Курсовая работа: Характеристика підродини Шпротоподібні, або Звичайні оселедці (Clupeinae)
Всі стадії життєвого циклу оселедців Північного моря протікають у його межах. Незважаючи на тривалі дослідження расового складу оселедців Північного моря, питання цей не вирішене повною мірою й до сьогоднішнього дня. По ряду ознак може бути виділено три стада: північне, що розмножується на банках, що прилягають до Північної Шотландії; друге стадо, що має місцем свого розмноження Доггер-банку; і третє, ламаншське стадо, нерестуюче в Ла-Манші. Найбільша кількість молоді оселедця в Північному морі перебуває в його південно-східній частині, куди вона, безсумнівно, заноситься з більше північних районів моря.
В останні роки поряд з більшь інтенсивним використанням дорослої частини стада став розвиватися й промисел молоді для одержання кормового борошна й жиру.
Темп росту оселедців Північного моря значно нижче, ніж в атлантично-скандинавських. Вони рідко досягають довжини 30 см, звичайні їхні розміри 26–28 см. Вони стають статевозрілими в 3–4 роки й ніколи не бувають старше 8–10 років. У стаді при сучасному інтенсивному промислі переважають риби 3–6 років.
Балтійський оселедець
Підвид балтійський оселедець, або салака (Clupea harengus membras), населяє Балтійське морі до сходу від Датської протоки. Вона відрізняється своєю малою величиною, звичайно менш 20 см довжини, причому стає статевозрілою починаючи від 13–14 см довжини, у віці 2–3 років. Живе салака до 6–7 років. Однак серед звичайної салаки попадаються й так називані гігантські салаки, що ростуть набагато швидше й досягають 33 і навіть 37,5 см довжини. Тоді як звичайна салака харчується планктонами, гігантська салака – хижа риба.
Крім малої величини, салака відрізняється від власне атлантичного оселедця меншим числом хребців, яких у неї 54–57, і біологією. Населяючи всю східну частину Балтійського моря, постійно у воді зниженої солоності, салака зустрічається іноді й у зовсім прісній воді деяких озер Швеції. Нереститься салака на твердому, каменисто-гравіевому ґрунті, на глибині від 2–3 до 20 м. Нерест відбувається навесні, почасти влітку й восени, у зв'язку із чим розрізняються дві групи форм – весняні й осінні оселедці.
Салака – головна промислова риба Балтійського моря, що дає біля половини всього улову, що добувається в цій водоймі. Ловлять її головним чином у берегів, ставними мережами й неводами.
В 1954–1956 р. була зроблена цікава спроба акліматизації салаки в Аральське морі. Через три роки після завезення першої партії ікри виросла з неї салака почала нереститися, а в 1960 р. відбувався масовий нерест салаки аральського походження. У перші роки салака в Аральськім морі дуже добре росла й нагулювалася, набагато краще, ніж у вихідних затоках. Але потім запаси кормових для салаки рачків діаптомуса й дікерогам-маруса сильно скоротилися, темп росту й угодованість салаки понизилися. Промислового стада салаки в Аральському морі поки не утворилося внаслідок недоліку корму й достатку ворогів і конкурентів.
Перше згадування про лов атлантичного оселедця зустрічається вже в 702 р. у монастирських хроніках Англії. Уже тоді оселедець служив джерелом добробуту.
З XI і аж до XV сторіччя солона (сухим, стоповим засолом) оселедець був важливим об'єктом торгівлі ганзейских купців, і на базі цієї торгівлі зросло й базувалося протягом не менш 350 років морська могутність Ганзейского союзу міст. Ганзейскі рибалки промишляли оселедець головним чином у німецьких і датських берегів Балтійського моря. Однак в XV в. підходи оселедця до цих берегів стали набагато менше; були роки, коли вона зовсім не підходила, і улови тут стали катастрофічно падати. У той же час були виявлені величезні підходи оселедця до берегів Голландії й Шотландії.
Голландцями був відкритий спосіб мокрого засолу оселедця в бочках на кораблях, з'явилися й спеціальні судна – логгери – для лову оселедця в морі. Промисел оселедця зіграв величезну роль у розвитку економіки Голландії в XV–XVI ст. Тоді вже оселедець промишляли вдалині від берегів за допомогою дрифтерних мереж зі спеціальних вітрильних логгерів, на яких оселедець засолювався в бочках і вже в готовому виді доставлялася на берег.
