Курсовая работа: Еволюція, закономірність, ефективність розвитку державності України в умовах її суверенітету (кінець ХХ-початок ХХІст.)
Однак, конституційна неокресленість повноважень усіх трьох гілок влади призводила до постійного “перетягування ковдри” у взаємовідносинах, особливо між законодавчою і виконавчою владами. Намагаючись керувати країною за допомогою указів, президент Л.Кравчук заснував у лютому 1992р. Державну думу України. З документа, яким окреслювалися її повноваження, випливало, що цей орган повинен виконувати консультативні функції при Президентові.
Поява Державної думи свідчила, що Л.Кравчук не обмежувався сферою виконавчої влади, а взяв на себе частину повноважень Верховної Ради в сфері законотворення. Певна логіка у цьому була: законодавча діяльність Верховної Ради не встигала за життям. Народні депутати витрачали багато часу на розв’язання поточних питань управління державою. Однак через 9 місяців виявилося, що Державна дума була неконструктивною ідеєю. Президент змушений був розпустити її, наштовхнувшись на жорстку опозицію парламенту.
Велике навантаження у вирішенні проблем соціально-економічного характеру випало на Кабінет Міністрів України, який очолював В.П.Фокін, а з осені 1992 р. – Л.Д.Кучма; під тиском різних політичних сил, громадськості було проведено ряд його реформацій. Проте й ці кроки не привели до стабілізації в народному господарстві нашої держави, життєвого рівня її громадян.
Серйозною спробою оптимізувати управління став наказ Президента від 25 лютого 1992 р. “Про зміни в системі центральних органів державної виконавчої влади України”. Ним значно скорочувались кількість міністерств, відомств, змінювались їх функції як координаторів і стратегів галузей. З метою посилення наукового підходу у виробленні внутрішньої і зовнішньої політики президентським указом від 6 березня 1992 р. створювались Інститут державного управління і самоврядування та Національний інститут стратегічних досліджень.
Ще в кінці 1991 р. Верховною Радою було реорганізовано органи безпеки України. Змінено систему МВС, прокуратури, розформовано КДБ і створено СБУ, де вже не існує політичного відділу.
Одночасно Л.Кравчук намагається зміцнити виконавську вертикаль влади. В березні 1992 р. з його подання Верховна Рада прийняла закон про запровадження посади представника президента. Ним встановлювалося, що представник президента є найвищою посадовою особою виконавчої влади – главою місцевої адміністрації в областях, районах і містах центрального підпорядкування – Києві та Севастополі. Вказувалося, що він забезпечує реалізацію законів та розпоряджень законодавчої та виконавчої влади, контролює діяльність місцевого та регіонального самоврядування, а також підприємств, організацій та установ, незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Наявність контрольних функцій не давала йому права розв’язувати питання, що входили до компетенції місцевих рад.
Інститут представників Президента певною мірою зміцнив державну виконавську вертикаль влади та управління. Разом з тим взаємовідносини між представниками Президента і головами обласних та районних рад залишалися неокресленими. Під час внесення змін і доповнень до закону про представників Президента у березні 1993 р. Верховна Рада проголосила, що голови обласних та районних рад залишаються найвищими посадовими особами своїх регіонів.
Невизначеними залишалися також взаємовідносини найвищих посадових осіб всередині виконавчої гілки влади, передусім Президента і Прем’єр-міністра. Безсумнівною була лише підпорядкованість останнього Президенту. Особливо ускладнились відносини між Президентом і Прем’єр-міністром після того як посаду голови уряду зайняв Л.Кучма. Весною 1993 р. у зв’язку з погіршенням економічної ситуації в країні, він зробив спроби підпорядкувати собі представників Президента в областях шляхом введення їх до складу Кабінету Міністрів, але не домігся відповідного схвалення з боку Верховної Ради.
В кінцевому підсумку Кучма і Кравчук так і не змогли знайти спільної мови. Верховна Рада України дозволила голові уряду піти у відставку. Виконуючим обов’язки Прем’єр-міністра був призначений М.Звягільський.
Майже в той час знову посилюється протистояння Президента Л.Кравчука та Верховної Ради, яке проходило на фоні всеохоплюючої кризи. Воно закінчилося масовими виступами працівників промисловості, рішенням обох сторін припинити свої повноваження і найближчим часом провести вибори нового складу Верховної Ради та Президента. У березні-квітні 1994р. відбулися за мажоритарною схемою вибори до Верховної Ради. Вони вперше проводилися на багатопартійній основі. У виборах взяли участь 32 політичні партії, з яких 14 здобули право бути представленими у парламенті. Депутати від партій, які отримали найбільшу кількість мандатів – КПУ, СПУ та НРУ – створили в парламенті свої фракції. Завдяки кількісній перевазі у парламенті лівим партіям вдалося висунути своїх представників на ключові посади: Головою Верховної Ради був обраний лідер Соціалістичної партії Олександр Мороз, його першим заступником – Олександр Ткаченко – лідер Селянської партії. Прем’єр-міністром незадовго до президентських виборів знову став Віталій Масол.
26 червня 1994р. відбулися вибори нового Президента України. За кількістю поданих голосів у першому турі кандидати в президенти розподілилися в такому порядку: Л.Кравчук, Л.Кучма, О.Мороз, В.Лановий, В.Бабич, І.Плющ, П.Таланчук. другий тур виборів, де балотувалися перші двоє з цього списку, дав перевагу Леонідові Кучмі, який став Президентом України.
19 липня 1994р. Леонід Кучма, Олександр Мороз і Віталій Масол опублікували спільну заяву, в якій проголосили про готовність дотримуватися діючої Конституції і змінювати її положення тільки за доброї волі всіх сторін. Отже, представники законодавчої і виконавчої гілок зобов’язувалися розв’язати ключове питання про межі своїх повноважень шляхом консенсусу.
В цей же день Л.Д.Кучмою були оприлюднені на засіданні Верховної Ради стратегічні позиції президентського курсу – заможна, демократична, сильна українська держава для народу. В ній передбачалось забезпечити громадянам безпеку, мир, соціальний захист, стабільність, створити умови для культурного розвитку і достойного життя на рідній землі. Основою просування вперед повинні стати реформи – єдиний реальний шлях подолання тотальної економічної кризи, в якій опинилась на цей час економіка України.
У своїй зовнішній політиці Україна мала зберігати наступність у тій частині, яка стосується її міжнародних зобов’язань, але на зміну попередньому політичному романтизму мають прийти реалізм, конкретність, прагматизм.
Поява в 1994р. в Україні нової Верховної Ради і Президента привели до створення нового Кабінету Міністрів. Його очолив В.А.Масол, людина з великим досвідом керівництва державними виконавчими структурами. В той же час в Кабінеті Міністрів з’явилась ціла плеяда нових високопрофесійних спеціалістів, зокрема першими віце-прем’єрами стали В.М.Пинзеник, Є.К.Марчук, П.Т.Саблук, віце-прем’єром І.Ф.Курас, міністрами М.О.Шульга, М.З.Згуровський, В.П.Пустовойтенко, Г.Й.Удовенко та ін. Зусилля Кабінету Міністрів спрямувались на пошук шляхів економічної стабілізації, формування нової структури, промислового сектора народного господарства України, поглиблення ринкових трансформацій, намагання утримати від подальшого різкого спаду соціальних можливостей населення тощо. В серпні 1995р. уряд очолив Є.К.Марчук.
