оскільки вони можуть переходити один в одного, міняти свої полюси при різних точках зору і на різних етапах розвитку соціальної ситуації. Ласкаво несе в собі зародок своєї протилежності, а зло містить потенцію добра. Тому соціальний працівник зобов'язаний робити ретельний аналіз соціальної проблеми і особливостей особистості клієнта. При цьому він зобов'язаний уникати нав'язування людині, що надає допомогу, своїх суб'єктивних уявлень про моральні норми, як єдино вірних.
Соціальна робота як професія виникла на основі благодійної діяльності, яка була оголошена християнським богоугодною справою, так як вона випливала із сутності Бога, що є не що інше, як любов до всіх людей. Безумовно, прояв співчуття, милосердя, доброзичливості є необхідною умовою надання допомоги нужденним.
Соціальна робота є специфічним видом діяльності, соціальним за своїм історичним генезисом, сутності, умов протікання і наслідками, особливим видом людських взаємин. Сутність соціальної роботи полягає у відновленні соціальної справедливості і рівності. Діяльність соціального працівника спрямована на розкриття потенційних можливостей клієнта, розвиток його психологічних, моральних і соціальних якостей, які дозволили б йому самостійно вирішувати свої проблеми. У цьому полягає особливість і відмінність соціальної роботи від благодійності.
Соціальна робота в суспільстві являє собою особливий вид соціальної діяльності, спрямованої на формування і реалізацію гуманістичних цінностей та ідеалів в результаті якої відбувається перетворення соціальної дійсності і створення можливостей досягнення гуманістичного ідеалу і благополуччя особистості і суспільства.
Безпосередніми практичними завданнями соціальної роботи є поліпшення соціального самопочуття людини, вдосконалення умов його життя, забезпечення гідного соціального існування, а її основна мета полягає в гармонізації всієї системи відносин - у сім'ї, колективі, нації, суспільство в цілому.
Соціальна робота є показником рівня моральності та гуманності суспільства по відношенню до людей, які мають труднощі у здійсненні життєдіяльності. Вона висловлює соціальне самосвідомість нації, рівень культури і цивілізованості держави.
3. Основоположна роль моралі в соціальній роботі
Велике значення в соціальній роботі має високий рівень моральності соціального працівника, який є необхідною умовою успішної професійної діяльності, так як тільки високоморальна людина здатна найбільш адекватно, відповідно до ситуації зрозуміти іншу людину і тактовно надати йому необхідну допомогу. Таким чином, рівень моральності є визначальною характеристикою особистості соціального працівника. Моральність працівника соціальної сфери, визначаючись моральною свідомістю, реалізується в його моральному поводженні. Тому так важливо вивчення моральної свідомості і поведінки соціального працівника.
Розглянемо структуру моральної свідомості. Моральна свідомість соціального працівника складається з трьох компонентів: моральні знання, моральні переконання і моральна потреба.
Почнемо з розгляду ролі моральних знань у поведінці і діяльності соціальних працівників.
У середніх спеціальних і вищих навчальних закладах, а також на курсах і факультетах підвищення кваліфікації соціальні працівники опановують основами знань з області моралі. У процесі навчання майбутні фахівці знайомляться з історією етичних навчань, пізнають суть і структуру моралі. Отримані знання допомагають їм краще зрозуміти моральні проблеми в сучасному суспільстві, зіставити особисті моральні нормативи з професійними, сформулювати свої моральні принципи і моральну позицію, виробити навички моральної поведінки у професійній діяльності.
Соціальні працівники, які не отримали необхідну етичну підготовку в навчальних закладах, на курсах і факультетах підвищення кваліфікації та займаються тільки практичною діяльністю, надходять відповідно до свого розуміння добра і зла, соціальної справедливості, заснованому на суспільних цінностях і особистому життєвому досвіді. У цьому випадку зростає можливість розбіжності особистих і професійних моральних установок.
Разом з тим моральні знання мають самостійність в тому сенсі, що можуть застосовуватися в конкретних моральних вчинках частково, повністю або не використовуватися. Бувають випадки, коли соціальний працівник, теоретично добре знаючи норми загальної та професійної моралі, ігнорує їх на практиці. Таким чином, хоча моральні знання і є необхідною умовою моральної поведінки, але не гарантують його обов'язковою і автоматичної реалізації на практиці. На закінчення слід зазначити, що тільки соціальний працівник, що має високий рівень духовно-моральної культури і постійно самовдосконалюється протягом усього життя, однозначно здатний органічно втілювати свої моральні знання і установки в практичній діяльності.
Моральні переконання - стійка сукупність поглядів соціального працівника на норми загальної та професійної моралі. Вони формуються в результаті життєвої та професійної діяльності та приймаються особистістю соціального працівника як єдино вірних. Моральні переконання характеризують моральний і професійний вигляд соціального працівника і є основою для його свідомої професійної діяльності. Вони сприяють розвитку вольових якостей і вироблення стабільних форм морального ставлення до явищ соціального життя. Як і моральні знання, моральні переконання мають відносну самостійність, тому що не завжди, в силу різних причин соціальний працівник поступає відповідно до власних переконань.