Курсовая работа: Філософське розуміння свободи
Чітке виявлення рис прогресистського напряму філософії історії простежується і у вченні марксизму. Але з кінця XIX ст. популярність прогресистського напряму філософії історії помітно спадає, а віра в історичний прогрес і можливість побудови в майбутньому справедливого, гармонійного суспільства на засадах свободи, рівності і братерства дедалі частіше піддається сумніву.
Регресистський напрям філософії історії започатковується ще в цивілізаціях стародавнього суспільства і проходить через усі наступні соціокультурні утворення.
Однією з перших аргументованих концепцій регресивного розвитку суспільства була версія французького філософа XVI ст. М. Монтеня. Будучи філософом - скептиком, він наголошував на відносності досягнень культури. Дикуни для нас, зазначав Монтень, аж ніяк не більше диво, аніж ми самі для них.
Подальший розвиток регресистського напряму філософії історії пов'язаний з ім'ям Ж. - Ж. Руссо. На його думку, історія розвивається вкрай суперечливо і здебільшого регрес домінує над прогресом. Джерелом зла, за Руссо, є нерівність, з якої виникли багатства. Породжену нерівністю суперечність інтересів філософ тлумачив як згубне джерело насильства, зрад, лицемірства та інших жахів.
У наступних філософсько-історичних концепціях регресистський напрям перетворюється на напрям подальшого розвитку філософії історії як вагомої складової західноєвропейської духовної культури.
Серед напрямів формування філософії історії важливе місце посідають концепції історичного коловороту. Ще з часів панування міфології концепції циклічного розуміння природного та історичного буття відігравали особливу роль. Перші концепції історичного коловороту були створені у добу переходу від античного суспільства до середньовіччя. Давньогрецький історик Полібій (210-122 pp. до н. е) у "Загальній історії" дійшов висновку, що народ у своїй життєдіяльності здійснює певний цикл. Поряд з Полібієм одним з основоположників теорії історичного коловороту був китайський історик Сима Цянь (145-86 pp. до н. е).
Одним з перших європейських прибічників коловоротного тлумачного історичних реалій був італійський мислитель Н. Макіавеллі (1469-1527). Як і Полібій, Макіавеллі прагне виявити повторюваність, циклічність в історичному розвитку шляхом аналізу тогочасних політичних реалій. Історію того чи іншого макроіндивіду він розглядає як своєрідний коловорот.
До коловоротного тлумачення історичного буття схилявся й інший італійський мислитель -Т. Кампанелла. Коловоротність людської історії Кампанелла тлумачив як один із різновидів колового руху Всесвіту.
Слід відзначити, що слушні ідеї про коловоротний за своєю сутністю рух соціальних систем і у Макіавеллі, і у Кампанелли глибокого обґрунтування не знайшли. Досконале і системне розроблення цих ідей належить італійському мислителю Джамбаттіста Віко. У праці "Засади нової науки про загальну природу націй" він розглядає два світи - "світ стародавніх народів" і "світ християнських народів". Своє коло людська історія здійснює не тільки в межах життєдіяльності конкретного народу, а й у межах світу в цілому. Тобто мислитель наголошує на тому, що не тільки окремі народи, а й певний світ соціальних систем вершить своє коло історичного буття. Кожен народ проходить, за Віко, три стадії, або віки - вік богів, вік героїв і вік людей. Кожен вік, у свою чергу, має свої етапи - народження, розквіту і деградації.
Отже, не дивлячись на те, що Віко не уник невиправданих схематизмів у поясненні історичного буття, саме завдяки розробці своїх оригінальних ідей він став класичним виразником циклічного напряму у світовому філософсько-історичному мисленні.
Розвиток цього напряму продовжили М.Я. Данилевський, О. Шпенглер, А. Дж. Тойнбі, П. Сорокін та ін. Але названі філософи належать до етапу некласичної філософії та історії. Деякі з їхніх ідей вже були розглянуті в попередніх темах, а інші будуть розглянуті пізніше.
Таким чином, початковими всезагальними історичними думками були міфи, а першими мислителями, що створювали міфи поставали стародавні народи. В стародавньому суспільстві виділяються три основні напрями філософії і історії: прогресистський регресистський та циклічний, колоподібний [11, 385].
2. Держава й право як підстава й знаряддя свободи. Демократія, тоталітаризм, охлократія
Перші кроки до некласичної філософії історії зробили німецькі мислителі К. Маркс та Ф. Енгельс у створеній ними теорії суспільно - економічних формацій. Вперше поняття "суспільна формація" вжив К. Маркс у своїй праці "Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта". Є підстави гадати, що це поняття К. Маркс запозичив з геології та гегелівської "Філософії природи". За Марксом, поняття "суспільно-економічна формація" означає певне утворення, конкретне суспільство з властивим йому способом виробництва, продуктивними силами й виробничими відносинами, базисом й надбудовою. У своїй фундаментальній праці
"Капітал" К. Маркс охарактеризував буржуазне суспільство як живу суспільно-економічну формацію. У передмові "До критики політичної економіки" термін "суспільно - економічна формація" використовується К. Марксом у найширшому значенні як економічна структура суспільства. Він зазначав, що у загальних рисах азіатський, античний, феодальний і сучасний буржуазний способи виробництва можна означити як прогресивні епохи економічної суспільної формації.