Проблема адміністративно-територіального поділу України загострилася в 1991-1992рр. в зв’язку з пошуками статусу для Криму (територія його дорівнювала 27 тис. км кв., населення – 2,5 млн. чоловік). В лютому 1991р. Верховна Рада України відновила Кримську Автономну Республіку, а 29 квітня 1992р. було прийнято закон "Про статус Автономної республіки Крим", де підкреслювалась неподільність території України, надавалися широкі законодавчі і виконавчі права місцевій владі. Та вже 5 травня 1992р. Верховна Рада Криму прийняла Акт про державну самостійність Криму, висловлюючи пропозицію до Верховної Ради України укласти двосторонній договір.
Складні переговори керівників Криму і України наприкінці травня 1992р. привели до того, що Верховна Рада Криму скасувала свій Акт. Верховна Рада України рішуче виступила на захист територіальної цілісності країни, зробила ще один крок уперед демократизації державного життя. Цю ж позицію підтримала більшість громадян України. В 1993-1994рр. в соціально-політичному і економічному житті Криму відбувалися в основному ті ж процеси, що й в інших регіонах України.
На початок 1995р. ситуація в Криму була політично стабілізована, що вселило в жителів регіону надію на здолання не тільки тимчасових труднощів, а визначення основ перспективного розвитку.
Загально визнаними у світі елементами держави є її офіційні відзнаки – герб, прапор, гімн. Дискусії і пристрасті навколо нас кипіли на мітингах, партійних з’їздах, засіданнях державних органів. Перші новації торкнулись Гімну України. 15 січня 1992р. його затвердила Президія Верховної Ради України. Це музичний твір “Ще не вмерла Україна”, написаний в 1864р. відомим композитором М.Вербицьким. 28 січня Верховна Рада більшістю голосів затверджує новий Прапор – двокольорове полотнище, верхня частина якого синя, а нижня – жовта. 20 лютого Президія Верховної Ради України приймає рішення про малий Герб. Це певної форми щит синього кольору, на якому розміщено золотавий тризуб. Остаточне рішення на цю тему буде прийнято в новій Конституції України, над якою тривалий час працює спеціальна комісія. Що стосується Республіки Крим, то вона встановила свої державні знаки. Цікаво, що в 1991-1992рр. ряд міст і місцевостей також переглянули свою символіку. Здебільшого вона почала повторювати елементи далекого історичного минулого.
З перших днів свого суверенного існування Українська держава почала виробляти і здійснювати власну національну політику, що гарантує всім національним спільнотам, які проживають на її території, рівні права і повагу, вільний розвиток їх національного життя і культури.
Визначаючи пріоритети національної політики, держава виходила з:
по-перше, поліетнічного складу населення України. Крім українців, які становили етнічну більшість (73,6%), у республіці проживали 26,4% іноетнічного населення. При цьому було 8 районів, близько 100 сільських Рад, більше 150 сіл, де вони проживали компактно;
по-друге, наявності у етнічних груп своїх особливих інтересів, які не в усьому збігалися із загальнонаціональними, загальнодержавними інтересами.
Проведення єдиної державної політики в галузі міжнаціональних відносин Верховною Радою республіки було покладено на Комітет у справах національностей при Кабінеті Міністрів України, який було створено 9 липня 1991р. Очолив його тоді Ю.Слесаренко.
Комітет взяв безпосередню участь у розробці політико-правової бази з національного питання, розглянутої і затвердженої Верховною Радою, передусім це Декларація прав національностей України, закон України “Про національні меншини в Україні”, він розробив концепцію “Основа державної політики України в галузі міжнародних відносин”, яка стала підґрунтям подальшої законотворчої роботи, розв’язання національних проблем.
Основними пріоритетами державної національної політики визначалось:
– забезпечення через відповідне законодавство державної програми рівних можливостей для громадян незалежно від їх національності в усіх сферах матеріального і духовного життя, участі у державному управлінні;
– відродження української нації, вільний розвиток духовного життя всіх етнічних спільнот України на принципах національно-культурної автономії;
– піклування про національно-культурні потреби українців, які проживають за межами України, тощо.