На жаль, доводиться констатувати, що в Україні до цього часу відсутній закон, який би визначав процедуру відкликання народних депутатів, які з точки зору виборців не виконують взятих на себе зобов’язань; до кінця законодавчо не визначена і можливість проведення за участю суспільства імпічменту Президента; обмежені можливості суспільства щодо розробки та прийняття законів, які регулюють діяльність об’єктів державної влади (“Про Кабінет Міністрів України”, “Про судоустрій” тощо)

В той же час, невиправданими є спроби визнати місцеве самоврядування окремою (громадівською) частиною народної влади [2, 4]. Визнаючи народний суверенітет, існування комунальної (муніципальної) власності слід враховувати, що розв’язання проблем окремих територій повинно здійснюватись в рамках єдиної державної стратегії, з врахуванням потреб і інтересів окремих регіонів. Увесь зміст самоврядування, яке реалізує інтереси громадянського суспільства, полягає в тому, щоб у встановлених Конституцією України рамках захищати і реалізувати потреби місцевого населення.

Розглядаючи проблему участі громадянського суспільства у формуванні правової держави слід відзначити, що переважна більшість форм такої участі носить політичний характер. У зв’язку з цим постає питання про політичну участь громадян як індивідів та політичну участь громадянського суспільства в цілому у розбудові та формуванні органів держави і місцевого самоврядування.

Визначаючи схему такої діяльності громадянського суспільства, яка повинна бути нагальною та базуватись на правових засадах, американські дослідники Сідні Верба та Норман Най у своїй праці “Участь в Америці. Політична демократія і соціальна рівність” виділяють: а) добровільну діяльність громадян; б) участь громадян у виборах правителів та представницьких органів влади; в) можливість громадян легально (законно) впливати на рішення державних управлінців; г) можливість громадян у відборі кадрів державного управління; д) можливість громадян у формуванні державної політики (формування політичного курсу органів влади) [4].

Така схема участі громадянського суспільства у здійсненні державними органами своїх повноважень та їх формуванні реальна лише за умов правової держави. Умовою здійснення названих форм участі у повному обсязі є наявність відповідної нормативно-правової бази.

Дана проблема тісно пов’язана з проблемою дотримання прав і свобод громадян у діяльності органів державної влади. Як вказує А.П. Заєць, найбільша кількість таких порушень допускається з боку виконавчої влади. І це не випадково, адже саме виконавча гілка влади має досить значний апарат, повноваження, які поширюються на всі сфери суспільного життя та найменші можливості контролю з боку громадянського суспільства [15].

Виконавча влада діє на основі закону і повинна бути обмежена законом. Однак необхідне формування важелів, які б зробили її підконтрольною і підзвітною громадянському суспільству. На жаль, доводиться констатувати, що за нинішніх умов можливості громадянського суспільства у формуванні, контролі та співпраці з виконавчою владою, особливо її центральними ешелонами, залишаються мінімальними.

Таким чином, у рамках названих теоретичних міркувань, саме від рівня розвитку суспільства, його наближення до сучасного ідеалу – громадянського суспільства залежить рівень реалізації принципу верховенства права, а значить і розбудова правової держави.

Це зовсім не означає, що держава за таких умов виступає пасивним спостерігачем, відстороненим від вирішення значимих суспільних справ. Мова в першу чергу йде про змістовну переорієнтацію діяльності держави, спрямовану, насамперед, на утвердження і забезпечення нею належних умов для реалізації конституційних прав суспільства, людини і громадянина. Як вказує В.Б. Авер’янов, однією з нагальних потреб України є заміна тоталітарної ідеології, філософії і практики, домінування держави над людиною і суспільством, в цілому ідеологією, філософією і практикою “служіння держави” законним інтересам, правам і свободам людини [9].

За умов сучасної України реалізація принципу “дозволено все, що не заборонено законом” повинна базуватись не на засадах вседозволеності, чому заважає відсутність ефективно функціонуючого громадянського суспільства, а розумної, корисної дозволеності. При цьому поряд з правовими в оцінках поведінки варто використовувати і моральні норми. Коректування це дуже важливе, бо саме моральні гальма можуть стати одним із стримуючих начал, у тому числі і з врахуванням менталітету українського народу.

Орієнтиром у даному випадку можуть служити положення Загальної декларації прав людини (1948 р.), відповідно до яких при здійсненні прав і свобод кожна людина може піддаватись лише тим обмеженням, які встановлені законом виключно з метою визнання і поваги прав інших людей, задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку і добробуту в демократичному суспільстві (ст. 29 ч.2).

Держава повинна гарантувати забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Гарантіями прав і свобод особи є встановлені законом юридичні засоби забезпечення їх реалізації, охорони і захисту. Закріпивши права особи в законодавстві, держава бере на себе певні зобов’язання по створенню сприятливих умов для їх ефективного забезпечення. Систему юридичних гарантій складають матеріальні; процесуальні; інституційно-організаційні; галузеві; міжнародно-правові гарантії та юридична відповідальність.

Держава створює механізми реалізації таких гарантій, в той час як їх ефективність прямо залежить від нормального функціонування інститутів громадянського суспільства.

Свободи людини для своєї реалізації не вимагають таких гарантій з боку держави, їх головне завдання полягає в охороні, непорушності і захисті відповідних можливостей людини, як наприклад, свободи слова, віросповідання, вибору місця проживання.

За напрямком гарантії з боку держави щодо дотримання прав і свобод людини та громадянина в переважній більшості співпадають на сучасному етапі з формуванням основних інститутів громадянського суспільства.

Це в першу чергу відноситься до явищ економічних – формування сучасної розвинутої економіки, яка б дала можливість реалізуватись потенціалу особистості; різних форм власності, в тому числі і приватної у її різноманітних формах; політичних (демократичний устрій суспільства, розвинута політична система, сучасна виборча система; багатопартійний устрій та створення умов вільного розвитку і функціонування громадських, у тому числі недержавних організацій); духовно-ідеологічних (ідеологічний плюралізм, формування загальнолюдських ідеалів).

1.3 Принципи правової держави та їх значення для формування громадянського суспільства

Правова держава є результатом розвитку громадянського суспільства, і саме такий шлях розвитку характерний для більшості розвинутих країн світу, які еволюційно розвивались від буржуазних революцій кінця ХVІІ – ХІХ століть і до сьогодення.

Для України такий шлях еволюційного розвитку був порушений, з одного боку, її бездержавним статутом та перебуванням у складі різних держав, а з іншого — переворотом 1917 р. та подавленням національно-демократичної революції. Ставши республікою у складі СРСР, вона мала принизливий для європейської нації статус. За таких умов принципи правової держави не пройшли шляху еволюції знизу – як ідеї громадянського суспільства, а були фактично нормативно закріплені зверху. Це були, в першу чергу, ідеї політичної і наукової еліти, яка більше спиралась на власні знання і переконання, аніж на досягнутий рівень суспільного розвитку.

Розуміння того, що правова держава і громадянське суспільство невід’ємні у своєму формуванні та розвитку, вимагає усвідомлення основних напрямків впливу правової держави на громадянське суспільство.

При цьому слід враховувати, що після проголошення правовою вона, за висновком О.В. Скрипнюка, втрачає риси класичного етатизму і стає державою нового рівня, яка “свідомо шляхом конституційно-законодавчого процесу накладає на свою діяльність значні обмеження і обов’язки” [17]. Це дозволяє зробити висновок щодо втрати традиційного протистояння держави та суспільства.

Обмежувальна роль конституційних норм правової держави, як вказує Ю.М. Тодика, полягає в тому, що цілий ряд сфер виходить з-під сфери державного управління, втручання в життя людини і суспільства, у функціонування громадських об’єднань та політичних партій [8].

Сам факт проголошення держави як правової автоматично передбачає підтримку нею процесу розбудови громадянського суспільства. Правова держава і громадянське суспільство співіснують на паритетних началах при визначальній ролі громадянського суспільства.

Ключове місце в процесі формування громадянського суспільства займає Конституція – акт найвищої юридичної сили, який приймається державою і має вирішальне значення для формування самої держави, її інституцій, структури, форм і методів діяльності, стратегії взаємозв’язків з суспільством, пріоритетів розвитку самого суспільства.

Відмінною рисою чинної Конституції, як вказує Є.В. Назаренко, є те, що вона вперше носить загальносуспільний, а не класовий характер. Рівність у ставленні до різних груп населення створює передумови консолідації суспільства і його розвитку як громадянського [6].

Вирішальна роль Конституції у становленні громадянського суспільства полягає в тому, що вона закріплює найважливіші політико-правові конституційні принципи, згідно з якими мають діяти не тільки держава, а й громадянське суспільство (права людини, політична і ідеологічна багатоманітність) і сприяння становленню демократичної цілісної правової системи України, зорієнтованої на забезпечення прав і свобод людини та громадянина; визначення правових основ організації і функціонування найбільш важливих структур громадянського суспільства, насамперед політичних партій, громадських організацій; сприяння стабілізації суспільства, оскільки громадянське суспільство повинно бути структурованим, впорядкованим і діяти на засадах законності, закріплення основ компетенції органів державної влади і органів місцевого самоврядування в тому числі і в аспекті взаємовідносин з структурами громадянського суспільства; обмеження неприпустимого втручання держави в життя суспільства і особи [10].

Нова Конституція України є основним законом держави і суспільства, документом, що має “конвенційний” (договірний) характер і визначає основний закон взаємовідносин суспільства і державної влади. Конституція інтерпретується як договір про розподіл влади між ними. Така схема характерна і для переважної більшості розвинутих європейських країн.

Конституція закріплює, які є фундаментальними для формування інститутів громадянського суспільства. Не здійснюючи втручання у їх внутрішнє життя та статус конкретної людини, вона справляє організуючий вплив на суспільство.

При цьому Конституція закріплює і певний рівень свободи окремо взятого індивіда та встановлює, що ніякій приватній особі чи органу державної влади не може бути дозволено те, що обмежує мінімальну невідчужувану свободу людини. Виходячи з цього, суттєвих трансформацій зазнає система взаємовідносин держави із суспільством. Мова йде не про відсторонення держави від вирішення загальнозначимих суспільних справ, а про її змістовну переорієнтацію, насамперед у сфері забезпечення належних умов свободи для реальної реалізації конституційних прав людини і громадянина та виконання ними юридичних обов’язків перед суспільством [7]

Гарантуючи людині свободу на конституційному рівні, визнаючи людину найвищою соціальною цінністю, держава закріплює ряд правових норм, які є основою реалізації даного принципу у практичній діяльності. Це, в першу чергу норми, пов’язані з верховенством права, поділом влади, невідчужуваністю прав людини, непорушністю приватної власності, політичною, економ