Курсовая работа: Колізійні норми спадкового права
В українському Проекті закону про міжнародне приватне право окреслено три види правових колізій застосування права, що регулює спадкування у МПП:
1) колізії щодо об’єкта спадкового правовідношення;
2) колізії відносно здатності до складання заповіту;
3) колізії відносно форми заповіту.
Перша група колізій визначається існуванням розподілу майна на рухоме і нерухоме, що обумовлює різні колізійні прив’язки для його спадкування.
Вітчизняна доктрина МПП пояснює пріоритет прив’язки для спадкування рухомого майна до закону постійного місця проживання тим, що вказані відносини є різновидом прояву відносин власності, де постійне місце проживання спадкодавця за кордоном є тим чинником, який визначає зіткнення відносин спадкування з системою власності іноземної держави. У тому випадку, якщо спадкодавець проживає за кордоном, він створює навколо себе комплекс майнових відносин, які зазвичай включаються в систему власності певної країни, тому природно, що у разі смерті спадкодавця, відносини щодо переходу майна до спадкоємців є майновими відносинами, що входять в систему власності певної держави.
Що стосується громадянства у якості колізійного критерію, то воно само по собі не призводить до зв’язку спадкодавця з системою власності певної держави, не є тим чинником, який веде до взаємодії правових систем, тому правило постійного місця проживання спадкодавця є більш обґрунтованим[6] .
І хоча з часом прив’язка до місця постійного проживання втрачає своє вирішальне значення, все ж таки необхідно підкреслити, що більше ніж половина з відомих законодавств у сфері МПП містять прив’язку до місця проживання спадкодавця на момент смерті для визначення спадкового права. Крім України, яка послідовно дотримується вказаного колізійного правила, такі країни як Росія, Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Бразилія, Венесуела, Китай, Мадагаскар, Монголія, Перу, Таїланд, Чилі, Швейцарія закріплюють у своєму законодавстві прив’язку до місця проживання спадкодавця як основну щодо спадкування майна. У свою чергу, критерій громадянства встановлено у таких країнах як Грузія, Буркіна-Фасо, Німеччина, Греція, Єгипет, Куба, Литва, Туніс, Туреччина, Чехія, Південна Корея, Японія. Традиційно принципу доміцілію дотримуються Австралія, Велика Британія, Канада, США. Крім того, деякі країни встановлюють більш широку прив’язку до особистого закону спадкодавця, яка, очевидно, надає більш гнучкі можливості для визначення необхідного права. Це законодавства Австрії, Угорщини, Італії, Ліхтенштейну, Об’єднаних Арабських Еміратів, Португалії, Румунії, а також Кодекс Бустаманте. Закону суду дотримуються Йемен і Латвія; національного права спадкодавця – Польща і Іран; місця останнього перебування – Естонія; правила місцезнаходження для усіх категорій майна – Уругвай.
Російський теоретик МПП А.А. Рубанов в одній із своїх робіт серед іншого зауважує, що вибір спадкового права за допомогою різних критеріїв (громадянства, постійного місця проживання, доміцілію, місця знаходження спадкового майна, чи їх комбінації), обумовлюється не міркуваннями теоретичного порядку, а перш за все обставинами, які лежать поза сферою науки МПП. У якості прикладу наводиться застосування закону громадянства у країнах еміграції (Італія) і закону доміцілію у країнах імміграції (США)[7] .
Аргументом на користь прив’язки до закону громадянства особи є та обставина, що особа, яка залишає за собою своє громадянство, оселившись в іншій країні, можливо, прагне зберегти зв’язок із країною свого громадянства, і сподівається на те, що при певних обставинах до відносин за її участі буде використаний саме закон громадянства.
Більше того, інколи у правовій літературі по МПП підкреслюється, що у питаннях щодо правового статусу фізичних осіб усі закони у якості основної колізійної прив’язки закріплюють закон громадянства. Щодо питання про визначення права, застосовуваного до спадкових відносин, усі закони про МПП містять однакову колізійну прив’язку – закон громадянства спадкодавця на момент смерті[8] . Такі і подібні твердження є щонайменше спірними з огляду на наявні законодавчі акти з МПП[9] .
З іншого боку, критерій громадянства має свої вади. Вони пов’язані з випадками подвійного громадянства чи з випадками відсутності громадянства, що по-різному вирішуються у законодавстві різних країн і представниками доктрини.
Так чи інакше, неважко помітити, що використання одного з критеріїв – постійного місця проживання чи громадянства не веде до повноцінного вирішення проблем адекватного вибору закону спадкування. Можливо, з огляду на недоліки обох принципів, Інститут міжнародного права на сесії в Ніцці 15 вересня 1967 р. прийняв резолюцію відносно спадкування за заповітом у міжнародному приватному праві, де, зокрема, рекомендував надати спадкодавцю можливість обирати між законом свого громадянства і законом доміцілію[10] .
