Курсовая работа: Етапи розвитку теорії соціально-політичного конфлікту

етнічних спільнот, другі - лініями класового поділу суспільст­ва.[9, 279]

Політичний конфлікт — це конфлікт з приводу розподі­лу владних повноважень, з приводу панування і управління. Бі­льшість соціальних конфліктів знаходять продовження у сфері владних відносин, тому що для вирішення протиріч, що виник­ли, часто вимагається прийняття політичних рішень.[ 4, 112]

Цей тип конфлікту має своїм змістом:

• боротьбу між групами за вплив в інститутах державної влади;

• боротьбу за доступ для прийняття значущих рішень;

• боротьбу за участь у розпорядженні ресурсами;

• боротьбу за пріоритетність своїх поглядів та ідей.

У конфлікті кожна із сторін проголошує свій інтерес за­гальним і обов'язковим для інших груп. Саме в цьому закладе­на полярність позицій і дій сторін.

Специфіка політичного конфлікту проявляється у тому, що його учасники мають організаційну оформленість. Сторо­нами конфлікту виступають політичні партії, організовані гру­пи тиску, громадські рухи, інститути державної влади, парла­ментські фракції, ЗМІ, міжнародні організації і держави. В по­літиці конфліктне протистояння часто набуває форми протиле­жності: правляча влада - опозиція. Виділення цього суб'єкту конфлікту пов'язано з його функціональним призначенням: критикою, боротьбою з офіційним урядовим курсом і пропози­цією альтернативних проектів. Кінцева мета опозиції — зайняти домінуючі позиції у системі державної влади [4, 95].

Український політик і вчений В. Литвин підкреслював, що ознаки, властиві будь-яким перехідним процесам, мають «підвищений рівень суспільно-політичної конфліктності» [5, 8] партіями, політичними групами, класами, державами. Політичний конфлікт виникає з приводу відносин влади і реалізується через взаємодію політичних інтерес.

Щодо сутності соціально-політичного конфлікту існує багато визначень. У політологічних словниках найпоши­ренішим є трактування конфлікту як зіткнення двох чи більше різноспрямованих сил з метою реалізації їхніх ін­тересів за умов протидії. Д. Істон твердив, що джерелом конфлікту є соціальна нерівність у суспільстві та систе­ма розподілу таких цінностей, як влада, соціальний пре­стиж, матеріальні блага, освіта. Л. Саністебан вважає, що конфлікт відображає особливий тип соціальних відно­син, за якого його учасники протистоять один одному че­рез несумісні цілі; він може бути різної інтенсивності, ча­стковим або радикальним, піддаватися або не піддавати­ся регулюванню. На думку Б. Краснова, конфлікт — це зіткнення протилежних інтересів, поглядів, гостра суперечка, ускладнення, боротьба ворогуючих сторін різ­ного рівня та складу учасників. Російський вчений А. Здравомислов розглядає політичний конфлікт як пос­тійно діючу форму боротьби за владу в конкретному сус­пільстві. Л. Козер підкреслював, що важливою умовою конфлікту є бажання чимось володіти або кимось керувати. Р. Дарендорф предметом конфлікту вважав владу та авторитет. Польський вчений К. Полецький стверджував, що політична влада є причиною протиріч і джерелом конфлікту, основною сферою життя, в якій відбуваються зміни внаслідок конфлікту.

Отже, в основі соціального, соціально-політичного конфлікту є суперечність, зіткнення. Це, хоч і необхід­на, але не головна умова. Конфлікт передбачає усвідом­лення протиріччя і суб'єктивну реакцію на нього. Суб'єк­тами конфлікту стають люди, які усвідомили протиріччя і обрали як спосіб його вирішення зіткнення, боротьбу, суперництво. Такий спосіб вирішення протиріччя зде­більшого стає неминучим тоді, коли зачіпає інтереси й цінності взаємодіючих груп, за відвертого зазіхання на ресурси, вплив, територію з боку соціального індивіда, групи, держави (міжнародний конфлікт). Суб'єктами конфліктів можуть бути індивіди, малі та великі групи, організовані в соціальні, політичні, економічні та інші структури; об'єднання, які виникають на формальній та неформальній основі як політизовані соціальні групи; економічні та політичні групи тиску, кримінальні групи, які домагаються певних цілей.

Проблематика соціально-політичного конфлікту має давні традиції в історії політичної думки. Найбільший внесок у його теорії зробили Аристотель, Т. Гоббс, H. Maкіавеллі, Д. Віко, А. Токвіль, К. Маркс, M. Вебер. За всієї різноманітності підходів спільним для них є розуміння політичного конфлікту як постійно діючої форми боротьби за владу в конкретному суспільстві. Проблематика конфліктів є визначальною в тлумаченні соціально-політичних явищ у працях В. Парето, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Р. Дарендорфа.[9, 280]

1.2. Типологія конфлікту

Різноманітність політичних конфліктів дозволяє їх типологізувати за різними основами. У вітчизняній конфліктології використовуються різні критерії, що дозволяють створити багатомірну типологію. Зокрема, виділяються горизонтальні і вертикальні політичні конфлікти.

Горизонтальні конфлікти. Предметом суперечки у го­ризонтальних конфліктах є розподіл владних повноважень між різними політико-державними сегментами правлячої еліти, протиріччя всередині самих політичних інститутів. Результа­том цих конфліктів можуть бути кадрові переміщення в орга­нах влади і управління, корегування політичного курсу, прийн­яття нових нормативних актів, що збільшують або скорочують об'єм повноважень окремих суб'єктів влади. Більшість конфлі­ктів цього типу зачіпає правові взаємовідносини сторін.

Найтиповішими конфліктами є такі:

• конфлікти між основними гілками влади. Принцип поділу влади закладає потенційну можливість колізій між зако­нодавчою, виконавчою і судовою владою. В демократичних країнах ці конфлікти нормативно регламентовані. Так, консти­туції багатьох країн передбачають такі способи їх легального вирішення, як розпуск парламенту, вотум недовір'я уряду, пра­во на процедуру імпічменту стосовно президента. Але можливі ситуації переростання конфліктів у більш гостру форму - полі­тичну кризу. Історія країн з нерозвинутими демократичними традиціями знає приклади, коли конфлікт гілок влади розвива­ється у напрямку їх прямого зіткнення. Наслідком подібних криз є дестабілізація всієї політичної системи. Деякі кризи були настільки сильними, що втрачали можливість конституційного вирішення ;

• конфлікти всередині інститутів влади. В тих країнах, де кабінет міністрів формується за участю парламенту і на коа­ліційній основі, часто виникають урядові кризи. Формування уряду на багатопартійній основі створює велику вірогідність появи непорозумінь з наступною відставкою окремих її членів. Парламентська більшість також може виказувати вотум недо­віри урядовому курсу і сформувати новий кабінет міністрів. Прикладом подібної урядової нестабільності є Італія, в якій практично кожен рік змінюється кабінет міністрів. Внутрішньо парламентські конфлікти проявляються у формі політичної боротьби різних фракцій чи у протистоянні палат парламенту. Парламент виражає безпосередню інституціональну арену, на якій у мирних формах з'ясовується співвідношення інтересів і сил різних соціальних груп. Не виключений прояв і гострої політичної конфронтації: особливо це стосується тих парламе­нтів, в яких опозиція виражена значною кількістю місць, або численні фракції орієнтуються на прямо протилежні підходи у прийнятті законів і в оцінці діяльності уряду. Це робить немо­жливим прийняття якихось спільних рішень, що призводить до паралічу законодавчої діяльності парламенту. Така ситуація дозволяє говорити про парламентську кризу;

• конфлікти між партіями і суспільними рухами з різ­ ними ідеологічними орієнтаціями;

• конфлікти між різними ланками управлінського апа­рату.

Вертикальні політичні конфлікти розвиваються по лінії ''влада - суспільство". В їх основі лежить різний доступ соціа­льних груп до управління, різні можливості впливу на прийн­яття рішень. Влада як предмет конфлікту виступає засобом до­ступу цих груп до економічних і соціальних благ. Тому не ви­падково, що економічна боротьба окремих соціальних груп має тенденцію переростання у політичні акції протесту з вимогою відставки уряду чи зміни його курсу.

Виділяють кілька підвидів вертикальних конфліктів:

• статусно-рольові конфлікти. їх джерелом є нерів­ність політичних статусів, нерівний об'єм політичних і грома­дянських прав, дискримінація за ознакою раси, етносу, статі, віросповідання. Ці конфлікти можуть підживлюватися відчут­тям якою-небудь групою відсутності соціального визнання і влади. Прикладом цього може бути роль третього стану у бур­жуазних революціях ХУШ-ХІХ ст., або етнічні конфлікти, предметом яких є питання підвищення автономії чи політично­го суверенітету якогось народу. Нереалізованістю статусних очікувань можна пояснити підтримку радянською інтелігенці­єю у 80-х рр. XX ст. опозиційного до КГІРС руху. До цього ча­су проявилася невідповідність між її соціально-культурним статусом, з одного боку, і матеріальним становищем, а також обмеженістю політичних і громадських свобод - з іншого;

• статусно-рольові конфлікти часто виникають між різ­ ними рівнями влади. Так, конфлікти між центральною і регіо­нальною владою викликані бажанням останньої набути більше
суверенітету.

Всі вертикальні конфлікти виникають як результат со­ціального порівняння. Група може порівнювати своє станови­ще з кращою позицією у минулому чи з рівнем вищої статусної групи. Група може сподіватися на більш високе становище в майбутньому. Не кращі для неї порівняння породжують почут­тя невдоволення і фрустрацію. В першій половині 90-х років напруга, що була притаманна для українського суспільства, була пов'язана з тим, що фрустрація набула масового характе­ру. Вона стала психологічною реакцією на надмірне завищення очікувань; на початку реформ суспільство сподівалося на мож­ливість надто швидкого переходу до модернізованої економіч­ної та політичної системи [9, 284-285]

Режимні політичні конфлікти, які переслідують мету зміни політичного ладу або радикальної зміни політичного ку­рсу. Неефективність політики, що проводиться, може призвести до повної втрати населенням довіри до влади. На­приклад, наприкінці 80-х рр. XX ст. проявом конфлікту між суспільством і владою став рух за відміну шостої статті Кон­ституції СРСР, яка приписувала КПРС статус керівної сили суспільства. Конституційним способом вирішення подібних конфліктів є голосування за кандидатів від опозиції на наступ­них виборах. В такій формі може бути виражений протест і ба­жання населення радикальної зміни політичного й економічно­го курсу.

Резонуючи і накладаючись один на другий, конфлікти виявляють себе у формі політичної кризи. Можна говорити як про кризи окремих інститутів влади, так і про режимні кризи, які проявляються у розриві між правлячою елітою і суспільст­вом, у втраті владою дегітимності державного правління, в різкій активізації опозиційних сил. Ці кризи су­проводжуються масовими акціями громадянської непокори, мітингами і демонстраціями, або проявляються у формі масо­вих стихійних виступів і революцій, спрямованих на зміну іс­нуючої політичної системи.

Також виділяють поділ ї на конфлікт цінностей, конфлікт інтересів, конфлікт ідентифікації.