З XVII сторіччя морський промисел оселедці починає розвиватися в Англії, що дуже незабаром посіла перше місце в оселедцевому рибальстві європейських країн, що зберігалося за нею до початку першої світової війни. Потім найбільше оселедця стали добувати в Норвегії. Нарешті, в 1950–1967 р. найбільші улови оселедця брали Норвегія, Радянський Союз, Ісландія, Канада й Данія.
Східний, або малохребцевий оселедець
Східний, або малохребцевий оселедець (Clupea pallasi) поширений від Білого моря на схід. Він звичайний в південно-східній частині Баренцева моря, у Чеській губі, у Печорській затоці; набагато менш численний в південних районах Карського моря. У берегів Сибіру відомі невеликі популяції, присвячені до передустєвих просторів рік. У Тихому океані чисельність східного оселедця дуже велика. Оселедець є тут важливим об'єктом промислу, будучи поширена по азіатському узбережжю до Жовтого моря, а по американському до Каліфорнії (Сан-Дієго). Поширення обмежується прибережними водами. Майже весь ареал цього виду в зимовий час покривається льодами. На відміну від атлантичного оселедця східна розмножується в межах усього ареалу. У південних районах вона нереститься в саму холодну пору року під льодом або ж відразу після руйнування його.
Східний оселедець істотно відрізняється по своїй біології від атлантичної. Розмноження її відбувається на мілководдях, іноді майже в самого урізу води, від глибини 0,5 м, головним чином на глибині 3–4 м, і не глибше 10–15 м. Оселедець підходить для нересту до берегів при температурі води від 0,5° С (іноді навіть при негативній температурі) і до 8–10.7° З; основний хід відбувається при 3–9° С. Вона выдкладає ікру переважно в укритих від вітру місцях, на підводну рослинність – зостеру, фукусы й інші рослини. Щільність засіву ікрою в Південного Сахаліну звичайно була 2- 6 млн. ікринок на 1 м2 . Східний оселедець виносить значне опріснення, піднімаючись в устя рік і зустрічаючись і в осолонених озерах, але в зовсім прісній воді гине. Доросла риба не робить таких більших міграцій, як атлантичний оселедець, обмежуючись місцевими пересуваннями переважно до берегів з відкритого моря й від берегів. Характерно для східного оселедця менше число хребців, чим в атлантичної: звичайно 52–55 (до 57). У східного оселедця звичайно зуби на сошнику слабкіше розвинені, чим в атлантичного.
Оселедці Білого моря
Оселедці Білого моря (Glupea pallasi maris-albi) є підвидом східного оселедця. У Білому морі вони живуть переважно в його прибережної частини й затоках. У центральних областях моря оселедець не зустрічається. Нерест відбувається або наприкінці зими, ще під льодом, або навесні, коли прибережні райони очищаються від льоду. Нерестовища розташовуються на глибині до 1–2 м. Оселедець відкладає ікру на прибережника. Завдяки низкою температурі, часто нижче 0 °С у початку розвитку, розвиток ікри триває до 30 і навіть 50 днів. Біломорські оселедці прив'язані до кутових частин заток протягом усього року. Узимку поблизу рік температура солонуватих вод значно вище морських; навесні в результаті опріснення утворяться стратифікації й відбувається більше швидкий прогрів поверхневих вод. Улітку прибережні води Білого моря значно багатші планктонами. Така прихильність біломорських оселедців до заток визначає розпадання цього підвиду на відособлені раси.
Біломорські оселедці відрізняються низьким темпом росту й стають статевозрілими в 2–3 роки. Живуть вони до 7–8 років, але при інтенсивному промислі нерестова популяція складається всього із двох-трьох вікових груп. Розрізняють дрібну й велику раси. Дрібні оселедці метають ікру раніше, у квітні – травні, у Кандалакшскій затоці ще під льодом. Це так званий егорьевскаий оселедець, що має довжину до 20 см, звичайно 12 – 13 см. Великі оселедці нерестують пізніше, підходячи до берегу з підвищенням температури води до 5ºС у травні – червні. Це «іванівський» оселедець, що має звичайно довжину 20–30 см, іноді до 34 см. Розрізняють оселедців Кандалакшскої затоки, онежських і двинських.
Розвиток оселедцевого промислу в Білому морі ставиться до початку XIV сторіччя, до моменту виникнення Соловецького монастиря.
Чесько-печорський оселедець
Чесько-печорський оселедець (Clupea pallasi suworowi) поширений в південно-східній частині Баренцева й у південній частині Карського моря. Він досягає довжини 32 см. Нерестує у Чеській губі й на схід із травня до середини липня, у Карській губі – у серпні – вересні. Після нересту оселедець відходить від берегів і широко поширюється у відкритому морі, відгодовуючись рачками й дрібною рибою (піщанкою й ін.) Живе до 11 років; статевої зрілості досягає на четвертому році. Умови існування оселедця тут досить важкі. Крижаний береговий припай руйнує водоростевий пояс, і оселедці бувають змушені відкладати ікру на ґрунт. В особливо холодні роки в період розмноження залишається багато крижин, які під час приливно-відливних плинів знищують ікру, що розвивається на ґрунті. Але в теплі роки з'являються численні покоління, ареал цих оселедців розширюється до острова Колгуев і далі на схід.
Невеликі популяції східного оселедця виявлені в 30-х і 40-х роках по узбережжю Сибіру, поблизу усть Обі, Єнісею, Лени й у Чаунскій губі. Зимуючи поблизу рік у солонуватих водах, оселедці завжди зустрічають тут позитивну температуру; швидкий прогрів мілководь улітку створює задовільні умови нагулу молоді й дорослих риб. Безсумнівно, оселедець по узбережжю Сибіру нечисленна, але завдяки порівняно великій тривалості життя вид, як такий, може існувати навіть за умови розмноження один раз в 5–8 років. При потеплінні окремі осередки поширення можуть розширюватися й зливатися між собою, однак малоймовірно, щоб при сучасних кліматичних умовах було реальним розселення оселедця на всьому протязі узбережжя Сибіру.
Тихоокеанський оселедець
Тихоокеанський оселедець (Clupea pallasi pal-lasi) особливо численний у східних берегів Камчатки, в Охотському морі, у берегів Південного Сахаліну, в острова Хоккайдо. По східному узбережжю оселедець має важливе значення для промислу в затоці Кука, у фіордах Південної Аляски й в острова Ванкувер.
Тихоокеанський оселедець досягає довжини 50 см, середні розміри нерестової риби – 24–38 см. Хребців 41–57. Розпадається на ряд форм, серед яких розрізняють властиво морських, що розмножуються в морі в берегів, і озерних, що заходять для нересту в осолонені озера й бухти зі зниженою солоністю. Усього розрізняють 10–12 місцевих форм, або черід, морських оселедців і 3 форми озерних. Нерест відбувається в різних районах у різний час: в Анадырском лимані в липні, на півночі Охотського моря із травня по липень, у Східної Камчатки в травні, у Північному Примор'ї в травні – червні, у Південному Примор'ї й у Південного Сахаліну з березня по травень. В американських берегів нерест відбувається в трохи інші строки: в о-ви Кодьяк у травні – червні, у Південно-Східної Аляски в березні, у Британської Колумбії й Каліфорнії із грудня по квітень. Весняні підходи оселедця до берегів відбуваються в трохи (2–4) послідовних хвиль (ходів): спочатку підходить більша риба, потім більше молода. По закінченні нересту оселедець відходить від берега для нагулу. Нагульна, або що жирує, оселедець підходить до берегам для відгодівлі в літню пору, роблячи тут добові вертикальні міграції. Розрізняють періоди весняної, або преднерестової, відгодівлі (квітень – травень), нерестового голодування (травень – червень), літньої відгодівлі (з кінця червня по серпень) і зимового ослаблення харчування. Основу харчування становлять евфаузіеві рачки, калануси, хробаки-стрільці. Дорослий оселедець нагулює до 18,7–25,7% жиру, дрібний – до 23–32% жиру. Особливої жирності – 20–33% жиру – досягала великий літньо-осінній (що ловився з липня по жовтень) східнокамчатський «жупановский» оселедець, що мав у довжину 34–42 см.
Промисел тихоокеанського оселедця робиться переважно неводами в берегів.
Чисельність тихоокеанського оселедця піддається ще більш різким коливанням, чим чисельність атлантичного оселедця. Наприклад, дуже великої чисельності досягала в першій третині нашого століття раса сахаліно-хоккайдского оселедця. Підходи оселедця до берегів Сахаліну представляли грандіозне явище.
Морські оселедці – найважливіша основа світового рибальства: улови їх становили в 1960–1967 р. близько 8% загального світового улову риб і безхребетних.
Чилійський оселедець
Чилійський оселедець (Clupea bentincki) – звичайна риба в берегів Чилі до півдня від 37º пд. ш. По будові він ближче до східного оселедця, чим до атлантичного. У нього немає зубів на сошнику; кількість хребців усього 44–46, як у шпротів; довжина до 12,5 см.
Три види оселедців роду Мандуфиї (Ramnogaster) – живуть у водах Уругваю й Аргентини. Тіло в мандуфиї стисле з боків, черево опукле, із зубчастим кілем з постачених шипами луски, рот невеликі, верхній; черевні плавці зрушені далі вперед, чим в оселедців і шпротів, їхні підстави перебувають поперед підстави спинного плавця. Це невеликі рибки, довжиною близько 9–10 см, розповсюджені в прибережних водах, естуаріях і ріках. Зграї мандуфиї зустрічаються в солонуватих водах і входять у ріки разом зі зграями атерин; харчуються дрібними рачками планктонів.
Рід Шпроти, або Кільки
Рід Шпроти, або Кільки (Sprattus), розповсюджений у помірних і субтропічних водах Європи, Південної Америки, Південній Австралії й Новій Зеландії. Шпроти близькі до морських оселедців роду Clupea, відрізняються більше сильним розвитком кільових луски на череві, що утворять шиповатый кіль від горла до ануса; менш зрушеним уперед спинним плавцем, що починається в них далі назад, чим підстави черевних плавників; меншим числом променів у черевному плавці (звичайно 7–8), меншим числом хребців (46–50), плавучою ікрою й другими ознаками. Шпроти дрібніше морських оселедців, вони не бувають крупніше 17 – 18 см. Вони живуть до 5–6 років, але звичайна тривалість їхнього життя 3–4 роки.
Європейський шпрот
Європейський шпрот (Sprattus sprattus) населяє моря Західної й Південної Європи від Гибралтару до Лофотенских островів (північний шпрот), Балтійське морі (балтійський шпрот, або кілька), північну частину Середземного й Чорного морів (південноєвропейский, або чорноморський, шпрот). У Північному й Норвезькому морях північний шпрот (S. sprattus sprattus) тримається ближче до берега, чим оселедець, підходячи для нересту на глибини 20–40 м, головним чином із квітня по червень. Промислові скупчення шпроту знаходяться переважно в центральній і північній частинах Північного моря й у берегів Південної Англії, Бельгії, Голландії й Норвегії.
На другому році життя північний шпрот досягає 9–11,5 см довжини й жирності вище 7%. У цей час він є об'єктом інтенсивного промислу. Виготовлені зі шпроту консерви високо цінуються (частково йшли під етикеткою «сардини»).
Балтійський шпрот
Балтійський шпрот, або кілька (S. sprattus balticus), зустрічається в найбільшій кількості в бухтах південно-західних берегів Балтійського моря й у входу у Фінський і Ризький затоки. Харчується планктонними рачками, головним чином евритеморою. На другому році життя досягає довжини 7,5–11,2 см, на третьому – 10,6–14,1, на четвертому – 12,6–15,0 см, накопичуючи від (3,6) 4,1 до 15,2% жиру. Найбільш жирний буває восени й узимку, найменш жирний у період нересту, із квітня по липень. Полової зрілості досягає звичайно при довжині 12 см, рідше з 8,5–9 см довжини. Для нересту шпрот відходить від берегів і метає свою плавучу ікру головним чином над глибинами 50 – 100 м при солоності від 4–5 до 17–18 проміле й температурі води близько 16–17° С. Балтійський шпрот, як і салака, планктоноїдна риба, частково конкурує з нею через їжу. Балтійський шпрот-кілька – важлива промислова риба, що дає приблизно від 10 до 20% усього улову риби в Балтійськом морі. Копчені шпроти дуже смачні. Консерви зі шпротів у маслі користуються заслуженої популярністю. Точно так само гарна солона кілька.