Використовуючи міжнародний досвід науки і практики автори Проекту закону України “Про міжнародне приватне право” передбачили можливість вибору між двома критеріями – постійного місця проживання і громадянства для спадкодавця у його заповіті, хоча і з певними обмеженнями (ст. 65). Таким чином, для спадкових відносин, що пов’язані більше ніж з одним правопорядком автономія волі постає у якості можливості спадкодавця обрати право певної країни для встановлення майбутнього правонаступництва на випадок смерті.
Країни СНД, у яких були недавно прийняті Цивільні кодекси, містять норму, що закріплює автономію волі у спадкових відносинах: “Відносини по спадкуванню визначаються за правом країни, де спадкодавець мав останнє постійне місце проживання, якщо ним не обрано в заповіті закон свого громадянства” (ЦК Вірменії, Бєларусі, Казахстану, Киргизії, Узбекистану).
Законодавство Буркіна-Фасо крім закріплення прив’язки до закону найбільш тісного зв’язку з державою місця проживання як альтернативи основній прив’язці до закону громадянства на момент смерті, встановлює можливість висловити у заяві або розпорядженні на випадок смерті автономію волі у межах тих же законів. У межах національного закону й закону місця перебування спадкодавець може скористатися автономією волі в Італії; в межах законів громадянства, доміцілію і місцезнаходження нерухомості у Канаді (Квебек). Право Ліхтенштейну дозволяє спадкодавцю підкорити правонаступництво після нього одному з його вітчизняних правопорядків або праву держави свого останнього місцеперебування. За законодавством Естонії можна використати автономію волі у відношенні рухомого майна у межах його місцезнаходження і закону громадянства. У Швейцарії автономія волі у спадковому праві допускається у межах закону постійного місця проживання і громадянства. Фактично необмежену автономію волі дозволяє лише законодавство Румунії.
Інститут автономії волі закріплено також і в Гаазькій конвенції 1989 р. щодо права, яке повинно застосовуватись до спадкування майна померлих осіб (про автономію волі у відносинах по спадкуванню). Так, згідно ст. 5 Конвенції, особа може обрати закон певної держави для регламентації спадкування свого майна. Вибір права буде юридично значимим у момент складання заповіту або смерті такої особи, якщо остання була громадянином держави або постійно там проживала. Саме це положення за змістом і правовим значенням є основною нормою Конвенції; до того ж не має значення, залишила особа заповіт чи ні, оскільки вибір закону для управління її майном діє через застосування колізійних норм указаної статті Конвенції. Таким чином особі надається право волевиявлення щодо вибору закону для майбутнього правонаступництва на випадок її смерті. Іншими словами, колізійно-правове визначення права, що регулює спадкування, надає спадкодавцеві можливість знайти правопорядок, що найбільш властивий даному відношенню у рамках його зв’язку з відповідною державою.
Згідно з превалюючою на даний час доктриною, спадкодавець може підкорити спадкування тому закону, з яким це відношення певним чином пов'язане. Відповідно, особа не може обрати те право, яке до неї ніяк не стосується. Очевидно, що через такі міркування міжнародні документи і внутрішнє законодавство обмежують автономію волі розумінням “суттєвого” або “найбільш тісного зв’язку” відносин із певним правом або обмежують автономію волі чітко окресленими межами. Хоча у деяких нормативних актах автономія волі не обмежується, чим ще раз підтверджується керівна роль волі спадкодавця, який може вільно підкорити регулювання процесу спадкування певному правопорядку, хоча і з урахуванням застереження про публічний порядок і надімперативних норм.
На відміну від прив’язки рухомого майна до особистого закону спадкодавця, для нерухомого майна (якщо воно виділяється) законодавчо встановлюється правило lex rei sitae, тобто закон місцезнаходження речі.
Щодо Проекту закону Про міжнародне приватне право України, то у ст. 66 передбачена норма про те, що спадкування нерухомого майна регулюється правом країни, в якій знаходиться це майно.
Інколи особливим статусом може користуватись також і інше майно через своє історичне, культурне, економічне, політичне і інше значення. Таке майно підкоряється регулюванню виключно одному закону (місцезнаходження, місця реєстрації, і т.п.). Воно отримало назву “особливого”. З точки зору Л.Ф. Кічигіна, під цим майном слід розуміти таке майно і цінності, які по праву держави, на території якої вони знаходяться, виділяються із основної спадкової маси і спадкуються інакше, ніж все інше майно, наприклад, цінності валютного фонду країни, морські і річкові судна приватних компаній, що занесені до державного реєстру, паї в акціонерних товариствах і приватних компаніях[11] . Особливого статусу при спадкуванні набуло також майно, яке призначене слугувати цілям відправлення релігійного культу в Японії – власність на такі предмети може переходити тільки до жерців цього культу[12] .
Однак є й інша система застосування колізійних прив’язок до спадкування майна – вона основана на принципі використання єдиного права для спадкування як рухомого, так і нерухомого майна. У деяких країнах, (наприклад, Уругвай), все майно спадкується на основі lex situs, але така позиція, що походить від суворих феодальних законів і територіального суверенітету, на сьогодні рідко знаходить теоретично і практично своїх прибічників.
Застосування єдиного колізійного критерію базується на римській концепції розуміння спадкування як універсальної правонаступності, (коли до спадкоємця переходить все спадкове майно у цілому, в тому числі обтяжене боргами), яка пояснювалась, зокрема, тим, що померлий і його спадкоємець є в певному сенсі однією особою (Юстиніан), чи тим, що спадкоємцем продовжується особа померлого (Франкенштейн)[13] . Принцип використання єдиного права до процесу спадкування розповсюджений по всьому світі. Більшість країн, як наприклад, Японія, Німеччина, Куба, Чехія, Південна Корея, ОАЕ, Грузія, Буркіна-Фасо, Греція, Єгипет, Венесуела, Чилі, Угорщина, Австрія, Італія, Бразилія, Ліхтенштейн, Португалія, Йемен, Латвія, Перу, Польща, Туніс, Уругвай, Іран, а також Кодекс Бустаманте зупинили у своєму законодавстві вибір на одному праві, що частіше за все базується на особистому законі спадкодавця. І лише 17 країн, законодавства яких описуються у параграфі, а саме: Вірменія, Канада, Китай, Литва, Мадагаскар, Монголія, Нідерланди, штат Луїзіана, Таїланд, Туреччина, Франція, Естонія, Бєларусь, Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Румунія виділяють нерухомість в окрему категорію спадкування.
Другою колізією в міжнародному спадкуванні є колізія щодо здатності до складання заповіту.
Проект Закону України про міжнародне приватне право у ст. 67 визначає здатність особи до складання і скасування заповіту також за законом постійного проживання, але в момент його складання або в момент смерті.
Необхідність існування колізійних норм щодо здатності до складання заповіту обумовлена, зокрема, значними відмінностями у цивільному праві різних країн щодо набуття вказаної здатності. Так, у Франції, Швейцарії, Англії, більшості штатів США здатність до складання заповіту виникає разом з повноліттям – 18 років. За правом ФРН, по досягненні 16 років особа може укладати заповіти; так само вік 16 років дає право укладати заповіт у Франції, але тільки щодо половини майна – предмету заповідального розпорядження, а у випадку відсутності родичів до шостого ступеню, є можливість заповідати все майно. З 14 років укладають заповіт у деяких штатах США, а в Англії з 14 років заповіт можуть укладати військові і моряки[14] .
Крім того, більшість законодавств не наділяють здатністю до складання заповіту недієздатних осіб: душевнохворих, глухих, німих, сліпих, марнотратників, осіб, що зловживають спиртними напоями тощо.
Через законодавчі відмінності різних країн щодо здатності до складання заповіту, в колізійному праві багатьох країн природно існує норма щодо вибору права для питань про здатність до складання заповіту, хоча варіації на тему колізійних прив’язок визначаються своєю різноманітністю в межах особистого закону. Всі закони виходять із застосування особистого закону спадкодавця на момент волевиявлення і у відношенні здатності особи до складання і відміни заповіту.
Так, заповідальна здатність визначається законом громадянства у Югославії, Чехії, Туреччині, Таїланді. Естонія надає пріоритет закону країни перебування на час складання, зміни, відкликання заповіту; для Литви вирішальним є закон місця складання заповіту; Монголія надає перевагу постійному місцю проживання; Італія – національному закону. Лише деякі країни допускають декілька альтернативних колізійних прив’язок. Законодавство Швейцарії встановлює прив’язки до місця проживання, звичайного перебування, громадянства на момент розпорядження. Ліхтенштейн надає найбільш широке коло можливостей для вибору права у питанні заповідального розпорядження. Обирати можна серед вітчизняного правопорядку на момент юридичної дії або смерті, звичайного місцеперебування на момент юридичної дії або смерті і права Ліхтенштейну. Штат Луїзіана використовує критерій доміцілію на момент складання заповіту чи смерті. Однак більшість країн у своїх колізійних нормах окремо не визначають право для встановлення заповідальної здатності. Напевне, найбільш прийнятною є позиція законодавства Швейцарії і Ліхтенштейну, які окреслюють найбільшу кількість альтернативних прив’язок щодо здатності до складання заповіту в межах того ж таки особистого закону.