Курсовая работа: Кларнетизм ранньої поезії П. Тичини

Купаючи мене,

мов ластівку.[26, 11]

Аналізуючи механізм сприйняття музичних тропів "Сонячних кларнетів", можна помітити, що центральним, найактивнішим подразником, який формує музичний напрямок розвитку асоціацій, є слово, що означає певне музичне чи звукове поняття, - арфа, кларнет, звук, дзвін, музика, мелодія, струна, скрипка, бандура, пісня, гімн, дует, орган, флейта. Наприклад:

Горить - тремтить ріка,

як музика. [26,11]

Арфами, арфами -

Золотими, голосними обізвалися гаї

Самодзвонними … [26,13]

Слухаю мелодій

Хмар, озер та вітру.

Я бриню, як струни

Степу, хмар та вітру… [26,15]

Подивилась ясно - заспівали скрипки ! [26,17]

Кожне виділене слово є ключовим при сприйнятті фрази - без нього вона не зрозуміла. І тому текстові фрагменти, в яких смислова вага сконцетрована на словах, що позначають музично-звукові поняття, випромінюють складний комплекс асоціацій, серед яких домінуючими є музикальні.

Поет широко користувався методом передати словом своє синестезичне сприйняття звуку. В цьому була певна художня доцільність: він знайшов лаконічний і місткий спосіб характеризувати звук. "Сонячні кларнети", "арфами, арфами золотими", "сміх буде, плач буде "перламутровий", "в чорному акорді", "синє брязкання кадил", "зелений гімн" - характер усіх цих тропів є виразно синтезичним.

Досить часто П. Тичина оживлює звуки, надає їм виразної емоційної характеристики:

Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись, дзвони…[26,23]

Прихід весни, "запашної, квітами-перлами закосиченої", славить Тичина і в поезії "Арфами , арфами...". Емоційний настрій поезії забезпечується світлою і ніжною гармонією барв та звуків у природі, описуваній автором, насиченістю поезії музичними пісенними образами, алегоричними художніми деталями, специфічною ритмікою. Римування у вірші обіймає рядки двох різних строф: самодзвонними - ніжнотонними, з переливами - там за нивами. Важливе значення для ритмомелодики твору мають і внутрішні рими: золотими - голосними, поточки як дзвіночки. Такі засоби надають віршеві особливої мелодійності, ніби рука музиканта двічі плавно торкнулась струн, і вони обізвались далеким, тремтливим, ледь чутним звучанням.

У чому ж полягає першопричина виняткової музикальності поезій першої збірки П. Тичини? У природі людського обдарування. Талант П. Тичини, в якому геніально поєднані абсолютний музикальний слух, здатність до синестезично-асоціативного сприйняття дійсності і найтонше відчуття слова - явище рідкісне.

У своїй музикальності поет настільки самобутній, що його неможливо наслідувати. Він недоступний для епігонів найвищої кваліфікації.

Крім того, музикальний талант Павла Тичини - талант розвинений.

Підхід автора "Сонячних кларнетів" до музики - це не підхід аматора (хай навіть і дуже здібного), а професіонала, який віддав музиці багато років життя. В ранньому дитинстві він був постійним учасником монастирського хору, в молодості - керівником і диригентом одного з кращих хорів Києва. Павло Тичина грав на багатьох музичних інструментах, сам складав музику. Звідси, очевидно, і походило бажання ввести в поетичний текст музику, бажання, яке призвело до справжнього мистецького успіху.

Наділений рисами вродженої панмузичності, Павло Тичина сам помітив, що мислить піснями, що головний матеріал для поета – це звук. Але ніщо не виникає з нічого. Адже митець спирався й на досвід попередників-модерністів, які також намагалися якомога більше наблизитись до музики. Поліритмічна, гармонійно цілісна стихія поезії Павла Тичини, народженої в дусі музики, засвідчила не просто винятковий талант поета, а й професійного музики, навіть можна сказати диригента, який збагачував українську літературу музичнии принципами, очищав від консонансів, адже не міг терпіти «дефекти музичного слуху», вважав їх вадами мови і стилю. «Він здійснив проект пріоритетизації музики та поезії в мистецтві як достеменно можливого знання, започаткований єнськими романтиками, А.Шопенгауером, Ф.Ніцше, втілюваний у життя Р.Вагнером, П.Верленом, українськими «молодомузівцями», М.Вороним та О.Олесем, водночас спромігся на органічний синтез мистецтва на противагу авангардистам, зокрема М.Семенку, що зазнав у цьому творчої невдачі»[13,6].

Здатність синтетично мислити Павло Тичина виявив у собі ще в пору навчання у Чернігівській семінарії, а вдосконалювати її зміг під впливом такого педагога, як О.Архангельський, що схилявся до поєднання музики та літератури. У нарисі «На крилах пісень» поет зізнавався, що звуки, торкаючись його вуха, лягали перед очима барвами. Павло Тичина був схильний до так званого кольорового слуху і мав здатність по-своєму трактувати тони. Тому небезпідставно стиль поета був названий кларнетизмом (Ю.Лавріненко,В.Барка). Кларнетизм виявився переходом від ідейно-естетичних стильових тенденцій попередніх поколінь до синтетичного типу творчості, який не вкладався у жодну стильову течію, адже у Павла Тичини символізм досить добре поєднувався з елементами авангардизу, неоромантизму, імпресіонізму, неореалізму та необароко, а також сприяв усуненню залежності від стороннього впливу. Також кларнетизм може сприйматися і тим переходом від прірви небуття до відродження України, якій невідомий кращий «смисловислів», аніж «необарокова парабола «Золотого Гомону», осяяна ентузіазмом духовного воскресіння та історіософічного націотворчого дійства» [13,7]. Отже, кларнетизм Павла Тичини залишився в українській літературі явищем неповторним, відкриваючи перед нею нові обрії.

Порiвнюючи “Сонячнi кларнети” з iншими збiрками, В. Стус зазначає: "У свiтi “Сонячних кларнетiв“ людину було возвеличено в космiчному масштабi, там iснувала гармонiя людини i всесвiту. Тепер космос у Тичини знелюднюється, а сама людина, цей макрокосм сонячнокларнетнiвського перiоду, перетворюється на iнфузорiю, життєве призначення якої – свято дотримуватись своєї орбiти i великого закону. В цьому новому Тичининому космосi людина стає в’язнем, рабом iсторичного процесу" [24,16].

Рядки “Сонячних кларнетiв” сповненi музикою, ритмикою, рухом, що вiдображається у самiй побудовi строф з чергуванням голосних, наголосiв та рiзноманiтних ритмiв.

Сковорода писав про розчинене музикою повітря; про вселенську музику, що бринить над свiтом, писав О. Блок. Ще задовго до Сковороди i Блока про “музику небесних сфер” говорили пiфагорiйцi. Їм уявлялися велетенськi струни мiж землею та планетами, якi виграють могутню надсвiтню мелодiю. З музикою та музичнiстю порiвнювали свої поезiї французькi символiсти Верлен, Малларме, Рембо.

Хто створив це диво? Бог: Зевс: Чи пан? Хто?

Не Зевс, не Пан, не Голуб – Дух,