Ширше поняття формації тлумачиться К. Марксом у начерках листа до Віри Засулич. Тут накреслено поділ соціуму на три великі формації - первинну (докласове суспільство), вторинну (класове суспільство) і третинну (безкласове суспільство).
Термін "формація" є досить вдалим, він охоплює декілька зрізів людського суспільства - стан, структуру системи відносин, розвиток. Тим самим К. Маркс значною мірою відходить від лінійної парадигми класичного філософського історичного мислення і уникає однобічностей прогресистського, регресистського та циклічного напрямів класичної філософії історії.
Таким чином, вчення про суспільно-економічну формацію дає можливість розглядати історичне буття як таке, що характеризується повторюваністю, але не зводиться до неї. Воно розглядається як єдність повторюваності і неповторності. Втім, незважаючи на це, формаційний підхід певною мірою схилявся до євроцентризму. Створений в основному на вивченні західноєвропейської історії, цей підхід призводив до неадекватного зображення реальної логіки історії. Сучасна історія свідчить, що більшість народів світу живе і розвивається не за тими законами, які вказувало їм вчення про формації.
3. Становлення некласичної філософії історії: цивілізаційний підхід
За сучасних умов однобічність тлумачення історичного процесу як лінійної схеми, що складається з суспільно-економічних формацій, стала очевидним фактом. Тому дедалі нагальнішою стає потреба доповнення цього тлумачення принципово іншим підходом до розуміння історії.
При розробці нового, нелінійного розгляду історичного процесу важливого значення набуває поняття "цивілізація" (від лат. civilis - громадянський).
На перших етапах вжитку терміна "цивілізація" під останньою розуміли не певний тип соціальних цілісностей, а процес змін суспільства. Пізніше поняття "цивілізація" використовується для характеристики стану історичної дійсності. З кінця XVIII ст. цивілізаційний підхід посідає чільне місце у західноєвропейський філософській думці.
З переходом від доіндустріального суспільства до індустріального на перший план виходить філософські концепції, які прагнуть осягнути історичні реалії з позицій некласичного мислення. Чільне місце серед них посідають філософсько-історичні системи М.Я. Данилевського, О. Шпенглера, А. Дж. Тойнбі, П. Сорокіна та ін.
Згаданий нами в попередніх темах російський соціолог М.Я. Данилевський відкриває період формування та розвитку нелінійної або неокласичної філософії історії.
Важливим кроком у розвитку неокласичної філософії історії стало філософсько-історичне вчення О. Шпенглера. У праці "Присмерк Європи: Нариси морфології історії" він зазначав, що тлумачення історії як лінійного, поступального процесу є неспроможним, що історичний процес - не що інше, як вражаюче розмаїття живих історичних форм, або цілісних відносно замкнених культур. Кожна з таких культур самобутня. Спільними для всіх культур є й основні стадії їх буття: зачаття, народження, розвиток, розквіт, занепад, загибель. Цивілізація, за Шпенглером, - це певна стадія вмирання культури, її окам'яніння. Характерними рисами культури є мистецтво, релігія, філософія тощо. Рисами цивілізації є техніцизм, мілітаризм, урбанізація, бюрократизм тощо.
Як вже зазначалося раніше, англійський історик і філософ А. Дж. Тойнбі у 12-титомному "Дослідженні історії" виходить з того, що основною одиницею історичного процесу є не окрема нація, народ чи локальна держава, а суспільство, як загальне родове поняття. Таке суспільство включає до свого обсягу два види - примітивні суспільства і суспільства цивілізовані. Кількість цивілізацій відносно невелика, а число доцивілізаційних суспільств - чимале.
Іншою ознакою, за якою Тойнбі відрізняє цивілізовані суспільства від примітивних, - це значна перевага просторових розмірів і кількості населення. У цивілізованих суспільствах об'єктів наслідування є творчі особистості, які спонукають суспільний розвиток. У примітивних суспільствах панують традиції та звичаї, пасивність, консерватизм.
Для того, щоб відбувся рух первісного суспільства до цивілізації, має, вважав Тойнбі, порушитися усталений хід речей, середовище мусить кинути виклик примітивному суспільству. Увесь життєвий шлях кожної цивілізації пролягає через нові й нові виклики як природного, так і соціального середовища. І доти, доки цивілізація адекватні відповіді на виклики середовища, вона рухається шляхом прогресу. Цивілізація вичерпує свою життєву наснагу своєрідними етапами: виникнення, висхідний розвиток, надлом, деградація, дезінтеграція.
Особливу роль у перебігу цивілізаційних процесів Тойнбі приділяє релігії, яка, на його думку, виступає і як зародок цивілізації, і як один із рушіїв її розвитку, і як підсумок цивілізаційного процесу.
На етапі подальшого утвердження, поширення й розвитку некласичної філософії історії різні концепції, теорії, парадигми цивілізаційного та формаційного розуміння соціуму постають не як послідовні стадії, а як взаємодоповнюючі підходи.
Одним з архетипів, що в наш час відтворюється - це проблема "кінця історії". Існує принаймні три основні інтерпретації цієї проблеми: